4 жовтня в пані Скорик був день народження, але про ювілей
навіть не хоче щоб нагадували. За роки, в які вона відійшла від активної
політики, анітрохи не змінилася. Невеличка, тендітна, струнка, з осиною
талією жінка. Елегантно вбрана, не ходить, а неначе літає, не звертаючи
уваги на свої 11-сантиментрові підбори. Дуже емоційна і, як завжди, безкомпромісна.
Ми зустрілися на кафедрі архітектурного проектування Української
академії мистецтв, з якою пані Лариса не поривала ніколи, навіть коли зробила
«похід у владу». Півжиття присвятила своїй улюбленій справі — архітектурі.
Захистила кандидатську дисертацію «Принципи формування загальноміських
центрів міст, що склалися історично і підлягають реконструкції, у західних
областях УРСР». Має свою майстерню, учнів. Після бесіди ми пішли на будівельний
майданчик, що міститься недалеко від академії. Це церковно-монастирський
комплекс. У Лариси Павлівни теплішає голос, коли вона розповідає про Храм.
«ПОЛІТИКА НІКОЛИ НЕ БУЛА ДЛЯ МЕНЕ ПРЕДМЕТОМ КАР'ЄРИ»
— Ларисо Павлівно, для вас архітектура завжди лишалася
на першому місці. Якими проектами пишаєтеся, над чим працюєте сьогодні?
— Свого часу я займалася великими містобудівельними роботами:
реконструкція центру у Вінниці, частини Києва, Львова, Ужгорода, Івано-Франківська.
Експериментую в композиціях, викладаю в Академії архітектурне проектування,
брала участь у різних конкурсах. Не забувайте, що зовсім недавно в моді
було типове проектування, а там не дуже даси волю фантазії. Мені здається,
що непоганою роботою став стадіон «Дружба» і парк «Шевченків гай» у Львові.
Нині занурилася з головою у спорудження храмів. До кінця року ми повинні
закінчити будівельно- монтажні роботи монастирського комплексу церкви св.
Василя, який споруджується в Києві на вулиці Смирнова-Ласточкіна. Працюю
над проектом церкви св. Федора (між вул. В. Житомирська та Десятинна).
У Харкові на днях закладаємо наріжний камінь храмового комплексу. Будується
великий собор «Усіх святих українського народу» у Львові. Нещодавно була
освячена нова невеличка церква в селі Світанок під Переяславом-Хмельницьким.
Вона побудована в пам'ять жертв голодомору. Крім того, проектую житлові
будинки та адміністративні споруди. А найголовніше, маю своїх учнів. Така
талановита молодь навчається в академії! Маю надію, що їм пощастить реалізувати
всі свої мрії.
— Ви були депутатом першого демократичного парламенту.
Ваше ставлення до нинішньої Верховної Ради?
— У мене немає однозначного враження. Вважаю, що суспільство
має таку владу, на яку воно спроможне. Парламент — це зріз суспільства.
Сьогодні ми маємо не найкращий парламент. Але він хоча б не такий агресивний.
Смішать дії президентського крила. Фракції «Регіонального відродження»
та НДП часто ведуть себе непристойно. Верховна Рада, у якій я була, зробила
дві катастрофічні помилки. Перша — усунення прем'єра В. Фокіна і призначення
на його місце Л. Кучми. Якщо пригадати ті часи, то я, мабуть, єдина, хто
активно виступав проти цієї акції, добре розуміючи, що наступним етапом
цієї рокіровки стане висування Леоніда Даниловича на посаду президента
України. Про це говорила з трибуни парламенту, але мене тоді не почули.
Після невдалого прем'єрства пан Кучма взяв тайм-аут і пішов у відставку.
Зійшовши з «орбіти» на недовгий час. Усі негаразди в економіці скинули
на Юхима Зв'ягільского. Друга помилка — дострокові вибори президента. Першими
цю ідею озвучили Філенко, Гриньов і Ємець. Їх підтримали рухівці. Через
півтора року існування у ВР Народної ради під егідою Руху, я вийшла з її
складу, бо зрозуміла, що дії і слова там у великій розбіжності. Так звані
демократи зробили з Кучми прем'єр-міністра, а потім, на президентських
виборах, до них прилучилися комуністи і зробили з нього президента. То
хто тепер винен?
— Деякі політологи вважають, що вакантне ваше крісло
в парламенті нині зайняла Наталя Вітренко. Хто з жінок-політиків вам імпонує?
— Між мною і Вітренко немає нічого спільного! Єдине — що
вона, так само, як і я, часто виступає. Але в нас різні цілі. Я це робила
не з особистого бажання, а з потреби, почуття громадського обов'язку. Пані
Наталя нічого, крім політики, не може робити. Це утвердження себе в першу
чергу і мало межує з почуттям здорового глузду. Вона діяч авантюрний. Ні
її методів, поведінки, рівня її цінностей я не поділяю. У нашому суспільстві
не все гаразд, якщо наші люди покладають надії на таких «політиків», як
Н. Вітренко. Вона пропагує афектований популізм на паранормальному рівні.
Ніколи не поділяю політиків за статтю. До нинішніх жінок-парламентаріїв
я не дуже придивляюся. У політиці треба знати все, або не робити ніяких
оцінок. Нині я регулярно не стежу за роботою ВР. Трансляції заборонені.
То що можна побачити чи почути? Ходити туди часто мені ніколи, бо архітектура
набагато важливіша, ніж будь-яка політична кар'єра. І так було завжди,
навіть коли я сама засідала в Раді. Важко доводилося виборювати собі трибуну,
годинами чекала біля мікрофону. Керівництво парламенту ніколи не жалувало.
Я спочатку думала, що демократи — дійсно справжні демократи, а комуністи
— більшовики. Потім переконалась, що це зовсім не так. Моє щастя, що швидко
втратила ілюзії та однозначні оцінки. Політика ніколи не була для мене
предметом кар'єри. Я не чиновник, а людина творча.
«ЄДИНЕ МОЄ МІСЦЕ — В ОПОЗИЦІЇ»
— Скоро президентські вибори. Ваш прогноз. Хто переможе?
Ваше ставлення сьогодні до Л. Кучми як до політика?
— Моє ставлення до Леоніда Даниловича не змінилося. Я,
на жаль, не роблю помилок у політиці. Всі мої прогнози здійснювалися. Хто
стане президентом країни можна говорити лише в тому випадку, якщо в нас
будуть справді демократичні вибори без всіляких потаємних фальсифікацій.
Я не тішу себе ілюзією про зміну ситуації на краще. Треба очікувати абсолютно
недемократичної поведінки нинішньої влади. Ілюстрацією «нових брудних технологій»
може служити листівка про Олександра Мороза, яку випустило буцімто об'єднання
«Ми». А насправді воно не мало до цього жодного відношення. Такого рівня
ганебності важко придумати. Це не просто «війна компроматів», а війна між
злом і добром, між абсолютною підлістю та чесністю. Із сьогоднішнього списку
кандидатів на вищу посаду в країні реально перемогти можуть лише кілька
осіб. Перш за все це ті, що об'єдналися в «канівську четвірку». Я давно
уважно придивляюся до О. Мороза. Ми навіть колись були політичними опонентами.
Мені здається, що Марчук, Ткаченко і Мороз — усі троє могли б домовитися
і керувати державою. Крім президентського крісла, є такі важливі пости
як голова ВР і прем'єр-міністр. Нині засоби масової інформації морочать
голову людям рейтингами, що нічого спільного з дійсністю не мають.
— Пані Ларисо, як ви пережили свій вихід з активної
політики? На вашу думку, які були помилки та які висновки ви зробили з
«походу у владу»?
— Я з політики, на жаль, ще не пішла, досі не можу ніяк
із неї вийти! До своєї відставки була готова, бо прекрасно розуміла, що
кинуться всі сили, аби заблокувати мене на виборах у парламент. Така людина,
яка з трибуни ВР говорить про Леоніда Даниловича та його команду все, —
на дух там не потрібна. Тому сприйняла свою поразку спокійно і зовсім не
здивувалася, а ще більше упевнилася в тому, що мене боїться влада. Я, в
першу чергу, архітектор і по-справжньому мене цікавить мистецтво. А політикою
займалась і займаюся з почуття обов'язку. Те, що була в Русі, — це абсолютно
закономірно. Я не підкорялася режиму, бачила його вади, об'єктивно їх оцінювала.
Радянський режим мені не подобався. Що стосується сьогоднішньої ситуації,
то одразу зрозуміла, що єдине моє місце в опозиції. Дуже швидко Рух став
ручним. До речі, його таким і задумували. На початку 1992 року, через півтора
місяці після обрання Президентом, Леонід Кравчук зібрав на Банковій всіх
представників крайових проводів Руху і сказав, що хотів би обпертися на
них. Тоді в об'єднанні були різні настрої. Рух, на жаль, ніколи не був
самостійною інституцією. Бачачи, що Кравчук може обпертися на рухівців
і може мати свою політичну силу влади (як сьогодні Л. Кучма має НДП), тоді
й стався переворот у Русі. Його очолив вічний опонент Леоніда Макаровича,
нині вже покійний В'ячеслав Максимович Чорновіл. Я не була організаторм
Всенародного руху України, а просто належала до тих людей, які не погодилися
із силовим тиском і не йшли на компроміси з владою. Давайте речі називати
своїми іменами. Саме Рух добився постанови про дострокові президентські
вибори, зробив Кучму прем'єром. Підтримав його з першого дня. На з'їзді
я виступила проти дій «чорноволівського крила» та усунення двох голів Гориня
та Драча. Нас була меншість, які залишилися поза Рухом. Я вважаю, що його
не варто було перетворювати в партію. Може, тому в нас такі слабосилі партії,
що вони вийшли з нізвідки. Питання Руху мене давно не хвилює! Всенародний
рух України, який ми заснували, був не партією, а громадським об'єднанням,
до якого могли входити різні партійці. Але коли я побачила, що й ним хочуть
маніпулювати, зробити маріонеткою, тоді зрозуміла — треба вміти вчасно
зробити правильні висновки. Шукаючи опозицію, я опинилась у «Громаді».
Маю добрий досвід політичної діяльності: не вірити словам, а лише документам,
чіткій аргументації, фактам і доказам. Нині на пана Лазаренка вилили тонни
бруду. Про мене теж багато говорять. У газетах навіть писали, що маю 130
фірм. У чергах люди кажуть, що живу в особняку, або в «Царському селі»,
а насправді мешкаю вже понад 30 років у квартирі на проспекті Перемоги
і не маю жодної фірми. Я не рахую нічиїх грошей. Про мільйони Павла Івановича
базікають усі. А хто рахував власність Леоніда Кучми чи Олександра Волкова?
Якщо Лазаренка звинувачувати у привласненнях, то він ходить у «коротеньких
штанцях», порівняно з тими, хто сьогодні при великій владі. Для мене головне,
що людина може зробити для України. В останні роки з політичного естеблішменту
держави методично усувалися всі, хто міг зробити щось добре для країни
в будь-якій галузі: економіці, політиці, культурі, науці тощо. Приблизно
за рік до розколу «Громади» попереджала П. Лазаренка: «Я тертий калач у
політиці. Турчинов стане лідером «Громади» або іншої організації такого
типу, а з вас зроблять злодія» — так воно і сталося! Якби Павло Іванович
оприлюднив свої погляди раніше, то було б краще всім. Але він, мабуть,
міркував, що з Кучмою зуміє домовитись. Даруйте, але сьогодні на Дніпропетровщині
рідко хто скаже, що пан Лазаренко був поганим господарем. Він показово
керував областю. У «Громаду» я не входила і не виходжу, а лишаюсь членом
опозиції цьому режимові!
«НИНІ МОЖНА ОБ'ЄДНАТИ НЕ СИЛИ, А КОНКРЕТНИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ
МАЮТЬ ВАЖЕЛІ В ПОЛІТИЦІ»
— Як ви вважаєте, чому представники правих сил увесь
час сперечаються, не можуть домовитись і виступити єдиним фронтом?
— У нас немає правих сил, а є все, що завгодно. Фактично
ці сили дуже мало праві. Я не вірю сьогодні в українську публічну політику,
в партії. Жодна з них нічого собою не являє. Але у нас є особи, які мають
голови, вміння і справді хочуть вивести Україну з кризи. Я вірю в «канівську
четвірку». Особисті претензії вже не повинні нічого важити, бо стоїмо перед
кінцем. Нині можна об'єднати не сили, а конкретних людей, які мають важелі
в політиці, і на цих президентських виборах щось змінити. Треба їм лише
адекватно оцінити свої можливості.
Так, Ларисі Павлівні можна дорікати, що була не послідовною
у своїх політичних пошуках, але вона завжди була щирою і залишається небайдужою
до нашого сьогодення і того, що чекає Україну в майбутньому.







