Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Лагодити світ

Громадська активістка Настя Мельниченко — про реабілітацію ветеранів, фемінізм як протест та насолоду епатажу
25 жовтня, 2017 - 10:36
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Ім’я Насті МЕЛЬНИЧЕНКО (1984, вивчала археологію та давню історію України у НаУКМА, навчалася в Інституті журналістики університету ім. Шевченка) стало відомим після колосального резонансу ініційованої нею інтернет-кампанії «Я не боюсь сказати», присвяченій темі насильства над жінками. Насправді ж поле діяльності Анастасії значно ширше. Вона очолює громадську організації «Студена», власними силами розбудовує творчий хутір Хрулі-на-Сулі (Полтавська область), пише книжки, ростить двох дітей. Її життя — це зразок поки що нечастого в нас успішного становлення незалежної жінки.

«СТУДЕНА»

— Настю, «Студена» — це для тебе робота чи, кажучи високим штилем, місія?

— Моя місія — це, мабуть, те, що я називаю «лагодити світ» — тобто робити його кращим. Я займалася цим у вільний від роботи час, коли ще працювала журналісткою. В певну мить зрозуміла, що активізм настільки мене поглинув, що прийшов час перетворити його на роботу. Багато людей з незрозумілої мені причини вважають, що громадська діяльність має бути неоплачуваною. Але, якщо людина 8 годин працює на роботі, а потім 1 годину виділяє для волонтерства — це не так ефективно, ніж коли вона 8 годин на добу займатиметься розбудовою країни, ще й зможе відвідувати потрібні курси, підвищувати кваліфікацію. Тож я зробила активізм своєю роботою. Це не означає, що, якщо мені не платитимуть, я цим не займатимусь. Назагал, я регулярно працюю як волонтерка в різних проектах.

— Чим, власне, займається «Студена»?

— Психосоціальною адаптацією ветеранів АТО. Зараз ми відкрили другий напрямок — допомагаємо розбудовувати місцеві громади.

— Про реабілітацію ветеранів говорять багато, але наскільки занедбана у нас ця тема?

— Вже у твоєму питанні є відповідь: ти не питаєш, наскільки все добре. Я дуже рада, що за це взявся громадський сектор. Є низка організацій, які цим займаються професійно, якісно — «Побратими», наприклад. Але, на жаль, у нас дуже низька психологічна культура. Люди вважають, що той-таки посттравматичний розлад — це дурниці, «випий і все мине». Організаціям, подібним до наших, доводиться існувати майже виключно на іноземні гранти. Не хочу сказати, що, мовляв, не треба скидатися на тепловізори або на шкарпетки. Просто необхідність психологічної допомоги недооцінена. Поширена ситуація: ветеранів АТО шлють у державний санаторій, де штатним психологом працює літня людина (часто навіть без необхідної кваліфікації!), й вона гадки не має, як працювати з тими, хто пережив травмуючи події на фронті. До нас приходять ветерани після такої допомоги і кажуть: «ні-ні, психології не треба, я вже був, щось розказував, а вона мені: «Що ви відчували, коли вбивали людей»?» Мені, коли таке чую, стає погано. Що ж до нас, то ми допомагаємо в працевлаштуванні, об’єднанні родин, сприяємо роботі між ветеранами — вони збираються в групу і за принципом «рівний рівному» діляться тим, що переживають. Наші психотерапевти надають індивідуальні консультації у випадку необхідності. Людей зі складними випадками перенаправляємо до фахівців: психіатрів, наркологів тощо.

— Друга тема — розбудова громад — звучить масштабно. Це ж, по суті, все одно що підняти Україну.

— Ми не можемо впоратися з усім слоном, але здатні їсти його шматками. Приходимо в якісь населені пункти й намагаємося місцевих мешканців мобілізувати, об’єднати і показати, в якому напрямку рухатись, аби вони могли вирішити свої проблеми самі, не чекаючи, що прийде умовний «дядя» і зробить їм добре. Зараз «Студена» спільно з рухом «Сильні громади» втілює проект «Ефективне місто». Ми взяли 16 невеликих міст і завдяки фокус-групам та опитуванням визначили їхні типові складнощі. Створили клуби «Ефективне місто», де люди шукають шляхи вирішення цих питань — від безпритульних тварин до поганих доріг. Певні зрушення є, просто важко визначити остаточні результати, бо це процес.

ХРУЛІ

— Твій творчий хутір Хрулі-на-Сулі — саме з цього роду діяльності?

— Це моя маленька мрія. Там живе лише 46 людей. Коли ми туди приїхали, я не могла не почати застосовувати свої знання про підняття громад. Хрулі розташовані в унікальному місці з лісами, ріками, полями, тут бігають кабани, в город заходять лосі... Це все можна використати! Ми з партнером по проекту мріємо показати, наскільки потужні ресурси мають селяни, і що повернення колгоспів, про які всі мріють — не єдиний варіант виходу з кризи. Розбудовувати творчий хутір нам допомагають волонтери з усієї України і це дуже дивує місцевих: як це — просто приїхали помогти? Наразі 60% свого заробітку я вкладаю туди.

— І які результати?

— Ми побудували там літній лекторій. Проводили майстер-класи з ткацтва з місцевими дітлахами. Я привезла лекторку, запросила їх, а вони спитали: «Що це?» Діти 8 років не знають, що таке ткацтво! Недавно за грантові гроші мій партнер обладнав там гончарну майстерню, в ній теж займаються діти. А так — у Хрулях немає ані магазину, ані школи, ані бібліотеки, ані клубу, нічого. І дуже важко зацікавити благодійників вкладати гроші в такі села. Бо зазвичай жертвують, виходячи з кількісних показників. Ось дам 10000 доларів, щоби зробити добре 2000 людям. Але 46 хрулян так само гідні допомоги. Зараз нам дуже пощастило — проект «Будуємо Україну разом» взявся будувати в Хрулях читальню. Це буде бібліотека з зимовим лекційним залом, куди приїздитимуть творчі люди — письменники, художники — і зможуть щось цікаве розповідати.

ФЕМІНІЗМ

— Ти називаєш себе феміністкою. Як ти прийшла до цих переконань?

— Скажімо так, я ще в дитинстві, живучи в селі з батьком, була нетиповою дівчинкою, трохи хлопчикуватою, принаймні в нас це вважається хлопчачою поведінкою — ганяти на коні по полях, лазити по деревах. Ось я повертаюся до Києва, щоб ходити в гімназію, і мене починають осмикувати: «не бігай, ти ж дівчинка», «не лізь на дерево, ти ж дівчинка». Я не розумію, що відбувається. А переламний момент настав у віці 17 років, коли я хотіла навчитися фехтувати на мечах. Пішла в клуб середньовічного фехтування, а там мені відповіли: «Дівчата не фехтують. У них центр ваги не там, де треба. Давай ти вишиватимеш на п’яльцях». Мені це «вишивати на п’яльцях» на все життя запам’яталося. Я так обурилась, що після того 5 років займалась фехтуванням на японських мечах аж до самої вагітності. От із того моменту я почала помічати, що часто, якщо можу зробити якусь штуку, мене переконують, що ні, не можу — з тої причини, що в мене, вибачте, статеві органи інакшої форми. Так я й стала переконаною феміністкою.

До багатьох прийшло усвідомлення, що насильство — реальна проблема, що її треба вирішувати, що деякі речі, котрі вважалися за норму, для багатьох неприйнятні. Адже раніше побутувало переконання, що тему домагань чи зґвалтувань придумали грантожери, аби брати гроші в грантодавців. Кампанія  дала голос простим жінкам, не активісткам. На цю тему заговорили. Додаткові кампанії, акції протесту, театральні постановки, групи підтримки — почався необхідний рух.

— Чи була для тебе сюрпризом негативна реакція чималого числа цілком освічених людей на «Я не боюсь сказати»?

— Кажуть, що найосвіченіші росіяни «валяться» на українському питанні. Так само найосвіченіші чоловіки провалюються на темі гендерної рівності чи фемінізму. З другого боку, я рада, бо спрацював своєрідний фільтр, що показав, хто ким є насправді. Поруч лишилися найкращі чоловіки, ті люди, які підтримують у мені віру, що все буде добре.

— Ця кампанія щось змінила, окрім твого оточення?

— Безперечно. До багатьох прийшло усвідомлення, що насильство — реальна проблема, що її треба вирішувати, що деякі речі, котрі вважалися за норму, для багатьох неприйнятні. Адже раніше побутувало переконання, що тему домагань чи зґвалтувань придумали грантожери, аби брати гроші в грантодавців. Кампанія дала голос простим жінкам, не активісткам. На цю тему заговорили. Додаткові кампанії, акції протесту, театральні постановки, групи підтримки — почався необхідний рух.

— З одного боку, ти переконана феміністка, з другого — працюєш у тих секторах, де переважають консервативні переконання. Як тобі вдається все це суміщати?

— В моїй голові абсолютно спокійно уживаються патріотизм і фемінізм. Те, що вони не уживаються в головах у тих, з ким я працюю, мене часто засмучує, я вигораю, буває, хочеться махнути на все рукою. Образливо, коли ти кілька років допомагаєш ветеранам, а потім тебе певні представники ветеранської спільноти починають крити лайкою чи навіть погрожують у соцмережах, бо ти феміністка. Їм уже неважливо, що ти робиш: феміністка — значить, ворог. Є сумні приклади, коли хлопець і дівчина пліч-о-пліч воюють у добровольчому батальйоні, а потім дівчина виходить на «Київпрайд», підтримує ЛГБТ-спільноту і після цього отримує шквал ненависті від свого ж побратима. Мені здається, що тут трошки є «рука Москви», коли українців намагаються розколоти по цих питаннях.

— Що робиш, коли трапляється оце вигорання, про яке ти сказала?

— Їду в Хрулі, беру пензлик чи шпатель і працюю фізично, відновлюю якусь стару хату. Стає легше. Або спілкуюся з близькою людиною. Важливо розуміти свої механізми, які запускають відновлення.

НАСОЛОДА ЕПАТАЖУ

— Ти так активно атакуєш різні табу й забобони... Маєш бійцівську насолоду в цьому?

— Є насолода епатажу. Мені подобається шокувати людей. Плисти проти течії. Говорити не те, що хочуть почути.

— Чим зі зробленого найбільше пишаєшся?

— Зараз я закінчила писати другу книжку, і вона мені страшенно подобається. Першу — «Я не боюсь сказати» — писала з переляку, з лікарні, я не пропустила її через себе. Нова книжка є сповіддю. Коли я її писала, то і сміялася, і плакала, друзям давала почитати — і друзі плакали. Повнісінько емоцій. Текст присвячений складним темам у підлітків: зґвалтування, рання вагітність, розлади харчової поведінки, і про му*аків, і про смерть. Дуже чекаю її виходу. 

— Наостанок традиційно: чи є в тебе хобі?

— Я досліджую історію сексуальності. Збираю історичні згадки про секс і факти ставлення до сексу в різні епохи, фотографую еротичні артефакти, шукаю їх у музеях, збираю сороміцькі вирази, сороміцькі пісні. Це те, що мене завжди приваблювало. Друге, не менше захоплення, вже понад 10 років дуже мене надихає — фольклор, народний спів. Вивчаю фольклор, знаю багато пісень і співаю сама.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ