Квітчині журавлі

За програмою 25-го Львівського форуму (BookForum) було представлено книжку про родину Цісиків, коріння, яке охоплює терени чи не всієї Галичини, становить потужний пласт українського культурного фонду. Про цікаві моменти із книжки «Журавлі відлетілі» вдалося поговорити з її автором, львівським письменником Романом ГОРАКОМ.

ВІДЛЕТІЛЕ ПОКОЛІННЯ, ЯКЕ МИ ЗАБУЛИ

— «Журавлі відлетілі»...Так ностальгійно, бо про емігрантів-журавлів, про Лепкого та його пісенне «кру-кру-кру, в чужині умру»?

— Не так очевидно. Насправді, йдеться про це лише почасти. Журавлями я називаю покоління Квітки, забуте, відлетіле покоління, яке сьогодні вже мало хто й згадає. Ми залишили осторонь багато кого, не приділили значної уваги. Адже йдеться про родини визначних діячів, з якими була пов’язана Квітка.

— Тобто все набагато глибше? Ви розповідаєте есеями не тільки про рід, а й про так зване культурне середовище, яке «обросло» рід Цісиків?

— Я намагаюся Квітку подати не тільки як неосяжну постать, а й як призму, крізь яку показую великий сад культури та мистецтва, навіть відкриваю для нього нові родовища. Бо читач про багатьох постатей направду і не знає майже нічого. А що вони мають якийсь стосунок до Цісиків, і поготів.

— Кого конкретно маєте на увазі, коли говорите про «відлетіле покоління»? Назвіть когось із тієї когорти.

— Наприклад, чи багато відомо нам про такого собі Сембратовича? Прапрапрабабця Квітки — Марія Готеровська — походила з дому митрополитів Сембратовичів. Сембратович провадив кампанію проти пияцтва та москвофільства, був ворогом для польської шляхти. А відтак мусив виїхати до Рима. Згодом Папа Лев XVIII одного із Сембратовичів висвятив у кардинали. 1879 року Сильвестр Сембратович видав перший молитовник народною мовою, збудував духовну семінарію у Львові. Або ж дідусь Квітки — Василь Лев, котрий був професором університетів Мюнхена, Рима, на прохання Йосифа Сліпого переклав Святу Літургію українською. Батько співачки, Володимир Цісик, скрипаль-віртуоз мав стосунок до театру легендарного режисера, учня Леся Курбаса — Володимира Блавацького, був у його театрі концертмейстером.

— У книжці ви розповідаєте про родину Дуткевичів, яка також пов’язана з Цісиками. І, зокрема, є дуже цікавий епізод, де розповідається, як Евген Дуткевич боровся за першу літеру «Е» у своєму імені. Це насправді дуже актуально в контексті тих правописних завихрень, які не вщухають.

— Звісно, що актуально. Евген Дуткевич доводився Квітці прапрадідом. І він насправді протестував, коли йому десь у документах яка-небудь неотеса писала «Євген», бо всі Дуткевичі знали, що Євген — то по-москальськи. Казали: «З нашим Евгеном то не має нічого спільного». Та й не лише це. Боротьба з москвофільством, виступи греко-католицьких священиків на захист української мови — все це не пройшло повз предків Цісиків. Іван Дуткевич, батько Евгена, навчався у тій же семінарії, що й Маркіян Шашкевич. Рух, започаткований «Руською трійцею», не міг не бути підхопленим.

ГАЛИЦЬКИЙ ТЕРЕЩЕНКО: ЧОЛОВІК, ЯКИЙ НАВЧИВ НАС ЗАРОБЛЯТИ ГРОШІ

— У львівському середовищі добре знають про непересічність Василя Нагірного. У вашій розвідці є навіть окремий розділ про нього. Що мав би обов’язково знати про нього українець, аби його журавлі повернулися із вирію забуття?

— Василь Нагірний був Квітчиним прадідом. Постать Нагірного — феноменальна. Бодай тому, що радянські спецслужби заборонили будь-які матеріали про Нагірного, а самого затаврували буржуазним націоналістом. Василь Нагірний був геніальним архітектором, збудував понад 300 церков у Галичині. Він дбав про економічне становище українця. «Батько галицької кооперації» заснував страхове товариство «Дністер». Уявіть, що це була перша страхова компанія в Україні! Товариство «Народна Торговля» стало могутнім осередком для підтримки українських крамниць та вишколення українського купецтва. Нагірний навчив нас заробляти гроші, був першим, хто сказав, що годі ходити з простягнутою рукою і просити грошей — навчіться заробляти! Він давав поради, як можна відкрити крамницю, навчив берегти своє майно, бо примусив навіть у духовній семінарії запровадити курс протипожежної безпеки. Створити банк у ті часи було величезною проблемою. Потрібно було переконати кожного священика, який був найбагатшим серед українців, щоби той дав свої гроші, вклав капітал, а потім укласти статут.

ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

— А яка його роль у житті Франка? Невже Франко теж має стосунок до родинної сув’язі Цісиків?

— Лише опосередковано. Річ у тім, що Франко та Нагірний були добре знайомі. Більше того, Франко був референтом Нагірного. Ще коли Василь Нагірний перебував у Швейцарії, Драгоманов взяв з Нагірного слово, що той опікуватиметься молодим генієм. Іван Франко навіть мешкав у Нагірного деякий час на вулиці Лінде у Львові, бо після другого арешту було вельми скрутно. Нагірний часто виступав у Народному домі, виголошуючи доповіді про економічні справи галичан, Франко йому в цьому допомагав. Цікаво, що саме в товаристві «Дністер» українська громада збирала гроші на ювілейний дар Франкові на пошанування його сорокарічної праці.

— Нагірний був до певної міри і меценатом, як у Наддніпрянщині Терещенко чи Ханенко?

— Безумовно! Прибутковий бізнес наприкінці ХІХ ст. був повністю в руках євреїв та німців. А Нагірний узявся навчати молодь готельного, каварного та шинкарського бізнесу. Він організував товариство «Сокіл» для патріотичного й фізичного виховання. За його сприяння створена «Руська реміснича й промислова бурса». Це ж у ті часи навчати сільську молодь ремесла було небаченим! На Нагірного завжди дивилося вовчим оком нефахове рутенство, але він залучав відомих людей, багатих парохів, які для навчання сільської молоді надавали кошти і заповідали навіть землі.

«ВОНА БУЛА КВІТКОЮ САМВИДАВУ!»

— Якщо зосередитися на кількох моментах, пов’язаних безпосередньо з Квіткою, то цікаво, якої шани та слави заслужила вона сьогодні в Америці. Можливо, американці активніше спонсорують проекти, концерти?

— Слід розуміти, що Квітка була американкою, тому вона значною мірою залишилася за океаном. Але сьогодні ми маємо школу імені Квітки Цісик у Львові, створено благодійні організації, проводяться фестивалі, засновано фонд для збору коштів на мамограф. Багато чого зроблено в діаспорі. Такі люди завжди є поза офіційними вшануваннями, та й сама Квітка прийшла в народ, незважаючи на цензуру органів.

— Квітка поверталася самвидавом в Україну?

— Саме так! Абсолютно точно! Вона була Квіткою самвидаву! Лише одну-єдину платівку везли таємно з-за кордону, і за ніч її розповсюдили так, що на ранок Квітка прокинулася українською зіркою. Усіх полонив скрипковий голос, особливо здавалося, що він немов з гуцульським акцентом. Цікаво, що Цісики, ймовірно, походили із Закарпаття, писались — Тисики (від річки Тиса).

У Союзі ми майже нічого не знали про неї, ми лише слухали, але не говорили про неї, її рід, про всі ці речі відкрито. Можливо, важив також той факт, що Цісик відзначилася ще у студентські роки. Вона була активна громадська діячка. Навчаючись в університеті, вона зуміла зібрати компанію українців і розказати про День Злуки. Об’єднати, щоби вони виступили з протестом проти тих, які гонили дисидентів. І навіть не те, що вона співала стрілецькі пісні, повстанські, а саме сильна громадянська позиція, організація акцій були страшними для радянської дійсності. До речі, посол ЗУНР — Лонгин Цегельський доводився родичем Квітці по лінії Нагірних. Саме він передав грамоту «Про об’єднання...» голові Директорії Винниченку.

ДІАСПОРЯНКА ІЗ МАНХЕТТЕНА

— У книжці ви порівнюєте Квітку з Едіт Піаф через невгамовний, несамовитий характер. Що такого нестандартного було в її поведінці?

— Уявіть ситуацію: на перший погляд типова діаспорянка із Манхеттена в розпал вдалої стовідсотково американської кар’єри робить небачене — власним коштом записує високопрофесійні некомерційні диски українських пісень. Типовий американський практицизм і раціоналізм не дозволили б цього: жодного прибутку, лише шалені витрати — чверть мільйона доларів. Записували українські пісні люди, які працювали з Джексоном!

— Чому вважаєте, що «ідея записати українські пісні виникла від образи»?

— На той час вельми популярним був вислів американця Френка Заппи, якого цитували російською: «Говорить о музыке — все равно что танцевать об архитектуре» (Talking about music is like dancing about architecture). Тобто Цісик часто розповідала, якою прекрасною є українська пісня, а їй дорікали: «То дайте ж послухати!» От вона і дала послухати 1890 року альбом «Квітка. Пісні з України».

— Дещо, можливо, й українці не знали з того альбому?

— Дещо навіть не так співали! Старицький написав «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», а в Радянській Україні «Господи» викинули і виспівували «Ніч яка місячна, зоряна, ясная». І лише Квітка на той час співала зі справдешнім «Господи».

НАД ГОЛОВОЮ ЦІСИК ЖУРАВЛІ НЕ ПРОЛІТАЛИ

— Пане Романе, в останньому розділі ви вмістили кілька світлин Василя Сліпака і коротку розповідь про нього. Що ви хотіли цим сказати?

— Що лише еталони пісенної культури мають моральне право співати пісні народної спадщини. Все інше, те, що сьогодні пропонує естрада, шоу-біз, — це клоунада. Як же гарно Квітка сказала, що українські пісні є нитками, які вплітаються у розшарпане полотно долі народу. Василь Сліпак був із тих, хто мав моральне право співати «Квітчині пісні», співати «Чуєш, брате мій».

— Вони в чомусь схожі: співаки еміграції, світова слава за межами України?

— У них були різні умови. Батьки Цісик тікали від окупантів, дівчинка виросла американкою, була лише раз в Україні. Доля Василя Сліпака інша, хоч не менш трагічна. І хоч би як це пафосно звучало, для Квітки Україна завжди була уявною, витвором фантазій. Над її головою журавлі не пролітали ніколи, бо її небо завжди кремсали хмарочоси. Сліпак загинув за реалістично жорстоку землю, і загинув він, певно, з тужливими журавлями над головою...