Та ніякі виправдання не могли зняти з бідолашних підозри
в таємній нелояльності до рідної Радянської влади, а можливо, чим чорт
не жартує, — шпигунстві на користь і процвітання різноманітних іноземних
розвідок. Тож ті невдахи, хто сміливіший, просто писали у відповідній графі
анкети: «Не маю», сподіваючись, що ні в яких органів не вистачить ні часу,
ні сил перевірити кожного.
Нерозумні! Було б бажання...
Нині родичі за кордоном — це ваш шанс! Однак тепер це вже
ви повинні довести, що вони у вас є.
І населення в пошуках доказів перетрушує домашні архіви.
Та ба, домашні архіви є далеко не в усіх, а коли і є, то в них зберігаються
переважно грамоти за успіхи у праці й телефонні рахунки. Правда, умільці
миттєво налагодили виготовлення та продаж стародавніх, пожовклих від часу
метрик. І в хід ідуть не лише вони, а й сумнівні паризькі листи, датовані
1913 «годомъ», і навіть родинні перекази.
Тисячні натовпи взяли в облогу будинок ВВІРу, створюючи
нову історичну спільноту колишніх радянських людей — чергу охочих виїхати
за кордон. Проте лише незначна їх частина потрапить сьогодні на прийом
до начальника міського відділу віз і реєстрацій.
Першим у кабінет увійшов кремезний блакитноокий хлопець
із молодецькими запорізькими вусами. Він оформляв візу в Ізраїль і ніс
нісенітницю: «Заради Христа... третій місяць у черзі... на Землю обітовану...»
«Ви, звісно, виїжджаєте з релігійних мотивів?» — саркастично
запитав начальник. Хлопець, не вловивши сарказму, з готовністю кивнув головою.
Документи, втім, були в порядку, а зовнішність... що ж зовнішність, її
до справи не підшиєш. За хлопцем у двері просочилася бабуся.
Начальник тяжко зітхнув:
— Тетяно Тимофіївно, знову ви...
— Я, батеньку, я, документик новий принесла.
Начальник пробіг очима документик.
— Отут пишуть, що ви німці...
— Німці, батеньку, німці, — згідно закивала Тетяна Тимофіївна.
— Ну, як же німці, як німці, коли й батько, й дід полтавські
селяни, й прадід ось ваш — Тимошенко Трохим Лукич?
— Біс поплутав, — переконано сказала старенька й перехрестилася.
А так німці ми, батеньку, не сумнівайся. Все життя в колгоспі за трудодні,
то нехай хоч онуки поживуть по-людськи. А люди говорили, що пенсію там
дають хорошу.
Старенька незбагненним чином проривалася на прийом уже
втретє за тиждень, і начальник зрозумів: четвертого разу він не витримає.
Адже в усіх у нас є матері. «Їдьте з Богом!» — тільки й зміг сказати він.
А потім знову пішли відвідувачі. Й усі вони, попри слов'янські
обличчя та прізвища, за документами були англійцями, французами, італійцями
та ще бозна-ким. Начальник підписував візи одну за одною, зичив щасливої
дороги, усміхався, а на душі в нього було ой як зле!
Тут, на щастя, сталася перерва. Секретарка принесла пошту.
Пошту відкрили... ох краще було б її не розпечатувати. Навіть у бувалого
в бувальцях начальника ВВІРу очі на лоба полізли. Гвардійська мотострілецька
дивізія, розквартирована в Закарпатті, повідомляла: «Усі військовослужбовці
нашої частини є особами єврейської національності...» й у разі позитивного
вирішення питання обіцяла «не жаліти в боях за нашу Єврейську Батьківщину
крові й самого життя!» Лист було оформлено за всіма правилами й підписано
командиром дивізії. Надійшли два листи з колонії посиленого режиму. В одному
з них ув'язнені просили надати їм можливість спокутувати провину сумлінною
працею на історичній Батьківщині. А в іншому, зовсім навпаки, охорона повідомляла,
що їй, охороні, гидко вартувати іновірців, і також просила посприяти.
Що відповідати на такі листи й чи відповідати загалом,
начальник рішуче не знав. Раптом пригадалося... у дитинстві він до сліз
жалів американських безробітних, котрі вистоюють черги за безкоштовним
супом. Їх часто показували по телевізору. Співчував пригнобленим робітникам
капіталістичних країн. Жахався, уявивши себе лише на хвильку голодним та
обірваним у гетто Нью-Йорка чи нетрях Токіо...
Роздуми його перервав останній із записаних цього дня на
прийом. Це був відомий релігійний діяч, рабин Гершензон Йосип Самійлович,
котрий отримав запрошення очолити кафедру столичного університету в Ізраїлі.
«Вони всі поїдуть, — думав начальник, — і цей також. Вони
всі поїдуть, а ми залишимося. Вони будуть там, а ми тут, і через що нам
тут доведеться пройти — не знає ніхто». Вперше він відчув це так ясно й
до болю безутішно. Він захотів поділитися цим почуттям, сказати, що йому
страшно, що він боїться за своїх дітей, боїться радіації, підвищення цін,
страйків, злочинців, громадянської війни, що він також хоче туди, що в
глибині своєї душі він заздрить їм. Та замість усіх цих слів вигукнув зовсім
інші:
— Як вам не соромно! Поміняти землю своїх предків на закордонну
юшку! Де ваша національна гордість?!
Від хвилювання перехопило горло, начальник схопив документи
відвідувача і, не читаючи їх, вивів залізною рукою: «Відмовити!»
Уночі все заспокоїлося і всі спали. Спав начальник ВВІРу,
спала німецька родина Тимошенків, дружно хропіла закарпатська дивізія,
спала колонія, заморившись на лісоповалі. І всім їм снилося блакитне море,
білі котеджі, засмаглі дівчата — чуже, далеке, чарівне життя. Не спав лише
Гершензон. В одній білизні, босоніж стояв він на холодній кахельній підлозі
у ванній, до болю вдивлявся у своє відображення в дзеркалі і здивовано
знизував плечима.
№238 11.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»







