«Коліщатка та гвинтики» порятунку... дворянських гнізд духовності
У питанні світськості в Україні все перевернуте. Братва вийшла з малин, легалізувалася, деякі «одепутатилися» й купили все за гроші. Вздріли погану поетесочку з гарними ногами — конкурс поезії їй і «заслужені» лаври, котрі звичайно відробляються не новими римами, а в горизонтальній площині. А нові симоненки й костенки й далі шукають свої метафоричні перлини в бур’янах життя.
Тому і в Ужгороді після доволі ефективних спроб мистецьких тусовок 60 — 80-х років усі в одинокості гниють по своїх квартирах, лише під час виходу на рідкісні значні події показуючи, що богема ще жива. Богемний світ! Світ безсрібників!.. Адже була вона тоді — свобода! І збиралися на капусники, де нищівно реготали один з одного без образ... Сьогодні навіть посмішки бояться. Кожен як Штірліц біля Мюллера.
Нині навіть гостей не запросиш, бо скромне пригощання відіб’ється завтра на раціоні дітей.
Що цікаво: сплески людяності й колишньої чистоти стосунків з’являються під час очевидних труднощів. В обласному центрі за графіком (інколи й без нього) вимикали світло в тому чи іншому кварталі. І знову пролунав поклик: «До друзів!»
У неосвітлених місцях згадували таких із освітлених, ішли до них, поновлювали зв’язки. Або й просто сиділа родина вдома при свічках. Безмовним був великий маг — дебілізатор-телевізор. Можна було нарешті поговорити з дітьми, навіть казку, як у давнину без ТБ, переповісти. З’явився натяк на повернення в атмосферу старої культури: канделябри, камін, крісла... Зі світлом витанцювалося — вода надовго зникла. Знову — до інших митись, а там чай, спільні інтереси... Ці маленькі «бенкети» під час чуми демонстрували, наскільки незнищенна наша країна. Адже від таких речей, які пестливо називають трибунники «економічними негараздами», інший народ давно б навіки одягнув «дерев’яні шинелі». А тут і з Чорнобилем, і без світла, води, газу — а живуть.
Та чи живуть усе-таки?
Хіба може з жебраків вийти еліта? Елітарна людина — високодуховна. Та політ духу без грошей (тут уже доводиться занурюватися в матеріалізм) має короткі та слабкі крила. Хіба що кожен такий цікавий по-своєму в відчайдушному ходінні по муках і в методах недозволяння собі згаснути відразу.
Ми — вигнанці землі рідної, бо всі стали чужими тут. Усе вироджується. Знос і фізичний, і моральний. Згадую наші прес-конференції переважною під рубрикою: «Нувориш відповідає на запитання».
І сидимо, витріщивши очі. «Декабристів» не знаходиться... А ті дворяни були героями. Мали, що втрачати. Багаті були. А ми?.. Таки, щоб стати героями, треба спершу вбратися в дворянське пір’я. Інакше, певно, той же журналіст залишиться всього лише доступним товаром.
...В Ужгороді вже склалася було за совєтів якась, хоч і досить стихійна, проте система закладів громадського харчування, в якій кожен мав своє лице. Кілька років у центрі старого міста був клуб-кафе «Форум», де неформально проводилися вечори поезії, художницькі тусовки-виставки, клуби КВК. Поступово все змела мітла жаданих перемін... Аж знову владники задумалися, мовби перед цим нічого в місті не було (такий склероз — хвороба слов’янська). А яку б створити структуру точок харчування з родзинкою? Просто маразм.
А що думати?.. Ось зробили щойно біля ресторану «Едельвейс» літню естраду з живою музикою — повно люду. Але й це було широко розвинутим в осередках відпочинку. Згадайте «Пісню про зайців» із «Діамантової руки»... А де, панове бонапарти, кафе шахістів, джазу, російського романсу чи запорозької старовини? Тим часом у ресторанчику «Ніредьгаза» на Грушевського ще сяк-так угорської кухні дотримуються, але при цьому весь вечір «крутять» Кікабідзе. Чому тоді не «Тбілісі» з хачапурі та шашликами з кинжально гострою приправою? Гармонія харчова й музична викликала б приплив відвідувачів. У китайському ресторані біля спорткомплексу — звичні відбивні, традиційний музвінегрет на вуха, навіть офіціант пальцями очі вбоки (для колориту!) не розтягне.
Яке ж ми місто туризму при цьому? Гадючник! Без натяку на елітарний підхід. Торжествує номенклатура — однолика, як люди після весілля.
— Секретарка з облдержадміністрації, — говорить директор школи Лев Луцкер, — отримує 150 гривень пенсії, а я — 50. Бо депутати втратили планку гуманізму, забули думати про інших. Чогось це можуть — «без получки» — у монастирях. Закон про зарплатню для депутатів — велетенське зло супроти нової України, бо вони вирішили різко (а чи заслужено?) піднятися над середнім прошарком: учителями, інженерами, культпрацівниками. І відірвалися. І підірвали всі засади.
...Різке зубожіння початку 90-х штовхнуло мене на пошуки порятунку в спортзали, де відчувався якийсь баланс із сущим станом речей. Принаймні на фоні офіційного «лоходрому» бандитизм, який брав початки звідси, мав соціально справедливе лице. Ми, скажімо, безплатно ходили забирати з різних виродків борги для інвалідів, пенсіонерів, із яких і так насміялося життя, а різні гади хотіли додати. Часто ми ставали свого роду соцзабезом, за що донині маємо від багатьох подяку.
Тоскно, що дрібніють критерії елітарності. При СРСР було шанованим прагнення до досконалості в кожній обраній сфері. Фізиці. Чи ліриці. Мав я погані вірші, намагався працювати ліпше. Нині ж фантастичним здається бажання прагнути хоч до чого-небудь. Наприклад, робити зарядку для себе, не входячи в фізично заангажований рекет. За це ти вже ледь не еліта. Бо нижчає планка прагнень.
Контраст між «імперським» і західним почався з пролетарської «світськості відчаю». Коли 1992 року я втік у Грецію, думаючи, що за бугром ми дуже потрібні, — то ходили з іще одним донкіхотом, голодуючи, збивали грушки при дорозі.
— Посидимо в закордонному кабаку! — раптом пропонує він.
Ми впали в дивовижні крісла. Були білі скатертинки і неймовірний після бродяжництва інтер’єр. Братан загрузив власницю замовленням закарпатських вин без шеляга в кишені. Звичайно, на що він і розраховував, вин не виявилося. Поговорили з «директоршею» (мила така акулка капіталу!), моральну компенсацію у вигляді «халявної» кави випили. Так і посиділи сіромахи в ресторані. Збили оскому.
...У нас вийшли в багатії в основному «коліщатка та гвинтики», котрі не мали дворянської зайвини в голові. Розумні — люди сумніву, богемні — ні. І тепер їх дедалі більше перетворює буття в «коліщатка та гвинтики».
А потім, якщо це остаточно вдасться, доведеться починати з азів і дико дивуватися фантастичній мудрості філософської фрази: «Ми не раби, раби не ми».
