Культурні цінності, Україна і Німеччина

Після періоду інтенсивних взаємних українсько-німецьких переговорів та численних актів взаємних передач переміщених внаслідок Другої світової війни культурних цінностей настав період очевидного взаємного охолодження відносин. Наприкінці 1990-х — початку 2000-х рр. власне протилежне бачення суті наявної проблеми доволі чітко почало виявлятися в позиції офіційних чинників, які представляли Німеччину. Зокрема, на наш погляд, в узагальненому вигляді в той час позиція німецької сторони ґрунтувалася на декількох основних тезах:

— сучасна Німеччина не може нести відповідальність за злочини нацистів, пов’язані з розграбуванням і знищенням культурних цінностей України;

— на німецькій території більше немає українських культурних цінностей, їх усі повернули після війни в СРСР. Для Німеччини це питання закрите. Якщо в Україні немає якихось втрачених у роки війни цінностей культури, вона самостійно повинна шукати їх у Росії або ще деінде;

— післявоєнне вивезення німецьких культурних цінностей у СРСР суперечило міжнародно-правовим актам і було неправильним визначально як у моральному, так і в юридичному аспекті. Німецькі культурні цінності повинні повернутися в Німеччину. Будь-які спроби узаконити факт переміщення цих цінностей у колишні республіки СРСР, а нині незалежні держави, включаючи й Україну, не мають правових підстав;

ФРАГМЕНТ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КЕРАМIКИ З УМАНСЬКОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ. УНIВЕРСИТЕТ ЄНА. ФОТО ЕНЦИКЛОПЕДIЯ ТРИПIЛЛЯ

— питання про т.зв. «компенсаторну реституцію», тобто про можливості будь-якої компенсації втрат культурних цінностей за рахунок переміщених німецьких цінностей, категорично відкидається.

У вказаному контексті ці тези переконливо ілюструє текст листа Посольства Німеччини в Україні, спрямованого у жовтні 2000 р. до редакції газети «Дзеркало тижня» з огляду на розгорнуту дискусію щодо цих питань: «Німеччина повернула після Другої Світової війни українські культурні цінності колишньому СРСР і цим виконала свої міжнародно-правові зобов’язання... Багато українських культурних цінностей залишилося після повернення з Німеччини в Росії, і тепер незалежна Україна вимагає їхнього повернення від Росії. Згідно з принципом обопільності в міжнародному праві, Україна зобов’язана повернути німецькі культурні цінності. Повертаючи німецькі культурні цінності в Німеччину, згідно з чинним міжнародним правом, Україна могла б закласти певну базу для розвитку механізму, що сприяв би отриманню культурних цінностей від Росії».

З позицій українських втрат культурних цінностей внаслідок війни такий підхід до проблеми вочевидь є несправедливим щодо України як жертви агресії з боку нацистського режиму Німеччини. Адже він не дає жодної відповіді на вкрай важливе для України питання про те, як бути з безповоротними втратами цінних фондів та національних реліквій, втратою фактично деяких цілих провінційних музеїв, експонати яких так і не повернулися в Україну? У тому числі з тими, котрі не фігурують у післявоєнних реституційних документах, а часто — і в німецьких документах воєнного часу (тобто просто розтягалися німецькими військовими та високопосадовцями поза діяльністю спеціальних служб)? Як подолати наслідки втрат і хоча б частково компенсувати ці втрати українським установам культури? Адже це втрати культурного надбання всього українського народу, які складають цілі пласти його історичної пам’яті й національної культури, і не можливо не говорити про подолання наслідків цих втрат.

УКРАЇНСЬКI ДОВОЄННI АРХЕОЛОГIЧНI ВИДАННЯ. УНIВЕРСИТЕТ ЄНА. ФОТО ЕНЦИКЛОПЕДIЯ ТРИПIЛЛЯ

Коли Україна розпочинала міждержавний діалог з Німеччиною щодо втрачених культурних цінностей на початку 1990-х років, то очевидно на державному рівні та й в суспільній думці в Україні мали місце певні ілюзії, завищені очікування і сподівання щодо бурхливого потоку наших культурних скарбів, втрачених внаслідок минулої війни, які досі вважаються втраченими і які масово мали б повертатися з території ФРН. Проте ці сподівання не виправдалися — реальність виявилася дещо іншою. На території сучасної Німеччини дійсно було виявлено чимало втрачених внаслідок війни українських цінностей, але це далеко не відповідає тим масштабам поки що безповоротних втрат національних культурних надбань, які лишаються необлікованими впродовж багатьох повоєнних десятиріч. До України повертаються втрачені внаслідок війни реліквії, але — точково, здебільшого поодинокими малозначущими колекціями та поодинокими об’єктами. І повертаються вони далеко не так масово, як це очікувалося. Безумовно, в Україні такі нереалізовані очікування викликали очевидне розчарування.

Цілком зрозуміло, що саме ця неясність перспектив подальшого співробітництва з Німеччиною у питаннях реституції призвела до істотної зміни суспільної думки в Україні, яка набула суперечливого і доволі контроверсійного характеру, що, своєю чергою, викликало відповідну реакцію української влади в цілому. Тема реституції культурних цінностей та питання співпраці з Німеччиною стали в Україні непопулярними та ризикованими, їх почали уникати першочергово політики і державні службовці. Характерною з цього погляду була заява міністра культури України Ю. Богуцького, зроблена ним 26 грудня 2001 р, невдовзі після передачі «Архіву Баха» до Німеччини: «Ми в усній формі заявили німецькій стороні, що Україна більше не розглядатиме пропозицій Німеччини щодо повернення культурних цінностей, поки вона не дасть чіткої та ясної відповіді на наші пропозиції про повернення наших культурних цінностей в Україну».

Україна очікує, що при виробленні загальних принципів двосторонньої співпраці слід враховувати, з одного боку, втрати українських культурних цінностей унаслідок Другої світової війни, а з другого — конкретні історичні обставини, за яких культурні цінності потрапляли на територію України та їх реальний правовий статус. Не менш важливим питанням є врахування обома сторонами морального контексту теми втрачених і переміщених культурних цінностей. А це, в першу чергу, — усвідомлення обома сторонами відповідальності перед українською культурою за неподолані наслідки втрат культурних цінностей України внаслідок Другої світової війни. Чому в першу чергу? А тому, що саме злочини нацистів на українській території та втрати культурних цінностей України є тим ключовим фактором, який передував усім іншим наслідкам війни в контексті цього питання. Тож чи мають сторони моральне право залишити ситуацію з втраченими культурними цінностями України такою, як вона є зараз, в процесі сучасних переговорів? Очевидно, що ні. Що очікує від переговорів з Україною Німеччина, є абсолютно зрозумілим: отримання максимально повної інформації про німецькі культурні цінності на території сучасної України з метою реконструкції історичних колекцій, встановлення місць перебування об’єктів, що до них належали, та в перспективі можливість їх повернення до Німеччини. А що очікує від двосторонньої співпраці Україна, зокрема, за об’єктивних умов, коли на території сучасної Німеччини можуть бути виявлені додатково лише переважно поодинокі предмети культури, вивезені свого часу нацистами з території України? Тобто в умовах, коли логічне для таких переговорів питання так званих «зустрічних кроків» та «принципу взаємності» у практичній площині матиме значні труднощі для вчинення пропорційних зустрічних кроків з об’єктивних причин?

Чи можливо розблокувати фактично призупинений останнім часом реституційний діалог між Україною та Німеччиною? Думаю, що це є цілком імовірним, якщо сторони таки підуть назустріч одна одній, виходячи з об’єктивного розуміння ситуації, що склалася.

Очевидно, що сьогодні ми маємо ситуацію, коли Україна як держава, що була відновлена у 1991 році після довгих десятиліть перебування у складі СРСР, не була причетна до актів переміщення німецьких культурних цінностей у роки війни та перші повоєнні роки на її сучасну територію. Вона по факту правонаступності успадкувала разом з іншими матеріальними цінностями, включно з фондами музеїв, архівів, бібліотек та інших закладів культури і науки, наявні на її території культурні цінності, пов’язані з історією та культурою Німеччини. Умовно кажучи, у цьому разі Україна виступає «сумлінним набувачем» цих культурних цінностей, який не знав і не міг знати усіх обставин, за яких ці культурні цінності опинилися на її території. Так само Україна успадкувала від колишнього СРСР і ту правову невизначеність щодо переміщених культурних цінностей, які пройшли метаморфози від «трофеїв війни» до «культурних цінностей, що тимчасово перебувають на території СРСР». Тож, на наше переконання, Україна має внести зміни до Ст. 3 Закону України «Про вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей» у частині вилучення норми про оголошення культурними цінностями України переміщених німецьких артефактів. Водночас має бути розроблений та затверджений парламентом інший закон — «Про культурні цінності, переміщені на територію України внаслідок Другої світової війни», яким має бути врегульоване питання і німецьких культурних цінностей в Україні. Їх статус може бути визначений таким чином, яким Україна, власне, й успадкувала його від колишнього СРСР, — «культурні цінності, що тимчасово перебувають на території України». Внести зміни до законодавства України про національне культурне надбання, бо, як вносити до відповідних реєстрів пам’ятки культури — у ньому прописано, а от як виключати з нього — прописати алгоритм дій забули. А «трофейні фонди» навряд чи можуть бути у таких реєстрах без їх додаткового розгляду та перевірки обставин потрапляння в Україну. Відкрити усі ці «трофейні фонди», які у своїй більшості досі є «закритими», хоч в Україні вже давно формально не існують «секретні фонди». Проводити з ними виставкову роботу та наукове опрацювання.

Але, хай вибачать Україні наші німецькі колеги та інші партнери у Європі й світі, — на законодавчому рівні оголосити, що їх повернення до країн походження може відбуватися виключно на взаємних засадах. Що і скільки приходить до нас, стільки передається іншим. Адже наші апокаліптичні втрати культурних цінностей внаслідок минулої світової війни є досі не подолані й схоже, що це мало кого хвилює у світі. Тож світ хай приймає від України відому тезу — «only business і нічого особистого»! Мусимо за себе дбати самі. Форми цих взаємних кроків можуть бути чітко прописані й мати різноманітний характер, але стосуватися виключно питань культури і культурних цінностей, а також тих музеїв, архівів і бібліотек, які постраждали у роки війни. Неймовірно важливим внутрішнім завданням є нарешті здійснити верифікацію втрат українських музеїв, архівів та бібліотек, що не спромоглися зробити ні Радянський Союз за усі повоєнні роки, ні вже незалежна Україна за своє перше тридцятиріччя. І лише тоді ми зможемо впевнено говорити з Німеччиною про наші культурні втрати внаслідок війни.

Початок. Завершення див. у наступних числах «Дня»