Вся історія людства — це боротьба держав віри з державами сумніву — в ім'я перемоги віри.
Юрій Липа, громадський діяч, письменник, поет, публіцист, автор української геополітичної концепції, ідеолог українського націоналізму

Іван Кожедуб повернувся... через інтернет

Iгрова індустрія давно налагодила свій аналог культурного обміну, без усілякого сприяння й контролю з боку держави
24 липня, 2007 - 00:00

6 липня виповнилося 85 років від дня народження найрезультативнішого аса союзників, Івана Микитовича Кожедуба, уродженця села Ображиївка Сумського повіту. Офіційна дата його народження — 8 червня 1920 року, як часто тоді було, неточна. Ювілей земляка Президента пройшов набагато спокійніше за нещодавній ювілей Шухевича. Не було не тільки зіткнень радикалів, ультимативних прохань однієї місцевої ради до іншої назвати вулицю ім’ям героя, дата пройшла повз увагу як політиків, так і ЗМІ. І річ аж ніяк не в недостатній круглості дати — Кожедуб дуже незручна особистість для офіційної версії української історії.

ВАЖКА ЦІНА 62 ЗБИТИХ ЛІТАКІВ ПРОТИВНИКА

З одного боку, це герой світового масштабу на всі часи. Найкращі пілоти-винищувачі Британії, США, Канади, Франції, Австралії й інших країн- союзників не змогли навіть наблизитися до показника українського аса — 62 особисто збитих літаки противника, причому за неповні три роки участі у бойових діях. Скептики можуть заперечити, пригадавши про Люфтваффе, що має у своєму складі двох асів, які подолали рубіж у 300 збитих літаків, і більш як десять, що збили понад 200 літаків противника. Усе правильно, якщо не враховувати думки самих німецьких пілотів. Адже саме колишній противник може дати найбільш точну оцінку. Істинні герої й генії завжди вирізняються скромністю. Еріх Хартман, який збив 352 літаки (найбільша кількість за всю світову історію) вважав найкращим асом Люфтваффе не себе, а Ханса-Йоахіма Марселя, який здобув усього лише 158 перемог, і всі — на західному фронті. Логіка Хартмана проста — на його думку і характеристики літаків, і підготовка пілотів, і організація управління королівських ВВС приблизно втричі перевищували радянські. Тому один збитий літак на західному фронті вартий приблизно трьох на східному. Але якщо продовжувати цю логіку, то один збитий літак Люфтваффе можна сміливо прирівнювати до восьми, а може й десяти збитих радянських. Опосередковане підтвердження цієї аргументації можна знайти й у радянській статистиці — до закінчення війни понад 80% радянських льотчиків-винищувачів не мали на своєму рахунку жодного збитого літака супротивника. Інакше й бути не могло. Адже протягом всієї війни німецькі винищувачі, воюючи на суцільно металевих літаках проти фанерних радянських, маючи навіть незначний запас висоти, могли легко вийти з бою за будь-якої чисельної переваги радянської авіації в повітрі. З урахуванням цього, досягнення Кожедуба, Покришкіна, Речкалова й інших радянських асів анітрохи не поступаються досягненням німецьких, особливо на тлі показників союзників.

ЗА ВСЮ ВІЙНУ ВІН НЕ ВТРАТИВ ЖОДНОГО ЛІТАКА

Але Кожедуб знаменитий не лише загальною кількістю збитих літаків. За всю війну він змінив шість літаків, але не втратив жодного з них, хоча неодноразово горів і привозив пробоїни. Той же Хартман здійснив 14 вимушених посадок. Для Німеччини взагалі було звичним бережливе ставлення до пілотів, а не до техніки. А приклад Ютілайнена, не збитого жодного разу, є взагалі рідкісним винятком з правил. Більш характерним був приклад Йоханеса Візе, який здійснив за день п’ять вимушених посадок і протягом цього ж дня збив 12 літаків. Що є більшим пріоритетом — збереження літака чи життя льотчика? Вирішуйте самі. Ми лише підкреслюємо цю різницю як необхідну для розуміння й адекватної оцінки героїзму радянських льотчиків.

Іншим унікальним подвигом Кожедуба є перемога над новітнім німецьким реактивним винищувачем Ме-262, характеристики якого на порядок перевищували можливості літака Івана Микитовича. І це лише один з епізодів. По суті, все життя Кожедуба — це низка подвигів епічного, легендарного рівня. Уже той факт, що в 23 роки, ставши тричі героєм Радянського Союзу, не спився в мирний час, як багато інших славетних героїв, чию психіку покалічила війна, не став пихатим, а пішов вчитися, свідчить про багато речей.

Але це лише з одного боку. З другого боку, його особисті перемоги над двома «мустангами», які раптово його атакували і вплуталися в бій у квітні 1945 року. З тими «мустангами», які американці активно розкручують як найкращі винищувачі Другої cвітової. З другого боку, й командування винищувальною авіадивізією під час корейської війни. Командування чудове — дивізія Кожедуба, якому заборонили особисто брати участь у повітряних боях, здобула 215 перемог, зокрема й збила 12 «надфортець» B-29, втративши 52 своїх літаки та 10 льотчиків. З другого боку, й чудові якості воєначальника та організатора, проявлені Кожедубом пізніше. Збереження протягом десятиліть чудової льотної форми — останнім літаком, освоєним Іваном Микитовичем, був МІГ- 23. По суті, Кожедуб протягом багатьох десятиліть був провідним експертом із протидії винищувальній авіації країн НАТО.

У міру того, як офіційна історія відмовилася від терміну «радянський народ», поступово проводить заміщення Великої Вітчизняної Війни на просто Другу світову, всі герої радянської епохи, і вигадані радянською пропагандою, й справжні, опиняються наче в підвішеному стані. Яку країну вони представляли? За що воювали? З якими лозунгами виявляли масовий героїзм і йшли на смерть? Усе це вже не актуально, оскільки не має прямого відношення до національно-визвольного руху українського народу.

ЧОМУ НЕ ПОЩАСТИЛО РАДЯНСЬКИМ ВЕТЕРАНАМ?

А що не можна використати в справі нової пропаганди, вибачте, інформування народу про свою історію, про це взагалі краще, якщо можна, не згадувати.

До речі, на 6 липня припала ще одна дата — передбачуваний початок радянського наступу на Третій Рейх у 1941 році. І те, як висвітлюється ця дата в офіційній версії історії та державних ЗМІ, зайве підтвердження цього.

Тож Івану Микитовичу ще пощастило. Про нього б просто забули. А, може, могли б і зробити окремий стенд у музеї радянської окупації.

А може, й справді час змінити своє ставлення до героїв минулих часів? Тим паче, що стала відомою правда про нових героїв, яка спотворювалася й замовчувалася радянською пропагандою. Чи не час робити акцент на своїх героях, які боролися за незалежність України? Тоді поясніть, чому настільки популярні в Німеччині імена Ралля, Руделя, Хартмана? У Фінляндії — Ютілайнена. У Японії — Сабуро Сакаї, інших асів і, хоч як це дивно, пілотів-камікадзе. Про них видають книжки масовими накладами, знімають фільми, сайти, присвячені їм, мають високі рейтинги відвідуваності. Ці прізвища знає кожний школяр, їх поважають як легендарних героїв. Нікому не спаде на думку, наприклад, покладати на льотчиків-винищувачів відповідальність за лиходійства фашизму.

Та що там у Західній Європі! На найбільшому книжковому ринку Києва перелік видань про німецьких героїв східного фронту, історичні дослідження й мемуари обчислюються десятками. Аж ніяк не дешеві книжки видаються багатотисячними накладами. І це нормально — в умовах ринку образ справжнього героя завжди був комерційно запитаним. У цьому плані радянським ветеранам пощастило менше. Під час війни тим же льотчикам «особисто» забороняли не лише фотографуватися без їхнього відому, а й вести щоденники. Нотатки Покришкіна — лише виняток з правила. Тож поява радянського аналога «Щоденника гауптмана Люфтваффе» майже виключається. Після війни було не легше — прикріплені до ветеранів «інженери людських душ» так спотворювали їхні мемуари, що від них мало що залишалося, крім загальних слів про вірність батьківщині й детального возвеличення ролі партії у справі боротьби з ворогом.

ЩО ОБ’ЄДНУЄ ЛЕГЕНДАРНОГО ЛЬОТЧИКА З... МОЦАРТОМ?

Але після того як ветеранів Великої Вітчизняної перестали використовувати в ролі інструмента для агітації й пропаганди, поступово почав зростати інтерес суспільства до героїв. А в умовах, м’яко кажучи, байдужого ставлення з боку незалежної української держави цей інтерес виявляється в неформальному вигляді. І на хвилі комерційної привабливості, неформального інтересу та нових технологій пам’ять про справжніх героїв почала повертатися, вони стали пізнаваними й популярними. Популярність до Кожедуба повернулася приблизно так само, як і до Моцарта. Не дивуйтеся — пам’ятаєте анекдот, коли на запитання, чи знає хлопчик Моцарта, він відповідає: «Звісно, цей чувак пише круті мелодії для мобілок»! Як Моцарт знову став зіркою завдяки розвитку технологій мобільного зв’язку, а не постійній присутності в навчальних програмах уроків співу, так і Кожедуб знову став зіркою світової величини завдяки розвитку комп’ютерних авіасимуляторів. Зіркою в неформальному, молодіжному, а не в офіційному, академічному середовищі. Звісно, будь-який комп’ютерний симулятор ніколи не порівняється з реальністю, як і мелодія для мобілки — з живим концертом Моцарта. Але чи багато дітей шкільного віку мають можливість регулярно відвідувати камерні концерти провідних українських і світових виконавців? А сучасні мобільні телефони дозволяють завантажувати цілі симфонії, і в досить непоганій якості, що постійно поліпшується. Те саме і з симуляторами — постійно покращуючись, вони досягли досконалості, що відзначається самими ветеранами. Відеоряд і алгоритм управління настільки реалістичні, що самі нечисленні льотчики-ветерани, які вже відлітали в реальності, не можуть стримати сліз, уперше занурившись у віртуальну, але таку знайому для них обстановку. Але авіасимулятор, той же Іл-2, на відміну від мобільника із завантаженою симфонією Моцарта імітує не сучасну, а історичну реальність, яку вже в принципі неможливо відтворити іншими засобами — ще під час зйомок фільму «У бій ідуть самі старики» не ризикнули підняти в повітря жодний з нечисленних оригінальних літаків, що збереглися.

Що вже казати про можливості сучасних школярів політати на «яку» або «мессершмідті»? Зростаюча доступність, високий рівень реалізму, можливість битися по інтернету з суперниками/партнерами в усьому світі визначають дедалі зростаючу популярність як авіасимуляторів, так і реальних героїв Другої cвітової. А оскільки все це розвивається в рамках неформальної субкультури, то спостерігається ціла низка цікавих і ще не оцінених суспільством процесів, характерних не лише для вузького сегменту, який ми розглядаємо.

ЯК НЕФОРМАЛЬНА СУБКУЛЬТУРА ВИРІШУЄ ПРОБЛЕМИ ПРИМИРЕННЯ

Для початку це цілковита інтернаціоналізація спілкування. Пам’ятаєте, після Помаранчевої революції були розкручені зверху програми культурного обміну. Передбачалося, що діти з національно несвідомих східних і південних регіонів відвідуватимуть у міжсезоння туристичну та курортну інфраструктуру західних областей, де відпочиватимуть, знайомитимуться з культурою регіону, а заразом пройдуть прискорений курс справжнього патріотизму й любові до неньки. Тим часом, ігрова індустрія давно налагодила свій аналог культурного обміну, без усілякого сприяння й контролю з боку держави. Просто люди різних країн, перебуваючи в одному каналі зв’язку, природно спілкуються не лише на тему гри, в яку грають. Обговорюється все, щодня й різними мовами, причому абсолютно безкоштовно, оплачується лише підключення до мережі.

Іншою ознакою є цілковита деполітизація й деморалізація періоду Другої cвітової. Замість протистояння асів Герінга й Сталінських соколів є протистояння синіх з червоними. Багато людей по черзі літають на літаках різних сторін. Відповідно, при детальному знанні біографії героїв, міняється саме ставлення до них. У цій логіці Кожедуб є героєм аж ніяк не тому, що воював на боці хороших хлопців і був тричі героєм Радянського Союзу, а тому, що на «лавці» завалив 62 фриців і не втратив жодного свого літака. І у відповідь на будь-які сумніви в його крутості й героїзмі вам просто запропонують це повторити в мережі в бою з іншими синіми віртуальними пілотами — так велич подвигу Кожедуба, Покришкіна та інших героїв стає відчутною й доступною кожній дитині. Відповідно й Ралль, і Хартман — це теж герої, а не військові злочинці нацистського режиму. Спочатку це викликає відчуття протесту, але потім починаєш розуміти, що й Одіссей, якби опинився не на боці хороших греків- переможців, а на боці троянців, які програли й тому погані, все одно залишався б легендарним героєм. Для нас абсолютно не має значення політичне забарвлення легендарних героїв.

Останніми роками в Україні багато говорять про необхідність історичного примирення всередині нації. Неформальна субкультура вирішує це питання по-своєму. Віртуальний пілот з Німеччини, наприклад, може абсолютно комфортно битися на червоному літаку з опонентом зі Штатів, що пілотує синій апарат. У той же час найбільш осуджуваною дією вважається умисне знищення своїх. Проектуючи це на реальну ситуацію в Україні, це означало б відмову від застосування подвійних стандартів при оцінці історичних подій громадянських і Великих Вітчизняних воєн, а також повагу до героїв іншого регіону. Тоді пропозиція, умовно кажучи, Тернопільської ради, наприклад, до Запорізької про перейменування однієї з вулиць ім’ям Степана Бандери супроводжувалася б готовністю у відповідь назвати одну з вулиць Тернополя ім’ям Нестора Махна. Хоча б через повагу до історичних традицій і героїв іншого регіону. Але, судячи з усього, віртуально неформальне інтернаціональне співтовариство набагато «просунутіше», ніж столичні й місцеві можновладці.

Невипадково неформальна культура при контакті завжди витісняє формальну. За радянських часів «піонери» віддавали перевагу наполовину забороненому року, а не пісням про вождя й партію. Те саме, але в іншій формі відбувається і в наш час. Якою, на вашу думку, буде реакція учня — віртуального пілота, коли з’ясується, що вчитель історії абсолютно не знає таких елементарних, на його погляд, понять, як, наприклад, «крок гвинта» або «бум-зум»? Після невиразного мовчання вчителя, швидше за все, буде поставлене останнє, контрольне запитання, наприклад, про деталі бойової біографії Руделя або Кожедуба. Що буває, коли учень виявляє, що знає більше за вчителя, може уявити кожний педагог. Як і те, з якою довірою цей учень сприйматиме решту офіційної версії історії країни. І не лише він один, бо кричущий факт цілковитої профнепридатності вчителя одразу стане відомим усьому класу.

Пригадую, який шок у класі в роки застою викликало на уроці історії КПРС на тему лівого ухилу в партії цитування фрази Леніна про Бухаріна як про розумника й улюбленця всієї партії.

Як і годиться, неформальна субкультура виходить за межі лише авіасимулятора. Розшукуються нині живі ветерани, їхні спогади викладаються в мережі з точністю до коми. Переробляються джойстики, пишуться програми, створюються кліпи й цілі фільми. На форумах зареєстровано десятки тисяч людей. Створюються й функціонують віртуальні ескадрильї й цілі гвардійські авіадивізії.

І, звісно, використовується свій сленг. Зворушливо якось було спостерігати, як онук-школяр захоплено розповідав бабусі про те, що в «Контрстрайку» сервер читерів «банить», що російською перекладається як повідомлення про те, що в мережевій грі під назвою «Контрстрайк» центральний комп’ютер автоматично блокує гравців, раніше помічених у порушенні правил або шахрайстві. Після того, як бабуся повторно не оцінила це прозріння, вона була тут-таки зарахована до динозаврів докомп’ютерної епохи.

А якщо серйозно, то повернення Кожедуба як неформального героя закономірне. У нашій історії багато билинних, легендарних героїв, небажаних для влади або, в кращому випадку, замовчуваних нею в різні часи.

Князь Святослав Ігорович, козак Мамай, Байда Вишневецький, Іван Сірко, Нестор Махно, Іван Кожедуб, Микола Амосов і багато інших. Пам’ять про них живе в душі народу, на відміну від тих, хто їх обмовляв або замовчував правду про них. Отож, сервер Історії політичних «читерів» дійсно банить!

Володимир СТУС, керівник групи аналітики і прогнозування Центру cтратегічних ініціатив, Ірина КОНСТАНТИНОВА, експерт Центру cтратегічних ініціатив
Газета: 
Рубрика: