Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

«Капітан» життя

Голова волонтерського руху ветеранів Олена Стеженська про сучасних жінок, самореалізацію та вміння бути щасливою
10 березня, 2004 - 00:00

Вона вивчала азбуку Морзе, вдосконалювала майстерність у стрільбі з кулемету й мріяла бути капітаном корабля. Ще навчаючись у школі, була єдиною дівчинкою, яка як представник піонерії Москви їздила напередодні комсомольського з’їзду укладати договір з Балтійським морським флотом. Потім про цю подію навіть написала «Правда». Незважаючи на те, що вона була першокласним снайпером, брати участь у бойових діях їй не довелося. А ось донором крові була протягом усієї Великої Вітчизняної.

«Для тодішньої молоді був характерний дух воєнізації, — згадує професор, доктор медичних наук, керівник волонтерського центру Ради ветеранів України Олена Іванівна Стеженська. — Ми з моєю подругою, такою ж високою й худющою, як я, леліяли образ жінки-капітана. Проте у військкоматі нам одразу «обрізали крила»: за габаритами не підходили. Флоту потрібні були міцні й витривалі жінки».

Відмова у військовій службі стала для Олени Іванівни неабиякою трагедією. Так склалося, що, повертаючись з Москви до Києва, де вже рік викладав у танково-технічному училищі її батько, вона потрапила в один вагон з групою київських студентів. «Ставши свідками моїх ридань біля військового училища, вони скрутили папірці з назвами усіх ВНЗ Києва й примусили тягти жереб», — розповідає Олена Іванівна. Так вона потрапила до медичного інституту. Навчаючись там, вона весь час себе заспокоювала: на флоті лікарі теж потрібні.

Проте, мабуть, не випадково захоплювалася Олена Іванівна традиційно суто чоловічою справою. Народившись у родині політкаторжанина та робітниці тютюнової фабрики, вона разом з двома братами й сестрою виховувалась після вбивства батька за часів «продрозверстки» в сім’ї військового Івана Воронова. Кочове військове життя, що наклало відбиток передусім на дитячі мрії дівчини, не могло не мати виховного моменту. Тут і сформувались лідерські якості, амбіції та витривалість. У 1933 році, коли сім’я переїхала до Москви (тут запропонували навчатися вітчиму Олени), про пристойне житло не могло бути й мови. Жили у великій залі Пажеського корпусу, що була розділена колонами навпіл. По один бік — їдальня, по другий — гуртожиток. «Він був побудований дуже цікаво: скільки членів сім’ї, стільки й матраців з соломою на підлозі. Потім брезентова перегородка й наступна «оселя», — пригадує Олена Іванівна.

У 1941 році, після евакуації до Москви, де тоді навчався в Автодорожньому інституті колишній однокласник і чоловік Олени Іванівни, в її житті відбувся ще один переворот. Сприяв цьому передусім Микола Семашко — наслідувач ідей Леніна, відомий потім тим, що започаткував радянську систему організації охорони здоров’я. Саме він і порадив Олені Іванівні санітарний факультет. Після війни їй запропонували аспірантуру. А після перемоги на першому повоєнному конкурсі самодіяльності в Києві їй пропонували вступати до консерваторії. «Але мама мені тоді сказала: співай скільки завгодно, але йди в аспірантуру, бо це надійніше», — згадує Олена Іванівна.

Потім її запросили до Кривого Рогу. Наближався черговий партійний з’їзд, і було завдання побудувати там Інститут гігієни праці та профзахворювань. «Це був найцікавіший період мого життя. Треба було й будувати, й шукати кадри, й організовувати роботу. Тоді доводилось битися майже за кожного працівника, але мені все вдавалося». У будівлю ЦК в Москві Олена Іванівна лізла через вікно — її не хотіли приймати, в той час як необхідно було вирішити питання обладнання клініки й харчування хворих.

На той час Олену Іванівну вже обрали депутатом і головою комісії з охорони здоров’я. Свій, як казали про характер Олени Іванівни, екстремізм, їй довелося демонструвати не раз. Наприклад, на «Криворіжсталі» мали відкривати новий гірничо-збагачувальний комбінат, про що вже встигли повідомити в «Правді». Але там не був забезпечений захист від пилу, і, входячи до складу першої комісії, Олена Іванівна заборонила його відкривати. Спочатку почали надсилати телеграми з ЦК, а потім все-таки розробили календарний план введення санітарної техніки й відклали відкриття.

Потім, коли почали формувати Інститут геронтології в Києві, Олену Іванівну запросили у відділ герогігієни (гігієна праці людей різних вікових категорій), де вона й працювала до пенсії. Аналізуючи своє життя, Олена Іванівна каже, що ніколи не працювала унапівсили, тому й не мала часу на відчай. Вона вважає, що саме такими були жінки її покоління — цілеспрямованими, організованими. «Крім того, у нас було дуже розвинене почуття відповідальності. Мабуть, воно сформувалось у мене ще у восьмому класі, коли я на зимових канікулах їздила по селах Московської області ліквідовувати неписьменність серед людей похилого віку».

Олена Іванівна встигала все. Була донором, співала й вигравала конкурси, годувала дитину й раніше за чоловіка захистила кандидатську. «Чоловік, звичайно, ревнував мене до моєї діяльності. Коли я написала вже докторську дисертацію, він її заховав. Уже потім, коли мене хотіли позбавити лабораторії, він знайшов мою працю й допоміг мені її оновити». Олена Іванівна вважає, що кожна жінка повинна обов’язково реалізувати себе в тому, до чого в неї є інтерес. Це може бути й домашнє господарство, але все одно в будь- чому має бути пошук і творчість. А ще потрібно робити щось суспільно корисне. Сидячи вдома й займаючись виключно своєю зовнішністю або затишком, не тільки спустошуєш себе, а й обмежуєш свою можливість бути оціненою ще кимось, окрім чоловіка. Навіщо бути красивою й розумною в чотирьох стінах?

Сучасна жінка, розмірковує Олена Іванівна, приділяє надто багато уваги пошуку прибутку та прагненню хоча б трішки наблизитись до того шикарного життя, яким дражнять обкладинки журналів та численні заморські серіали. У той час як багато з них сьогодні не можуть призвичаїтись до нового життя й сидять, так би мовити, біля розбитого корита. Зовсім же молодих дівчат виховують у націленості на обов’язкову особисту успішність, яка дещо різниться з тією, що була колись. У прагненні до неї нерідко доводиться стикатись із заздрощами, підлабузництвом. Вони колись сприймались як нонсенс, а тепер, хоч як це прикро, ними перестають гидувати заради своєї мети...

Сьогодні енергійності 84-річної Олени Іванівни можна тільки позаздрити. Вона стала ініціатором найбільшого в Україні волонтерського руху, що має свої осередки в усіх областях і райцентрах країни. «Ми продемонстрували перспективи розвитку ветеранської організації, яка об’єднувала всіх пенсіонерів, ветеранів війни та праці. Наша мета — максимально розширити коло активних пенсіонерів, відволікти їх від негараздів та самотності». Олену Іванівну найбільше бентежить те, що значна частина людей похилого віку дискредитована, соціально самотня, деяких не сприймають в родині, обманюють, навіть б’ють або намагаються виселити.

...Олена Іванівна каже, що вона щаслива людина. Можливо, тому, що народилася під кулями, а її маленьку батьки в кошику ставили на шафу, щоб не зачепило пострілом. А можливо, й тому, що так само під кулями народжувала свою першу доньку, на фельдшерському пункті в Крюково, де тоді були сконцентровані великі військові сили — молода жінка народила й уже через дві години мусила звідти тікати, бо з хвилини на хвилину чекали бомбардування. «Акушерка зав’язала мені мою «ляльку» й наказала бігти. Я врятувалася, а невдовзі в будинок влучила бомба». Щаслива Олена Іванівна й тому, що, як вона сама говорить, їй вдалося реалізуватися без насилля над собою. А ще вона — дуже багата людина, бо має двох дітей, чотирьох онуків і, хоч як це дивує при погляді на неї, — трьох двадцятирічних правнуків.

Олеся ПАЛАМАРЮК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ