Тільки наука змінить світ. Наука в широкому розумінні: і як розщеплюється атом, і як виховувати дітей… І дорослих теж.
Микола Амосов, український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики

«Кожна мама веде своє власне розслідування»

Про труднощі пошуків зниклих безвісти розповідає соціальна серія світлин «Завжди поруч»
24 листопада, 2021 - 15:20

Зі світлинами фотографині Зої ШУ читачі «Дня» вперше познайомилися два роки тому. Пані Зоя стала переможницею нашого фотоконкурсу 2019 року. Її соціальна серія «Після полону» одержала ще й перемогу в номінації глядацьких симпатій. Нині Зоя Шу завершує роботу над своїм новим проєктом «Цілісність», частиною якого є серія фотографій «Завжди поруч» і з якими можуть познайомитися читачі «Дня». Під час реалізації проєкту Зоя Шу зустрічалася з матерями безвісті зниклих і попросила їх показати одну річ, яка найбільше пов'язана для них з їхніми дітьми.

Загалом проєкт розповідає про втрати на різних рівнях, які переживає наша країна в результаті війни. «Завжди поруч» — це історії про пекло війни, в якому продовжують роками жити рідні безвісти зниклих внаслідок військового конфлікту. Це — невидимі для більшості людей наслідки війни, але якими насичене наше суспільство. Рідні осіб, котрі зникли безвісти, як і суспільство загалом, мають право на отримання достовірної інформації. Також ми маємо усвідомлювати, яким злом є війна, і намагатись робити все, щоб запобігти будь-яким подіям, які можуть спричинити страждання, наголошує Зоя Шу.

Десятки тисяч людей втратили рідних або постраждали внаслідок конфлікту на сході України. Війна продовжує спричиняти багато втрат і горя. Поміж усього можна виокремити й таку групу людей, для котрих страждання продовжуються безкінечно і їх можна прирівняти до тортур, — це рідні безвісти зниклих під час війни. Матері тих, чиє місцезнаходження невідоме вже багато років. Вони живуть надією знайти своїх синів — у полоні, в Росії або деінде. Вони відчувають, що їхні сини — живі. Живі — і прагнуть більш активного пошуку.

За весь період анексії Криму та збройного конфлікту на сході України, за даними УВКПЛ, зникло від 865 до 1467 осіб. У ГО «Мирний берег» інші цифри: серед 1288 зниклих безвісти осіб з обох боків від лінії зіткнення — 1135 цивільних осіб, серед яких 30 дітей та 115 жінок. Як насильницькі зникнення розглядаються випадки викрадення людей із дому, на блокпостах, зникнення після бою або після того, як їх було взято в полон, у заручники, а також зникнення за невстановлених обставин.

Додатково до особистої трагедії родичам безвісти зниклих доводиться мати справу з налагодженими бюрократичними процедурами і неефективним законодавством. Так, рідні безвісти зниклих проводять роки в судах, доводячи, що їхні діти зникли під час виконання військових завдань або просто в зоні конфлікту. Декому із них доводиться проходити моторошні процедури ДНК-експертиз, які іноді передбачають присутність при ексгумації. Багато хто хоронить ті тіла, що їм пропонують, навіть якщо не згодні з результатами експертиз.

Найбільша проблема в пошуку зниклих людей — це відсутність спільної бази даних. Коли зникає цивільна особа, потрібно звертатися до поліції. Якщо зникає військовослужбовець, є інші пошукові органи: Міністерство оборони може мати свої відомості, СБУ — свої. Також інформацію збирає Міжнародний комітет Червоного Хреста: у них є свої відомості на підставі відкритих ними справ (за їхніми даними, зниклими вважаються 811 людей). Червоний Хрест починає шукати зниклих після звернення родичів. Шукають інформацію з обох боків лінії розмежування.

ГАЛИНА ПУГАЧОВА. СИН ПАВЛО ЗНИК 2014 РОКУ БІЛЯ ІЛОВАЙСЬКА

Єдиний син Павло до армії допомагав Галині, коли вона проходила лікування від онкології. «2013 року у мене діагностували онко, — розповідає жінка. — Дві операції, опромінення — це все лягло на плечі мого сина: уночі працює, після приїжджає додому, готує їжу — і до лікарні, потім спить і знову на ніч іде на роботу. Але одного дня, коли йшов від мене із лікарні в січні 2014 року, його побили правоохоронці. На той час у Харкові вже були мітинги, усіх патріотів знищували. Мій син на той момент не брав жодної участі в подібних мітингах, не до цього було. Його у відділку міліції протримали аж до вечора. Син сказав, що так жити не можна. І після цього все почалося. Паша почав активно підтримувати проукраїнську позицію, щоб жити у правовій державі. Державі Україна. Потім був в обороні на вулиці Рірмарській, у самообороні на блокпостах, які межують з Луганською областю і Росією. Одного дня приїхав додому і сказав, що йде до батальйону «Донбас».

Пугачов Павло Анатолійович, 1992 року народження, поїхав до Петрівців, у тренувальний табір батальйону «Донбас», військова частина № 3027, позивний «Дудаєв». Спочатку їх тренували, вони проходили відбір, Павлик дуже переживав за це, адже мав білий військовий квиток. На початку липня 2014 року виїхав до зони АТО. Перша штурмова рота, третій взвод, п'яте відділення. Брав участь у звільненні Артемівська, Лисичанська, Попасної... Потім був Іловайськ. Вони зайшли першими. Були бої. День Незалежності... Іловайськ у кільці... По хлопцях гатили «гради» і вся важка техніка... А в Києві свято! Парад техніки, гарним строєм ідуть браві хлопці.... А цього всього немає там, в Іловайську...

ГАЛИНА ПУГАЧОВА ТРИМАЄ ПІР'Я ЧАЙКИ. ПОДАРУНОК ВІД СИНА, КОЛИ ЙОМУ БУЛО ОДИНАДЦЯТЬ РОКІВ, ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ З МОРЯ

Трохи пізніше — день у ніч із 28 на 29 серпня... Пережити неможливо. А вижити і жити далі треба. Так! Дзвінок... Б'є струмом... Інакше важко назвати це очікування. По телевізору текст «Іловайськ в оточенні». І ти з телефоном, боїшся заснути, раптом зателефонує син... Очікування... І ось реальність. Дзвінок і дві хвилини розмови: живий. ЖИВИЙ!!! І після, через годину ще дзвінок: «Мамочко, я тебе люблю. Я тебе дуже люблю». І все. Кладе трубку. Перенабираю: «Що трапилося? Розповідай все докладно!» А у відповідь: «Нічого, просто хочу, щоб ти знала, що я тебе люблю і мої друзі будуть про тебе піклуватися, все». Як мені все це пережити? Сказав, що до шостої ранку мали здатись у полон. Кажу, благаю, якщо вже не буде можливості вийти, то нехай переходить на той бік, там неподалік Ростовська область, шахти, а я приїду по нього і заберу. Або нехай здається в полон — життя найдорожче у світі. У відповідь: «Мамо, я нікуди не піду, тут поранені, я їх не кину... І мама, я не здамся в полон, у мене є граната, краще підірву себе, але не дам їм більше знущатися із себе».

Дві хвилини розмови — як ціле життя. Вранці дзвоню: «Ваш абонент поза мережею...» Не хочеться нічого. Ні спати, ні їсти, ні говорити.... Нічого! Тільки почути голос сина, обійняти його і більше нікуди не відпускати. І довгі дні очікування. Смски: «набрати не можу, батарея майже сіла», «майже прорвалися». А потім 1 вересня на початку першої дзвінок — знову, наче струмом вдарило. Сказали, що Паша живий! Він заблукав, відірвався від групи і йому допомогли місцеві мешканці. 3 вересня йому дали наказ самому виходити із оточення і йти в сторону Маріуполя через Комсомольське. Більше я від нього нічого не чула. Я на нього чекаю...»

Галина п'ять років судилася з військовою частиною і, втомившись за кілька років принизливих судів, погодилася визнати його загиблим, але немає жодних доказів або підтверджень, що це так. ДНК-експертиз не проводили. Галина дуже хоче, щоб з’явилася бодай якась можливість для пошуку сина: наприклад, щоб можна було дати запит і шукати у списках полонених. Наразі це неможливо за рішенням суду.

«Перший суд був через рік, але не з військовою частиною, а це був звичайний суд про визнання сина зниклим безвісти в АТО. Тож на підставі цього рішення суду його виключили зі списків військової частини, хоча син був не загиблим, а зниклий безвісти. Виключити зі списків його не мали права, природно — і виплату зарплати сина теж припинили. Я судилася, щоб відновити у військовій частині, щоб виплатили зарплату відповідно до закону, який ухвалили за Порошенка, ще був суд, у якому я доказувала, що мій син не резервіст, а військовослужбовець, і він зник безвісти саме в зоні АТО. Суд я програла, апеляційний теж. Можна було далі по ланцюжку вгору йти і позиватися, але в мене вже не було сил... Це принизливо і дуже боляче. Мені нічого не залишилося, як визнати сина загиблим і оформити одноразову виплату і пенсію вже військову за втратою годувальника. За виплату купила квартиру, раніше ми з сином жили у гостинці, а тепер двокімнатна є. Залишилося, щоб син повернувся. Жити є де».

ЛІЛІАНА КОЛЕСОВА. СИН ЄВГЕН ЗНИК БІЛЯ ПОКРОВСЬКА 2014 РОКУ

Синові Ліліани було 17 років, коли він зник у липні 2014-го біля Покровська Донецької області. Разом з ним зникли ще троє людей, коли вони разом поїхали в авто.

СИН ЛІЛІАНИ КОЛЕСОВОЇ ЛЮБИТЬ СПОРТ, ЗАЙМАВСЯ БОРОТЬБОЮ, В РУКАХ У ЖІНКИ — ЙОГО РУКАВИЧКИ

Ліліана продовжує мешкати в Покровську, де заснувала об'єднання сімей зниклих осіб «Едельвейс». Це одна із організацій, що їх заснували постраждалі сім'ї. Напрямки діяльності: підтримка сімей безвісти зниклих, збір та управління інформацією, необхідною для проведення розшуку. Вони не полишають надії знайти своїх рідних.

ТЕТЯНА ДОБРОВОЛЬСКА, МАТИ СЕРГІЯ ДОБРОВОЛЬСКОГО, КОТРИЙ ЗНИК 2014 РОКУ

Тетяна вважає, що син живий і його треба шукати: «Він є десь живий — свідок був, котрий бачив сина 2016 року в підвалі в Донецькій області, а потім його бачили в тюрмі в Макіївці, — розповідає жінка. — Був в останній машині до Новоіванівки і пропав там 2014 року. 24 серпня він телефонував матері з чужого номера. Забрали в полон, і його ніде немає. Тепер не можу знайти, де він. Я зателефонувала йому 27 серпня 2014-го, його телефон був у роумінгу. Я зателефонувала своїй тітці із Ростова, щоб вона йому передзвонила, але телефон відключали. Його було поранено — за різними свідченнями, або в ребро, або в руку. «Швидку» викликали із Донецька, але приїжджала «русская таблєтка». Мене в жоден госпіталь у Ростові-на-Дону не пускали. Наприкінці 2015-го і вже 2016 року його бачили в підвалі. Тричі надавали тіло, і в усіх випадках було підтверджено ДНК. Коли сказала, що хочу спочатку побачити тіло, то відповіли, що побачу, як забиратиму із моргу. Перше було з рудим кольором волосся; друге, яке приписували йому, — без голови, без шиї, а третє — з розміром ноги 39-40.

Щоб швидше зробили аналіз ДНК, їздила в Запоріжжя з куском чийогось стегна для ДНК-аналізу. Як мати, я, напевно, мала би щось відчувати, але там, в автобусі, я не відчула нічого, крім смороду. Везла тазостегновий суглоб, але слідчий сказав, що ДНК-аналіз взяли з-під нігтів. Але нігті на тілі, яке ховали, були цілі. Дали тіло з ногами 39-40 розміру».

Коли Тетяна запитала, чому такі ноги малі, їй сказали — «усохли». «Усі три тіла були на одному номері, одна й та ж бірка. Якби він там був, мені одразу віддали б тіло.

Дуже заплутана історія, — каже мама Таня. — Я вірю, чекаю на нього вдома. Я знаю, що він десь є. Адвокат мав забрати його ще на минулий Новий рік, але захворів на ковід і помер. Я жду його, відчуваю, що син живий».

 

Зоя ШУ, фото автора
Рубрика: