Публіка виявляє ненаситну цікавість до всього, за винятком того, що дійсно варто знати.
Оскар Уайльд, видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст

Iз читацького щоденника

27 вересня, 2019 - 11:24
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Початок вересня щороку тішить книжковими новинками. Цікавість бібліофілів до того, що ось-ось має з’явитися на розкладках і полицях, підігріває і Львівський форум видавців. Зізнаюся — в мене в ці дні з’являється азарт: хочеться побільше побачити, погортати, прочитати... А потім і поділитися першими враженнями з іншими, що я зараз, власне, й спробую зробити.

***

Вийшов третій том спогадів Михайла Слабошпицького («З пам’яті дзеркала», «Ярославів Вал»). Пригадалося, що колись я напосідав на Михайла: напиши книжку про аборигенів Ірпінського будинку творчості! Проте він зробив мудріше: видав «на-гора» ціле мемуарне трикнижжя, в якому є, звичайно, й Ірпінь, проте є й великий СВІТ ЛЮДЕЙ, що живе в міцній і щедрій пам’яті Слабошпицького. Оповідач із нього неперевершений. Він пише про тих, хто йому цікавий, кого по-людськи поважає і любить, проте при цьому аж ніяк не грішить агіографією чи «іконописом». Навпаки: залюбки показує людину в її складності, суперечливості, часом із якимись чудернацькими рисами.

Третій том відкривається розповіддю про співака Івана Козловського і його рідну Мар’янівку на Київщині. Склалося так, що в Мар’янівку ми заїздили разом із Михайлом. Роздивлялися музейну експозицію, заходили до місцевої музичної школи, гуляли парком, багато розмовляли... Тож тепер я мовби проходив старим маршрутом удруге, зауважуючи попутно, що розповідати про Козловського авторові допомагали мемуари самого співака та його доньки. А вибудовувати композицію, сюжетну інтригу, драматургію оповіді Михайло Слабошпицький просто майстер, нічого не скажеш!

Велике враження справляють есеї про перекладача Бориса Тена та історика Ярослава Дашкевича. Які це могутні особистості! І як драматично переплелися їхні долі з долею українського ХХ століття! Звісно, і Тен, і Дашкевич заслуговують на те, щоб про них були написані біографічні книжки. Однак жанр біографії в нас ще не культивується як належало б. Я ось думаю: хто б міг написати книжку про Бориса Тена — документальну, без белетристики? Може, його земляк Володимир Даниленко?

 Читаючи Слабошпицького, я з подивом відкрив для себе Анатолія Лупиноса. Теж непересічна особистість. Михайло часом — за певною асоціацією — порівнює його з Че Гевара, проте кубинський архіреволюціонер блякне поруч із українським комбатантом. І це свідомий акцент мемуариста, який добре знав Лупиноса, багато спілкувався з ним. Мимоволі подумалося: а якби не Слабошпицький? Хто б наблизив до нас образ цієї загадкової для багатьох людини?

 Яскраво представлено в книзі «З пам’яті дзеркала» родину Кисельових — письменника Володимира Леонтійовича і його синів Леоніда та Сергія. Їхнє київське помешкання в 1960-ті роки було своєрідним літературним «салоном», тож тепер читач має змогу побувати в цьому «салоні», почути господаря (вельми оригінального чоловіка!) і його численних гостей, тонше відчути трагічну історію юного генія Льоні Кисельова...

Нагадаю, що Михайло Слабошпицький — один із найерудованіших наших літературних критиків, і це відчувається повсякчас. Особливо ж у есеях, присвячених Володимиру Забаштанському, Борисові Нечерді, Володимиру Затуливітру, Олесю Ульяненку... Думаю, завдяки аргументам Слабошпицького в очах читачів його спогадів помітно виростуть масштаби творчого «Я» Ульяненка: цього письменника, чия літературна спадщина потребує доброго 10-томника, нам належить іще відкривати й відкривати...

Мемуари Михайла Слабошпицького добре розходяться, на них є попит. На їх презентаціях — аншлаги. Це добрий знак: читачам і справді хочеться побільше дізнатися такого, чого вони не вичитають у історіях літератури.

***

Порадував ошатний том «День вдячності» (ТОВ «Українська прес-група»). Дизайн — супер! Тримаєш книгу в руках — і маєш відчуття, що то якийсь старовинний домашній альбом ХVІІ століття з аристократичної родини (на це натякають козацький скоропис на обкладинці, вензелі, кольорова гама). Ідея книги читачам «Дня» відома давно: вустами своїх авторів вона має розповісти про симпатиків України. Натхненник проєкту, головний редактор газети Лариса Івшина в слові до читачів, як завжди, точно розставила необхідні акценти, прокладаючи місточки між «колись» і «тепер», терпляче пояснюючи, що робота над самими собою — архіважлива річ для нас, українців. Треба змінюватися, позбуватися свого задавненого малоросійства, активніше контактувати зі світом, зокрема — з тими, хто нам симпатизує, допомагає...

У книзі вміщено чимало наукових розвідок історика Юрія Терещенка про далекі, ба — екзотичні й назагал малознані часи. Про них теж треба складати уявлення на рівні масової свідомості. Сподіваюся, читачі не пропустять також цікавий сюжет про Кромвеля і Хмельницького: порівняння Англійської та Української революцій дає змогу Ю.Терещенку, крім усього, прояснити ситуацію в Європі, що склалася в середині ХVІІ ст. (між іншим, деякі фрагменти текстів історика в книзі дублюються — зокрема, про Кромвеля і Хмельницького, а також про Наполеона й Україну).

У книзі «День вдячності» переважає історична есеїстика, і я особисто вітаю такий підхід. Петро Кралюк, Ігор Сюндюков, Сергій Грабовський, Олександра Кльосова, Марія Чадюк, Борис Соколов, Юрій Шаповал, Леся Бондарук, Микола Жулинський, Володимир Бойко, Сергій Кот, Микола Сірук — це саме ті автори, які добре відчувають свою читацьку аудиторію, вміють захопити її. Коло їхніх героїв вельми й вельми широке: від Боплана й Енгеля — до наших сучасників Сахарова, Гедройця, Мейса, Новодворської, Маккейна, патріарха Варфоломія...

 Надзвичайно сильне враження справляє історія британського журналіста Ланселота Лоутона (її виклав Сергій Кот): аналіз «українського питання», оприлюднений Лоутоном ще в другій половині 1930-х років, бездоганний: бери — й озвучуй із будь-яких міжнародних трибун. Кот це добре розуміє, тому й цитує Лоутона максимально щедро, наче намагаючись достукатися не лише до «посполитих» читачів, а й до спічрайтерів наших високопосадовців.

Цілковитий ексклюзив — згадки Євгена Марчука про Маргарет Тетчер і записи розмов Миколи Жулинського з Омеляном Пріцаком «під диктофон». Це живі свідчення самовидців, учасників нещодавніх подій.

Книга «День вдячності» відкрита в перспективу, вона не претендує на те, що заявлена тема вичерпана. Це стиль «Дня»: його головний редактор і автори «провокують», підказують шлях. А далі ви вже самі думайте... Думайте!

 ***

Книжку Андрія Любки «У пошуках варварів» («Меридіан Черновіц») я також «проковтнув», не зогледівшись. Це книжка-мандрівка. Жанр мені особисто близький, тільки я вештаюся (вештався) переважно українською глибинкою, Андрія ж тягне на любі йому Балкани. За освітою він балканіст, і я це відчуваю, бачу, втішаюся, коли він розплутує історичні головоломки, пояснює тріщини між країнами й етносами, коментує національні міфи, стереотипи, коли розповідає про знакові місця...

Назва книги, як ви розумієте, іронічна, бо ж протягом віків хто тільки не побував у ролі «варварів»! Андрій Любка й для себе, українця, готовий час од часу приміряти цю роль/маску. Щоправда, приміряти не без лукавства: він достатньо самокритичний, щоб реально бачити свою Україну в сучасному європейському просторі й оцінити, як багато перешкод нам іще належить здолати.

Розповідь Любки про ЙОГО Балкани — вільна, легка, цікава, часом іронічна. Читаєш — і мовби дивишся фільм на якомусь travel-каналі. Дізнаєшся чимало нового для себе. Разом із автором переймаєшся відчуттям руху, дороги, вітру, азарту життя. Бачиш його очима довкілля — і так само, як і він, починаєш захоплюватися, розчаровуватися, фантазувати (скажімо, на тему Овідія і його заслання, яке чи було, чи й не було, — є така версія в Андрія Любки)...

Спочатку я пожалкував, що в книзі зовсім немає візуальної інформації. А потім збагнув, що її можна сприймати як запрошення до інтернету! Я так і зробив: перегорнувши останню сторінку, яких тільки місцин на благословенних Балканах не «відвідав»! І навіть «чарівнющий» македонський фільм «Перед дощем» із монастирем Трескавец устиг подивитися...

Володимир ПАНЧЕНКО
Газета: 
Рубрика: