Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

«Коліщатка та гвинтики» порятунку... дворянських гнізд духовності

8 серпня, 1998 - 00:00

У питанні світськості в Україні все перевернуте. Братва вийшла з малин,
легалізувалася, деякі «одепутатилися» й купили все за гроші. Вздріли погану
поетесочку з гарними ногами — конкурс поезії їй і «заслужені» лаври, котрі
звичайно відробляються не новими римами, а в горизонтальній площині. А
нові симоненки й костенки й далі шукають свої метафоричні перлини в бур’янах
життя.

Тому і в Ужгороді після доволі ефективних спроб мистецьких тусовок 60
— 80-х років усі в одинокості гниють по своїх квартирах, лише під час виходу
на рідкісні значні події показуючи, що богема ще жива. Богемний світ! Світ
безсрібників!.. Адже була вона тоді — свобода! І збиралися на капусники,
де нищівно реготали один з одного без образ... Сьогодні навіть посмішки
бояться. Кожен як Штірліц біля Мюллера.

Нині навіть гостей не запросиш, бо скромне пригощання відіб’ється завтра
на раціоні дітей.

Що цікаво: сплески людяності й колишньої чистоти стосунків з’являються
під час очевидних труднощів. В обласному центрі за графіком (інколи й без
нього) вимикали світло в тому чи іншому кварталі. І знову пролунав поклик:
«До друзів!»

У неосвітлених місцях згадували таких із освітлених, ішли до них, поновлювали
зв’язки. Або й просто сиділа родина вдома при свічках. Безмовним був великий
маг — дебілізатор-телевізор. Можна було нарешті поговорити з дітьми, навіть
казку, як у давнину без ТБ, переповісти. З’явився натяк на повернення в
атмосферу старої культури: канделябри, камін, крісла... Зі світлом витанцювалося
— вода надовго зникла. Знову — до інших митись, а там чай, спільні інтереси...
Ці маленькі «бенкети» під час чуми демонстрували, наскільки незнищенна
наша країна. Адже від таких речей, які пестливо називають трибунники «економічними
негараздами», інший народ давно б навіки одягнув «дерев’яні шинелі». А
тут і з Чорнобилем, і без світла, води, газу — а живуть.

Та чи живуть усе-таки?

Хіба може з жебраків вийти еліта? Елітарна людина — високодуховна. Та
політ духу без грошей (тут уже доводиться занурюватися в матеріалізм) має
короткі та слабкі крила. Хіба що кожен такий цікавий по-своєму в відчайдушному
ходінні по муках і в методах недозволяння собі згаснути відразу.

Ми — вигнанці землі рідної, бо всі стали чужими тут. Усе вироджується.
Знос і фізичний, і моральний. Згадую наші прес-конференції переважною під
рубрикою: «Нувориш відповідає на запитання».

І сидимо, витріщивши очі. «Декабристів» не знаходиться... А ті дворяни
були героями. Мали, що втрачати. Багаті були. А ми?.. Таки, щоб стати героями,
треба спершу вбратися в дворянське пір’я. Інакше, певно, той же журналіст
залишиться всього лише доступним товаром.

...В Ужгороді вже склалася було за совєтів якась, хоч і досить стихійна,
проте система закладів громадського харчування, в якій кожен мав своє лице.
Кілька років у центрі старого міста був клуб-кафе «Форум», де неформально
проводилися вечори поезії, художницькі тусовки-виставки, клуби КВК. Поступово
все змела мітла жаданих перемін... Аж знову владники задумалися, мовби
перед цим нічого в місті не було (такий склероз — хвороба слов’янська).
А яку б створити структуру точок харчування з родзинкою? Просто маразм.

А що думати?.. Ось зробили щойно біля ресторану «Едельвейс» літню естраду
з живою музикою — повно люду. Але й це було широко розвинутим в осередках
відпочинку. Згадайте «Пісню про зайців» із «Діамантової руки»... А де,
панове бонапарти, кафе шахістів, джазу, російського романсу чи запорозької
старовини? Тим часом у ресторанчику «Ніредьгаза» на Грушевського ще сяк-так
угорської кухні дотримуються, але при цьому весь вечір «крутять» Кікабідзе.
Чому тоді не «Тбілісі» з хачапурі та шашликами з кинжально гострою приправою?
Гармонія харчова й музична викликала б приплив відвідувачів. У китайському
ресторані біля спорткомплексу — звичні відбивні, традиційний музвінегрет
на вуха, навіть офіціант пальцями очі вбоки (для колориту!) не розтягне.

Яке ж ми місто туризму при цьому? Гадючник! Без натяку на елітарний
підхід. Торжествує номенклатура — однолика, як люди після весілля.

— Секретарка з облдержадміністрації, — говорить директор школи Лев Луцкер,
— отримує 150 гривень пенсії, а я — 50. Бо депутати втратили планку гуманізму,
забули думати про інших. Чогось це можуть — «без получки» — у монастирях.
Закон про зарплатню для депутатів — велетенське зло супроти нової України,
бо вони вирішили різко (а чи заслужено?) піднятися над середнім прошарком:
учителями, інженерами, культпрацівниками. І відірвалися. І підірвали всі
засади.

...Різке зубожіння початку 90-х штовхнуло мене на пошуки порятунку в
спортзали, де відчувався якийсь баланс із сущим станом речей. Принаймні
на фоні офіційного «лоходрому» бандитизм, який брав початки звідси, мав
соціально справедливе лице. Ми, скажімо, безплатно ходили забирати з різних
виродків борги для інвалідів, пенсіонерів, із яких і так насміялося життя,
а різні гади хотіли додати. Часто ми ставали свого роду соцзабезом, за
що донині маємо від багатьох подяку.

Тоскно, що дрібніють критерії елітарності. При СРСР було шанованим прагнення
до досконалості в кожній обраній сфері. Фізиці. Чи ліриці. Мав я погані
вірші, намагався працювати ліпше. Нині ж фантастичним здається бажання
прагнути хоч до чого-небудь. Наприклад, робити зарядку для себе, не входячи
в фізично заангажований рекет. За це ти вже ледь не еліта. Бо нижчає планка
прагнень.

Контраст між «імперським» і західним почався з пролетарської «світськості
відчаю». Коли 1992 року я втік у Грецію, думаючи, що за бугром ми дуже
потрібні, — то ходили з іще одним донкіхотом, голодуючи, збивали грушки
при дорозі.

— Посидимо в закордонному кабаку! — раптом пропонує він.

Ми впали в дивовижні крісла. Були білі скатертинки і неймовірний після
бродяжництва інтер’єр. Братан загрузив власницю замовленням закарпатських
вин без шеляга в кишені. Звичайно, на що він і розраховував, вин не виявилося.
Поговорили з «директоршею» (мила така акулка капіталу!), моральну компенсацію
у вигляді «халявної» кави випили. Так і посиділи сіромахи в ресторані.
Збили оскому.

...У нас вийшли в багатії в основному «коліщатка та гвинтики», котрі
не мали дворянської зайвини в голові. Розумні — люди сумніву, богемні —
ні. І тепер їх дедалі більше перетворює буття в «коліщатка та гвинтики».

А потім, якщо це остаточно вдасться, доведеться починати з азів і дико
дивуватися фантастичній мудрості філософської фрази: «Ми не раби, раби
не ми».

Василь ЗУБАЧ, «День»
Газета: 
Рубрика: