Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

ЛЕМКИ: В ПОШУКАХ IСТИНИ

Фестиваль «Народне мистецтво Карпат на зламі століть» допоможе налагодити зв’язки між народними майстрами Польщi та України
2 березня, 2001 - 00:00

Кринiца, Горлiце, Новий Сонч — ці невеликі польські міста завжди задавали тон суспільному і культурному життю західних лемків. Саме в Горлiце співробітники Новосондецького крайового музею познайомили мене з Павлом СТЕФАНІВСЬКИМ, власником приватного музею лемківського ремесла, видатним діячем лемківського руху, етнографом і поетом.

«РУСЬКА БУРСА»

Зустріч проходила в двоповерховому будинку колишнього неврологічного диспансеру. Слово «колишній» у цьому випадку не зовсім доречне, тому що із самого початку цей будинок, нині пофарбований в сірий колір, призначався для світлих цілей: до війни його придбали за свій кошт місцеві лемки для навчання своїх дітей рідної мови і назвали «Руською бурсою».

Після операції «Вісла» цей будинок, як, утім, і всі землі та будинки, котрі залишали виїжджаючі лемки, перейшов у власність польської держави. Поки в цьому будинку була медична установа, його називали «колишньою «Руською бурсою». Зараз його повернуто в «безкоштовне і довічне користування» лемкам і про нього знову кажуть просто «Руська бурса». Тут знаходяться три організації: «Стоварышеня «Руська бурса», філія музею лемківських ремесел, яку створив Павло Стефанівський у підгорлицькому селі Білянка, і керована ним же громадська організація Громадське коло лемків. Мають тут також свої приміщення хор «Лемковина» і школа з вивчення лемківської мови.


Експозиція філії музею — особлива гордість пана Стефанівського — розташована в залі на другому поверсі «Бурси». Вона невелика, але показова. По кутах кімнати — манекени в лемківському святковому вбранні. Око відразу ж виділяє жвавий колорит самого одягу, незвичайні для українських убрань чоловіче пальто із сукна — чуганю, білу жіночу косинку, «сілянку» — широке візерункове намисто. Праворуч від входу — стенд із зразками вишивки. «Ось це вишила моя мама, коли була незаміжня», — показує на чудово збережену сорочку пан Павло. На полицях — дерев’яні орли, якими і сьогодні торгують нащадки лемків на базарах Західної України. Трохи далі — тарілки, обплетені дротом — зразки «дротярства», пересувного ремесла лемків. Дерев’яне начиння, прикрашене різьбленням. Тут, у «Бурсі», виставлена мала дещиця білянківського музею Стефанівського, експонати й архіви якого він збирав протягом більше 45-ти років.


Відлік свого свідомого заняття лемківськими «старожитностями» пан Стефанівський веде від познаньського повстання 1956 року. До того пан Павло служив політруком в артилерії. («Я був тоді переконаним комуністом — і не соромлюся в цьому зізнатися»,— говорить він). Він пішов з армії і, намагаючись заробити на життя, опанував професію електрика, потім народні ремесла. Повернувся на малу батьківщину в 1959 році в числі тих чотирьох тисяч лемків, які, відповідно до тодішньої статистики, повернулися на Лемківщину з поселень на заході країни. Активна участь у русі лемків змусила його вивчити право. Усі ці життєві надбання допомогли йому в створенні нинішнього музею («суспільного музею, але приватно створеного», — уточнює пан Стефанівський): він відвоював будинок старої школи і шпихлір (будівля, де зберігали врожай), домігся визнання їх пам’ятниками архітектури і самотужки зробив ремонт.

Серед експонатів горлiцької філії музею — акварелі по дереву роботи Стефанівського. Поруч на виставці — незакінчена ікона роботи його сина Стефана. Той зараз працює в далекій Америці програмістом. Дочка — Лідія — у Варшавській академії наук, спеціалізується на українській літературі, часто приїжджає з лекціями в Україну. «Мало дітей, — смутно резюмує він. — Немає на кого музей залишити...»

ПОЕЗІЯ ТА «ОДРУБНІСТЬ»

Пан Стефанівський сповідує філософію національної самодостатності («одрубності») лемків. Вона докорінно відрізняється від традиційних поглядів української етнографії, яка трактує лемків як західних українців. Ідея «самостійності» лемків має багато прибічників як у самій Польщі, так і з іншого боку Бескидів — у Словаччині, де, наприклад, лемківський говір уже офіційно визнаний мовою нацменшини і є обов’язковим до вивчення в районах компактного проживання русинів.

Серед доводів, які приводять західні лемки на захист свого підходу, — прийняття християнства східного обряду жителями нинішньої південної частини Польщі за 120 років до офіційного хрещення Київської Русі. Цю подію вони пов’язують з іменами Кирила і Мефодія, а також із князем Велико-Моравської держави Ростиславом. Той факт, що ці землі входили до складу спочатку Київської Русі, а потім Галицько-Волинського князівства протягом майже чотирьох століть вони вважають важливим у становленні свого народу, але не більше. З 1341 року вони були приєднані до Польщі, і відтоді почався процес відстоювання лемками своєї самобутності перед постійною загрозою полонізації. Лемки повинні були самі себе рятувати — і вони рятували, створюючи ті чудові зразки ремесла, котрі зберігає у своєму музеї пан Павло, і ті легкі дерев’яні церкви, на тлі яких так люблять фотографуватися туристи.



Поділ на «русофілів» і «українців» у лемківському середовищі має свої історичні корені. Багато разів ці тенденції використовувалися владою задля проведення своєї політики в цьому регіоні. Сьогодні в Польщі існують два різноспрямованих лемківських товариства: «Об’єднання лемків» (проукраїнське) і «Стоварышеня лемків» («лемки — окремий народ»). Причому ці два напрямки уживаються, не заважаючи лемкам об’єднуватися під час різних акцій, фестивалів. Наприклад, журнал «Загорода», видаваний музеєм лемківської культури в Зиндрановій, розміщує матеріали і лемківською, і українською, і польською мовами. Водночас у лемківському середовищі дуже сильна тенденція до асиміляції, багато молодих лемків, особливо на заході Польщі, вважають себе поляками, ігноруючи свої корені. «Зараз у Польщі демократія, — розмірковує пан Павло. — Вона, як на мене, більш небезпечна, тому що завжди була більш небезпечною тиха асиміляція, ніж насильство. Бо насильство завжди викликає опір, тим самим створюючи рух».

Павлові Стефанівському звично представляти культуру лемків в українському середовищі. Його неодноразово запрошували читати лекції в Чикаго, Нью-Йорку, недавно він отримав запрошення й у Львівський університет. Поезія пана Павла пронизана болем за свою малу вітчизну, на долю якої випало так багато випробувань, і вірою в неї та її людей.

ЛІСИ

Саме ліси мріє повернути «своїм» лемкам пан Стефанівський. Йому лемки з усієї Польщі довірили виступати від їхнього імені. Чому саме ліси? Логіка Громадського кола лемків, котре вже 11 років займається питаннями повернення власності, зрозуміла: коли лемки виїжджали з цих місць, то всі їхні землі і будинки перейшли у власність нових поселенців-поляків. А лемківські ліси стали власністю держави. Ніхто сьогодні не бажає несправедливість виправляти несправедливістю — відбирати у поляків власність: за будинки і землю держава може виплатити компенсацію, а ось ліс вона може повернути. Щоправда, поки результатів цієї діяльності мало. Пан Павло пригадав тільки недавній випадок під Кросно, коли колишньому власнику повернули 16 гектарів лісу. Що ж стосується тих лемків, які були вивезені за кордони Польщі, то тут справа складніша. Поки на повернення майна і компенсацію можуть претендувати тільки громадяни Польщі: багато залежить від рішення парламенту, куди була подана пропозиція повернути громадянство тим, хто був, наприклад, до 45-го року громадянином Польщі. Громадське коло лемків у 1989 році внесло петицію в польський парламент із проханням про повернення всього нерухомого майна лемкам, які виїхали за межі Польщі. На думку П. Стефанівського, ця організація має всі підстави звертатися до міжнародних організацій, але проблема в тому, що термiн дiї цих справ закiнчився і їх Європейський суд у Страсбурзі не буде розглядати. Але є надія, що у зв’язку з тим, що польський парламент за одинадцять років не відповів на петиції про повернення майна ані «так», ані «ні», Громадське коло має право внести скаргу в Страсбург на польський парламент.

ГРАМАТИКА ЛЕМКІВСЬКОЇ МОВИ

Вона видана, за нею вже навчаються. У тому числі й у «Руській бурсі». Її автори — колишня викладачка російської мови, потім і української, за походженням лемкиня Мирослава Хом’як і професор філології Генрик Фонтанський. Власна мова — це козир у руках тих, хто говорить про «окремість» лемків. Я тримала в руках цю граматику. В нiй усе не так, як в українській мові, принаймні, на перший погляд нефілолога. Хоча на слух різниця невелика: велика кількість у мові пана Стефанівського архаїзмів, що легко розшифровуються, незвичного для нашого вуха твердого звучання «ы» і слова «лем» («тільки», «лише») не заважало розумінню. Зелененька книжечка в м’якій обкладинці, видана невеликим тиражем, слугує навчальним посібником для маленьких лемків. За свідченням Павла Стефанівського, у їхньому краї вивчення української мови за останні три роки «занепало», тоді як цілком відродилося викладання лемківської. На заняття, буває, і поляки відсилають своїх дітей. «Чим вони при цьому керуються, мені важко сказати, напевно, сусідством з лемками», — коментує пан Павло. Вивчення мови нацменшин, з одного боку, створює проблеми для директорів польських шкіл: їм потрібно знайти «вікно» у навчальному розкладі для цього. Коли в Горлiце немає такого часу, то діти приходять у «Руську бурсу». У селах ця вимога виконується. З іншого боку, вже три роки з подачі комісії з питань національних меншин при Сеймі міністерство освіти забезпечує фінансування вивчення української та лемківської мов. Отже дирекції шкіл навіть зацікавлені отримати доповнення до загального фінансування.

ЦЕРКВИ

Лемки ходять і в православну, і в греко-католицьку. Чи не створює це якихось проблем між ними? Без сумніву, так, погоджується Стефанівський, але лемківська громада намагається зробити так, щоб конфлікти не виникали. Після війни в Польщі, як і в Радянському Союзі, заборонили греко-католицьку церкву. Коли в 50-х сюди почали повертатися лемки, то вони повинні були відкривати православні церкви, тому зараз багато церков належить православній конфесії. Позиція Кола лемків у цьому питанні, за словами пана Павла, — церква є власністю народу, а не певної конфесії. Так, у рідній Стефанівському Білянці правлять службу по черзі і греко-католицький, і православний, і римо-католицький (у селі живуть і поляки) священики. Коли ремонтували церкву, то допомагали всі мешканці.

НИКIФОР

Цей художник-примітивіст зі світовою славою з польського міста-курорту Кринiца — знакова фігура для лемків. Для них було принциповим довести, що Никiфор — лемок, тому що офіційне мистецтвознавство на цьому довго не акцентувало уваги. Хоча в тій самій Кринiце багато років діє державний музей Никiфора — філія Новосондецького крайового музею. «Я займався і продовжую займатися Никiфором, — розповідає П. Стефанівський. — Його справжнє ім’я — Єпіфаній Дровняк. Це без сумнівів, та не всіх вдалося переконати в цьому. Але це не так важливо. Я з ним зустрічався в 1957 році. Я свідок, що він не був глухонімим, розмовляв лемківською, просто в нього були проблеми з вимовою. Ми з ним підписали договір — я тоді жив у західній Польщі, у Зеленій Гурі — про те, що проведемо там його виставку».

Навесні в Кринiце почнуться натурні зйомки фільму про цього генія. Режисер картини — один iз культових польських режисерів Кшиштоф Краузе («Золотий лев»-99 на фестивалі в Гдині). Цікаво, що заголовну роль буде виконувати жінка — відома акторка Кристина Фельдман: режисер вважає її дивовижно подiбною до Никiфора. Проект курирує Анджей Вайда.

Нещодавно з’явилася ідея звести пам’ятник художнику. Зазвичай Никiфор малював на п’ятачку біля місця, де п’ють воду відпочиваючі. Саме тут, біля парапету, і повинна була розташуватися перша версія пам’ятника, запропонована львівським скульптором: художник начебто нікуди і не йшов, продовжує малювати свої, як він їх називав, «образки». Пан Павло нічого не має проти цієї ідеї, проте, на його думку, є одне «але»: «Пам’ятник Никiфорові повинен бути таким, як його спроектував сам художник. Він мені подарував малюнок свого пам’ятника на постаменті, який називав «парадою». І з цим згодні всі художники, кому б я не показував. Коли він дав мені цей малюнок, я хотів заплатити, але він мене зупинив: за таке не платять».

СКАНСЕНА

Музей пана Стефанівського не єдиний, де представлена лемківська матеріальна і духовна культура. В далекому 30-му році в Саноці був заснований регіональний музей «Лемківщина», який після війни був ліквідований, а його колекція перейшла до Саноцького державного музею. Крім того, сьогодні діє музей лемківської культури в Зиндрановій під Кросно — під опікою місцевого Музейного товариства.

Новосондецький музей просто неба (у Польщі, як і по всій Європі, такого типу музеї називають на скандинавський лад «скансеною») — один з більш ніж 50-ти в країні, і один із трьох найбільших. Тут представлені побутова архітектура гуралів, циганів, ляхів, погужан. Лемківський куток у ньому — найбільший. Повільно відновлювана церква з Чарного прикрашає скансену. Керує реставраційними роботами в ній архітектор Войцех Слiвiньський. Він по-справжньому закоханий у цю споруду, і можливість показати її екскурсантам доставляє йому майже дитячу радість.

На моє запитання, чому вікно криво зрубано, пан архітектор махає на мене руками, мовляв, це святе, ми намагалися уникнути навіть мінімального втручання, адже ця первісна неправильність підкреслює, що церква зроблена без креслень. На лемківській території скансени — і загорода (домашнє господарство) багатого мазяра (лемко, який спеціалізувався на видобутку «мазі» для підвід і торгівлі нею), і бідна димна хата, і шпіхлір, і кам’яний хрест, і кузня. Але — це вже підготовлено давно. Сьогодні всі живуть церквою, екстер’єр уже готовий, інтер’єр з його відновленим настінним живописом — барочною імітацією мармуру — вже ожив. У кутку відпочиває «заплічна» дошка з іменами парафіян, які внесли пожертвування на її побудову наприкінці XVIII століття. Але поки ще немає підлоги, у запасниках музею чекає переїзду сюди розкішний іконостас. Планується, що в цій церкві буде правити греко-католицький священик. Пан архітектор переживає, що остаточна здача церкви знову відкладається через недостатнє фінансування. Може, лемки з-за кордону чимось допоможуть? — запитує він. Усього в музеї, до системи якого входить і скансена, чверть колекції — лемківська. Тут зберігається близько 400 лемківських експонатiв, з них тільки ікон — 200, інші — різьблення, корогви, літургічні книги, оклади, деталі іконостасу. Всі вони потрапили до музею після змушеної еміграції лемків, і сама операція їхнього збору мала, за словами директора п. Вацлава Кавьорського, рятувальний характер. Директор крайового музею в Новому Сончі згадує, що на недавній всепольській зустрічі працівників культури йшла мова про необхідність більш об’ємного фінансування культури, тому що «перед лицем прийдешньої глобалізації зростає необхідність збереження своєї самобутності». На жаль, поки польським музейникам як, утім, і нашим, доводиться до своєї основної професії приєднувати спеціальність «добувача грошей». У музеї вважають, що зустріч на фестивалi «Народне мистецтво Карпат на зламі століть», де очікується участь Польщі, України, Словаччини, Угорщини, Румунії, допоможе налагодити зв’язки між творчими людьми регіону.

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments