Минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.
Євген Сверстюк, український письменник, доктор філософії, президент Українського пен-клубу

Iсторії, які мають бути почутими

Музей воєнного дитинства в Україні вчитиме суспільство по-іншому сприймати дитячий досвід війни
16 вересня, 2021 - 20:20

За сім років війни в українському законодавстві з’явився юридичний термін —  статус дитини, котра постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Станом на березень 2020 р. такий статус отримали 39 063 дітей. 99,7% (38 972) із них зазнали психологічного насильства. 45% (17 481) мешкають у Луганській області, ще 42% (16 235) — у Донецькій. У березні того ж року загальна кількість дітей, які отримали статус, зросла до 43 145. Про це свідчить дослідження громадського холдингу «Група впливу».

У кожної дитина своя непроста історія, своє сприйняття того, що з нею сталося, своє пояснення реальності, в якій вона живе нині. І це той досвід, з яким будуватиметься Україна в майбутньому, той досвід, про який дорослим та дітям на мирних територіях потрібно неодмінно почути.

Історія часто не має досить інформації про життя дітей під час буремних подій, тому може видатися, що нічого особливого в тому, як воєнні дії переживають діти, немає. Проте ця ілюзія живе лише до тієї миті, доки ці діти не стануть дорослими.

Музей воєнного дитинства у Сараєво став першим у світі музеєм, який присвячений винятково дитинству, на яке вплинула війна. Основою для експозиції стало дослідження Боснійської війни (1992 — 1995 рр.), а саме: спогадів людей, котрі під час конфлікту були дітьми.

Перша постійна виставка Музею воєнного дитинства відкрилася в січні 2017 року — за сім років після початку проєкту — в місті Сараєво. Згодом сфера діяльності Музею почала розширюватися. Нині фонд музею охоплює дитячий досвід у сучасних конфліктах, постконфліктних зонах та місцях переселення не лише на батьківщині. Завдяки проєктам у Сербії, Лівані, Україні та Сполучених Штатах Америки музей перетворився на міжнародну платформу, яка транслює історії людей, чиє дитинство минуло або минає під час війни.

Пара для лебедя. Костянтин, народився 2008 року, Авдіївка: «Це було влітку 2017 року. Одного дня я хотів поїхати на кар’єр покупатися, але дуже стріляли. Ми туди все ж ризикнули поїхати. Я побачив на воді одного лебедя. Ми запитали сторожа, де другий лебідь. Я знаю, що лебеді поодинці не живуть, вони помирають. Охоронець сказав, що його хтось застрелив. Ми плавали й намагалися погодувати лебедя, але він не плив до нас. На уроках малювання ми вивчали птахів. Вчителька показала, як малювати птаха на прикладі папуги. А ми могли намалювати будь-яку пташку. Я вирішив намалювати цьому лебедю пару. І намалював лебедя на воді. Це перший лебідь, якого я намалював»

Минулого 2020 року Музей воєнного дитинства заснував свій перший міжнародний офіс — нині він міститься в Україні. І зовсім не випадково робота українського філіалу присвячена документуванню спогадів дітей та підлітків, яких безпосередньо торкнувся конфлікт на Донбасі та анексія Криму. Дослідники збирають їхні історії та особисті речі для колекції. Перша виставка в Україні відбулася 23 червня 2021 року в Музеї історії Києва. Нині команда музею готується до експозицій в регіонах. Про модерний підхід до виставок, труднощі з приміщенням, а головне — чому потрібно дослухатись до дітей, чиє дитинство змінила війна, і чи є відмінності в дослідженнях між російсько-українською війною та боснійським конфліктом — в інтерв’ю зі Світланою ОСПІЧУК, історикинею та проєктною менеджеркою Музею воєнного дитинства в Україні.

«ФОРМАТ НАШОГО МУЗЕЮ ПЕРЕДБАЧАЄ, ЩО ЛЮДИ ПЕРЕДАЮТЬ ПРЕДМЕТИ, З ЯКИМИ ПОВ’ЯЗАНІ ЇХНІ СПОГАДИ»

— Як ви прийшли до цього проєкту?

— Я цікавлюся темою війни, Криму і Донбасу. Хоча за фахом я історик, не часто випадає можливість працювати за спеціальністю в потужних проєктах. Для мене тема війни важлива, це частина нашого повсякдення. Як історик я спеціалізуюся на темі травматичного досвіду — досліджувала пам’ять про репресії 1930-х років, передання її та опрацювання в суспільстві. [1] Щодо відмінності нашого конфлікту від того конфлікту на Балканах, який досліджував на початку своєї роботи наш центральний офіс у Боснії та Герцеговині, — у нас це питання, яке постійно травмує і ретравмує суспільство, це певний специфічний контекст, який важливо і потрібно досліджувати, і, наскільки можливо, посприяти в суспільстві діалогу, щоби пропрацьовувати цей досвід. У цій роботі я це знайшла.

Українські музеї зазвичай основну свою діяльність приділяють збереженню документів минулого та їх демонстрації, але Музей воєнного дитинства працює інакше...

— Нині дуже багато дискутують про функціонування музеїв. У XX столітті основною місією музеїв було зібрати і зберегти артефакти, і ці речі самі мали ніби розповісти людям про минуле. Але зараз, в епоху діджиталізації, музей не може просто показувати речі. Ми — постмодерне суспільство, в якому роль медіатора надважлива. Важливо, як людина себе почуває під час відвідин експозиції. Цей досвід і те, що людина зрозуміла під час заходу, важить дуже багато. Музей Революції Гідності, наприклад, який є нашим партнером, це розуміє і рухається в ногу з часом. Подібний погляд на музейну справу поділяє і наш проєкт.

Як збирали експонати для першої виставки?

— Взагалі дослідники збирають для нас експонати з 2018 року. Складність цієї роботи полягає в тому, що це незавершений конфлікт, тож наше першорядне завдання — безпека людей, чиї історії ми збираємо. Інколи людям було просто страшно говорити про свій досвід, тим паче до того, як музей був запущений в Україні. Але з часом цей процес налагодився.

У нас є питальник (це усне історичне інтерв’ю), за яким працюють наші дослідники. Також формат нашого музею передбачає, що, крім історій, люди передають предмети, з якими пов’язані їхні спогади. Відколи почалась пандемія, ми стали записувати історії по Zoom, але перші збирали по телефону чи особисто. Ми створюємо власний архів із інтерв’ю з тими, кому нині вже 18, усе простіше. А от з неповнолітніми потрібно пройти процедуру комунікації з опікуном, отримати дозвіл на інтерв’ювання, окремий дозвіл на використання і зберігання предметів.

У дослідженнях усної історії є принцип: якщо в розповідях твоїх респондентів якась інформація починає повторюватися — ти назбирав матеріал для історичної гіпотези. Коли у нас було 70 інтерв’ю і ми бачили в них певні закономірності, це означало, що якусь частину досвіду ми назбирали й можемо про неї впевнено говорити. Зараз у нас близько 130 історій. П’ять дослідників музею працюють у різних містах: частину інтерв’ю зібрали в населених пунктах, де війна триває досі, частина — це історії внутрішньо переміщених осіб на мирних територіях. Є кілька історій від дітей та підлітків, котрі переїхали із окупованого Криму.

Вступ до університету. Катерина, народилася 1999 року, Донецьк: «Я дуже любила Донецьк, не хотіла звідти їхати. Коли поступала, приїжджала в Краматорськ отримати різні документи й довідку. І потім назад їхала через блокпости. Рано-вранці поїхала. Це був, мабуть, мій найтяжчий шлях через блокпости за увесь час. Я їхала сама, мені було 17 років. Це було влітку 2016 року. Було дуже жарко, середина липня. І на блокпості якісь черги були скажені. Я там стояла майже чотири години. Води не було, було дуже спекотно, світило сонце. Коли я пройшла український блокпост, виявилося, що маршруток до Донецька не було. Єдиний варіант — це йти пішки. До днрівського нульового блокпоста довелося йти пішки кілометрів п’ять чи шість. У спеку, з сумками. Я була одна, мені було страшно. І час у мене такий був важкий. Вступ, оце все навалилося, і так важко було. Я йшла, думала про те все і побачила оцю гільзу. Я її підібрала, і вона у мене зберігається вже чотири роки. Нагадує мені дуже про той день і той час»

Ми мали кілька критеріїв для відбору історій, що їх представили на першій виставці — це мали бути розповіді дітей різного віку, статі, місця походження: Донецька, Луганська область, Крим.

«НАМ ВАЖЛИВО ЗАФІКСУВАТИ, ЯК ЗМІНИЛОСЯ ЖИТТЯ ВНАСЛІДОК ВОЄННИХ ДІЙ»

— Які предмети передають до музею, що це найчастіше?

— Це дуже універсальні речі, якими всі користуються щодня. Найперше, це іграшки: ляльки, футбольні м’ячі, м’які іграшки та інше; це речі побуту, з якими пов’язаний цей досвід: тарілки, з яких хтось їв у підвалі, щоденники, книжки, особисті записи, листівки. Інтерв’ю записується, якщо людина хоче щось сказати загалу й передати якусь річ. А нам важливо зафіксувати, як змінилося життя внаслідок воєнних дій. Ми також запитуємо, з якою історією пов’язаний цей предмет.

Ще одна популярна категорія — це залишки снарядів. У нас, до речі, на виставці кілька разів відвідувачі допитувалися: «Що це за воєнне дитинство? А де кулі? Що це за музей такий?» Такі запитання демонструють, що є певні очікування щодо того, як має бути представлене воєнне дитинство в публічному просторі.

Проте наш фокус інший — це зміни в повсякденності, як змінилося життя внаслідок воєнних дій. Для Музею важливо показати, що це звичайні діти й підлітки, такі ж, як інші, що вони стійкі і знаходять власні шляхи, як впоратися із ситуацією. Дитяча психіка досить стійка. Діти знаходять дуже багато способів, щоб відбудувати хоча б частину повсякденного життя в умовах, які важко уявити. Наша місія — показати цю стійкість і надію для всіх. У нас немає такого, щоб ми чогось не приймали. Нещодавно нам передали особистий архів із 260 фотографій в електронному вигляді. З точки зору музею це суперкласно, а з точки зору працівника музею — це виклик, адже потрібно описати для архівної колекції кожну світлину окремо.

Крім фокусу на темі Донбасу та Криму, музей збирає також інтерв’ю про Другу світову. Одна наша дослідниця займається цією темою. Ми записуємо історії респондентів досить поважного віку і вважаємо дуже важливим те, що можемо зафіксувати цей досвід із перших уст. Ці респонденти також передають нам предмети, пов’язані з їхнім воєнним дитинством.

Чому дослідницька робота сфокусована на темі дитинства?

— Діти — дуже недооцінена верства суспільства. Під час критичних ситуацій дорослі схильні перебирати суб’єктність від дитини. У цьому немає лихого умислу, просто під час екстремальних ситуацій ти маєш діяти швидко, піклуватися про себе й усіх, хто від тебе залежить. Тому часто діти розповідають про те, що їх змусили переїхати, а вони цього не хотіли. Звісно, батьків можна зрозуміти в таких обставинах. Але після цього дітям потрібен майданчик, де вони незалежно від віку можуть озвучити свої переживання. Особливо, якщо сім’я продовжує жити в екстремальних обставинах.

Книжка. Євгенія, народилася 2010 року, Авдіївка: «Цю книжку мені читала мама. Мама і брат загинули. Він після обстрілу пожив недовго. Йому почали осколки діставати, і він помер»

Діти в деяких сім’ях, не лише на Донбасі, а загалом під час критичних ситуацій намагаються захистити своїх батьків. Наприклад, якщо дитина знає, що в сім’ї немає грошей, то вона скаже, що обійдеться без кросівок чи ще чого-небудь. Тому в тяжких життєвих обставинах, коли діти бачать, що батьки самі проходять через складний досвід, то вони починають оберігати їх від своїх емоцій, не «грузять». А це основний принцип переживання складного досвіду — його треба опрацювати, проговорити. Знову ж таки, під час конфлікту важливо пам’ятати, що є наші респонденти, але є й ті діти, які не хочуть чи бояться розповідати свої історії. Кожне записане інтерв’ю засвідчує певну кількість людей, котрим було важко розповісти свою історію, але вони прочитають чужу і це, можливо, їм допоможе.

«ЧИМ КРАЩЕ ПОЯСНЕНИЙ ЧУЖИЙ ДОСВІД, ТИМ БІЛЬША ЙМОВІРНІСТЬ, ЩО ЙОГО ЗРОЗУМІЮТЬ»

— Чому історії дітей, які переживають війну в Україні, мають бути почуті на мирних територіях?

— Тому що з цих дітей виростуть дорослі — це найпростіша відповідь. Дорослі, які будуватимуть це суспільство. А чим більше включено різних досвідів, тим це корисніше для розвитку суспільства. У західноєвропейській академічній спільноті є багато досліджень про булінг і те, як він, наприклад, впливає на соціалізацію та розвиток дитини. Тобто чим краще включені діти з таким досвідом у свої нові спільноти, тим краще для них і для самих спільнот також. Тож якщо включений досвід людей, котрі пережили конфлікт, тим більші шанси створити безпечне суспільство.

Чому цей проєкт потрібен Україні зараз?

— Коли суспільство проходить через травму, з’являється дуже багато негативних тенденцій. Наприклад, суспільство поляризується, якщо немає якихось медіаторів, які утримують його на одному рівні. Усередині суспільства виокремлюються групи, які пережили цей травматичний досвід. У нас це дорослі й діти, які живуть у зоні бойових дій, і люди, які зараз мають статус внутрішньо переміщених осіб. Якщо немає можливості пояснити цей досвід більшій групі, то ця група зі специфічним досвідом починає відчувати, що суспільство її ігнорує, що її біль не розуміють.

Крім того, суспільство починає собі будувати пояснення, чому так відбувається. Може розпочатися пошук винних, адже «хтось же приніс нам цю війну». Винними починають вважати людей, які живуть на території конфлікту. Починається булінг, хейтспіч у соцмережах. Часто, коли людина перебирається до іншого міста із Донеччини чи Луганщини, відчуває неприйняття громадою.

Музей воєнного дитинства в Україні працює, щоб вплинути на цю ситуацію. З одного боку, познайомити спільноти, які приймають таких людей до себе, з досвідом воєнного дитинства в Україні. А з іншого — створити майданчик, де внутрішньо переміщені особи можуть говорити про пережите. Чим краще пояснений чужий досвід, тим більша ймовірність, що в суспільстві його зрозуміють. Наша робота полягає в тому, щоб створити передумови для порозуміння в суспільстві.

Багато організацій в Україні різними способами намагаються створити простір для примирення до того, як цей процес запуститься офіційно. Бо знову ж, це не може відбутись одномоментно. Коли настане мир, ми не можемо просто сказати: «Нумо мирімося». Одна із внутрішніх цілей музею — вибудувати навколо себе певну спільноту, тобто розширювати коло людей, які розуміють нашу ідею і будуть нашими агентами змін.

«УМІННЯ ПІКЛУВАТИСЯ ПРО СЕБЕ — ВАЖЛИВЕ ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА, ЯКЕ ПЕРЕБУВАЄ У СТАНІ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ»

— Як відрізняється досвід, зібраний музеєм в Україні й у Боснії та Герцеговині?

— Зараз у Музеї в Сараєво зібрані інтерв’ю щодо десяти конфліктів. На першій виставці у нас було 30 українських експонатів, ще п’ять наші колеги привезли із інших конфліктів, щоб показати, що досвід дуже подібний. Ці історії відрізнялися від наших хіба іменами, якби ти не бачив підпис, то цілком можна подумати, що це наш контекст. Діти в усьому світі переживають насправді дуже схожі речі.

Можу сказати, що різниця між досвідом дітей із боснійського конфлікту і нашого — хіба в тому, що у нас розповідають і будують наратив про те, що відбувається зараз, що це не закінчилося... Коли людина переживає травму, то вона проходить через декілька різних стадій горя. Ці етапи відбуваються не статично, вони можуть повторюватися, людина може затримуватися на якійсь стадії тощо. Це, звісно, залежить також від віку дитини, від навички вибудовувати причинно-наслідкові зв’язки й раціонально пояснювати те, що відбулося. Те, як людина розповідає про пережите, залежить від того, на якій стадії перебуває людина, чи під час розповіді людина віддає емоції чи рефлексує, вибудовує раціональні причинно-наслідкові зв’язки.

Конфлікт триває, але зовсім маленькі діти розповідають про це у формі «коли була війна», бо війна закінчилася в їхньому населеному пункті. Дещо старші діти вже можуть охопити ширшу картину і йти від маленького випадку до ширшого контексту.

Загалом у Боснії та Герцеговині є певний суспільний консенсус про те, чим є війна двадцятип’ятирічної давності для суспільства. Так, ця домовленість може бути складена не ідеально, деякі групи не потрапили в цей наратив, але загалом є певне публічне уявлення щодо того, як почалась війна, як вона відбувалася, хто винен, хто переміг. У нас ще поки немає такого консенсусу — немає тієї єдиної лінії, в яку всі вкладали би свої розповіді, шукали б пояснення причин і якоїсь своєї долі. Це прочитується в інтерв’ю.

— Що ви для себе відкрили після першої виставки в Києві?

— Таки було що. Під час виставки якогось дня був перформанс плейбек-театру. Я вперше бачила такий підхід наживо: актори мають певні заготовки, але в основному вони працюють за такою схемою: є медіаторка, яка говорить з аудиторією — в нашому випадку це були люди, котрі щойно подивились виставку, або ті, хто ще планували зайти. А потім трупа відіграла почуте і зробила про це нарис. Ішлося про те, що коли нам здається, що ми нічого не відчуваємо, психіка нас просто захищає. Тобто у людини є певна емоційна місткість. Байдужість, у якій люди часто звинувачують одне одного в соцмережах, часто виникає з того, що людина таким чином себе захищає. Коли емоційна місткість вичерпується, то, щоб не вигоріти, психіка на цю тему емоційних вражень більше не бере, аж доки не відновиться баланс. Але із цієї «байдужості» часто виростає провина. Людина думає, що якщо вона нічого не відчуває — то вона погана.

Для мене це виявилося дуже важливим інсайтом. У суспільстві часом можна почути, що люди байдужі до війни, що вони відсторонюються від цього — і це погано. Але насправді це не такий простий процес. Ми постійно проходимо через цю ретравматизацію практично щодня, коли відкриваємо новини. І це логічно та нормально, що люди захищаються від цього. Ця байдужість може когось ранити, але в неї можуть бути причини, які варто розуміти. Звинувачувати когось у тому, що він не співчуває дітям, переміщеним із зони воєнного конфлікту, — це не конструктивно. Тут головне — самому докопатися до того, звідки ця байдужість. У всіх різний рівень рефлексії. І я думаю, що ми, як музей, можемо виконувати ще одну роль: ми можемо розповідати людям, як можна про себе подбати, говорячи на цю тему. У нас піклування про себе не дуже популярне як концепт. Але вміння подбати про себе надзвичайно важливе для суспільства, яке перебуває у стані збройного конфлікту.

Музей не має нині власного приміщення. Як він функціонуватиме далі?

— Ми хотіли б отримати приміщення в Києві — це дуже спростило би нам роботу. Зараз, наприклад, наші експонати містяться у сховищі наших партнерів у протипожежних шафах. Якщо навіть у сховищі станеться пожежа, то фонд музею залишиться. Організовувати тимчасові виставки — непростий процес, адже потрібно збирати експозицію в чужому приміщенні зі своїми правилами і потім розбирати, зберігати інсталяції. Наступним кроком ми плануємо привезти виставку на південь — до Миколаєва, Херсона, Одеси.

На першій виставці модераторами були студенти першого-другого курсу, які пройшли спеціальний тренінг і могли зробити певний вступ для відвідувачів. У нас не було такого поняття, як екскурсія, і це часом дивувало гостей. Натомість перед входом на експозицію модератори проводили невеличку презентацію, щоб у відвідувачів з’явилося уявлення про сам музей та експозицію. Коли ми поїдемо в інші міста, то хочемо показати, що не лише в Києві є ті, хто хочуть більше дізнатись про війну. У нас є сподівання отримати постійне приміщення. Ми хотіли б, щоб на цей процес вплинула виставка, яка відбулася, адже ми заявили про себе як про інституцію — і будемо вірити, що наша систематична робота врешті допоможе нам у цьому питанні. Виставки без власного приміщення — це ускладнене завдання, але цілком реальне.

Анастасія КОРОЛЬ, «День». Фото надані Музеєм воєнного дитинства в Україні
Газета: 
Рубрика: