Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Леся Українка — поціновувач німецької літератури

Твори деяких письменників ставали для неї зразком
16 березня, 2021 - 09:57

Серед західноєвропейських літератур Леся Українка з особливою увагою та інтересом ставилася до літератури німецької. Цю літературу вона високо цінувала. Зокрема, відзначала її значення у формуванні Ольги Кобилянської як письменниці. Відомо, що Леся Українка й Ольга Кобилянська були подругами, духовно близькими людьми. І ця духовна близькість не в останню чергу визначалася тим, що і одна, й друга знаходилися під впливом німецької культури, літератури зокрема.

Ось як Леся Українка говорила про вплив цієї літератури на свою подругу в роботі «Писателі-русини на Буковині»: вона «початкову освіту отримала в німецькій школі, а потім доповнила її читанням книжок головно в німецькій мові, якою спочатку писала свої твори та пише часом і тепер, бо знає цю мову дуже добре і має літературні зв’язки в німецькій Австрії та Німеччині, де ці твори здобули собі велику пошану нарівні з кращими творами німецької модерни. Цієї «німеччини» не можуть простити д. Кобилянській її земляки, бо німецький вплив досі знати на її стилі, але ж якщо німецька мова і справді була шкідлива  для стилю писательки, та зате вона була їй дуже корисна для загального розвитку і врятувала її думку від сну в маломіщанському та дрібнобуржуазному околі малого міста, де єдиним осередком культури була німецька бібліотека. Отже, «німеччина» відкрила писательці нашій світ ідей, познайомила її з світовою літературою і навчила любити і розуміти хист».

Леся Українка спеціально акцентує увагу, що «ідейний та естетичний розвиток у д. Кобилянської далеко вищий, ніж у тих австро-руських письмовців, що розвивались під впливом тільки рідної та польської літератури». Малися на увазі тут передусім галицькі письменники. «Німці, — писала вона, — показали д. Кобилянській і шлях до літератури і дали їй сили побороти перші перешкоди...»

Леся Українка й Ольга Кобилянська були подругами, духовно близькими людьми. І ця духовна близькість не в останню чергу визначалася тим, що і одна, й друга знаходилися під впливом німецької культури, літератури зокрема

Відзначала Леся Українка вплив на Кобилянську німецького філософа Фрідріха Ніцше. І вважала цей вплив загалом благотворним. Вона писала: «...парадоксальний дух того філософ розвив у молодої  буковинської писательки  далеко більшу відвагу думки і фантазії, ніж ми звикли стрівати у більшості австро-руських письмовців».

Звісно, Леся Українка знала німецьку класику. У своїй незакінченій літературознавчій розвідці «Новітня суспільна драма» вона зі знанням справи говорить про драматичні твори Фрідріха Шіллера та Йоганна-Вольфгана Гете. Зокрема, писала про такі драми цих авторів, як «Розбійники», «Змова Фієско», «Гетц фон Берліхінген», «Егмонт» тощо. Леся Українка спеціально звертала увагу на Шіллерову драму «Вільгельм Телль». Ось яку їй характеристику давала письменниця: «Перший раз серйозне ставлення до натовпу як до видатного елементу зустрічаємо у Шіллера. ...в драмі «Вільгельм Телль» вона займає таке велике місце, що фігура героя маліє й губиться перед нею. Але це виключний, незвичайний натовп, який складається майже суцільно з героїв, які виражають високі почуття піднесеним стилем. І все ж вона несамостійна. Подібно до того, як народна фантазія не могла уявити, що швейцарський народ міг звільнитися сам від гніту, і тому створила йому легендарного героя-визволителя, так і Шіллер змусив свій героїчний натовп нічого не робити, допоки йому не дасть сигнал до визволення герой, який випадково виділився і який не володіє навіть організаторським талантом. Телль не провідник, не організатор..., тільки вмілий стрілець, а головне, відзначений перстом драматурга обранець».

У зазначеній розвідці Леся Українка все ж звертає увагу на сучасних їй німецьких та австрійських драматургів. Згадує низку авторів, які зараз відомі хіба що спеціалістам-літературознавцям. Наприклад, вона приділяє певну увагу творчості австрійського драматурга й прозаїка Людвіга Анценгрубера (1839-1889). Леся Українка характеризує дві його драми —  «Четверта заповідь» і «Черв’як сумління», відзначаючи, що цей автор намагався (і небезуспішно) відродити «народну п’єсу». В основі кожного його драматичного твору покладена завжди «якась серйозна ідея, іноді бойова, злободенна тенденція». Його діючі особи є «тонко схоплені силуети народних типів». Анценгрубер, вказувала Леся Українка, «був цілком «народним» письменником в тому сенсі, що не лише знав життя народного середовища, але знав і його смаки і вмів догоджати їм, іноді, на жаль, на шкоду художності й правді».

Згадує Леся Українка ще одного австрійського драматурга — Германа Бара (1863-1934). Він теж писав «п’єси для народу». І хоча його драматичні твори користувалися успіхом, однак цей письменник поступався Анценгруберу.

У своїх літературознавчих розвідках Леся Українка пише й про інших німецькомовних письменників ХІХ ст. — Марію Янічек (1860-1927) й Ансельму Гейне (1855-1930), що порушували в своїх творах жіночі питання; натураліста Германа Зумермана (1857-1928); Фрідріха Шпільгагена (1829-1911), в романах якого викривальні тенденції поєднувалися з розважальністю; драматурга Карла Гауптмана (1858-1921), в творах якого елементи натуралізму перепліталися з імпресіонізмом і символізмом. Згадувала Леся Українку й таку австрійську письменницю, як Граціє Марію Євгенію Делле (1864-1931). З нею вона була особисто знайома, листувалася, мала навіть намір написати статтю про її поезію.

Особливо цікавила Лесю Українку творчість її сучасника Гергарта Йогана Роберта Гауптмана (1862-1946), котрий передусім став відомий як драматург. Про цього письменника варто сказати кілька слів. Це був один із найбільш знаних німецьких авторів кінця ХІХ — першої половини ХХ ст. У 1912 р. він навіть отримав Нобелівську премію, що свідчило про визнання його таланту. Розпочинав Гауптман як письменник-натураліст. Перша його драма «Перед сходом сонця», поставлена в 1889 р., викликала в німецькій пресі значний резонанс через свій «зухвалий» реалізм. У той час Гауптман наслідував відомого норвезького драматурга Генріка Ібсена, який революціонізував європейський театр. Одним з найбільш відомих творів Гауптмана стала драматична поема «Ткачі» (1892), в якій на тлі заколоту голодних ткачів малювалася жахлива картина людського горя. Основний мотив всієї драми виражений в заключних словах: «У кожної людини має бути мрія». П’єса дуже цікава технікою: героєм її є натовп, склад якого змінюється в кожній дії. Почавши з натуралізму в дусі Еміля Золя, Гауптман у подальшій творчості ставив перед собою різноманітні завдання. Від натуралістичних драм, що описують трагізм середовища, він перейшов до творів, у яких представлена психологія особистості, що веде боротьбу з оточенням. Пізніше в творчості Гауптмана п’єси реалістичного змісту чергувалися з казковими, фантастичними драмами. Наприклад, у п’єсі «Вознесінні Ганнеле» (1892) Гауптман поєднав зображення грубої дійсності (життя в нічліжці) з фантастичним світом мрій, що розцвітали в душі зацькованої дівчинки, яка вмирала. Звертався письменник і до історичних сюжетів — драми «Флоріан Гаєр» (1895), «Візник Геншель» (1898), «Міхаель Крамер» (1901). Писав і народні фарси — «Боброва шуба», «Червоний півень», «Шлук і Яу». При написанні окремих творів Гауптман використовував фольклорні мотиви, поєднуючи їх з реалізмом. Це стосується драм «Затонулий дзвін» (1896) і «Бідний Генріх» (1903). Загалом творчість письменника була багатогранною. Для нього характерним був натуралізм, співчуття до людських страждань, поєднаних з глибоким ідеалізмом та вірою в людський дух. Такий автор, безперечно, імпонував Леся Українці.

У 1899 р. вона перекладала Гауптманову драму «Ткачі». Саме цьому твору письменниця приділила велику увагу в згаданій літературній розвідці «Новітня суспільна драма». Зокрема, говорячи про натуралізм цього твору, Леся Українка вважала, що «Ткачі» «долають» натуралізм. Вона зазначала, що в цій драмі «ми бачимо ретельну обробку деталей, — взятих, до речі, не з колекції натуралістів, а із власних, особистих і сімейних спогадів автора, — техніка цієї обробки не поступається техніці натуралістів, але його людські фігури не зливаються з цими деталями і не постають як одноманітна маса: кожна з них цілком індивідуальна і, незважаючи на їхню чисельність, їх неможливо змішати між собою».

Леся Українка вказувала на неоромантичний характер «Ткачів». Зрештою, вона сама писали деякі свої твори в неоромантичному дусі. «У драмі «Ткачі», — відзначала письменниця, — відчувається вплив новоромантизму з його прагненням до звільнення особи». Далі вона дає влучну характеристику романтизму, натуралізму й неоромантизму, які відігравали важливу роль у розвитку європейських літератур: «Старий романтизм прагнув звільнити особистість, — але лише особливу, героїчну, — від натовпу; натуралізм вважав її безнадійно підпорядкованою натовпу, який керувався законами необхідності й тими, хто краще всього міг використовувати ці закони собі на користь, тобто знову таки натовпом у вигляді класу буржуазії; новоромантизм прагнув звільнити особистість у самому натовпі, розширити її права, дати їй можливість знаходити собі подібних, якщо вона особлива й при цьому активна, підтягувати до свого рівня інших, а не знижуватися до їхнього рівня, не бути в альтернативі до моральної самотності чи моральної казарми».

Зрештою, Леся Українка високо оцінює цей твір Гауптмана. «Драма «Ткачі», — зазначає вона, — стала не лише ерою, але й значною мірою прямим зразком для більшості новітніх суспільних драм. Намічених у ній одній тем вистачило на кілька окремих творів різних авторів».

Леся Українка присвятила окрему роботу драмі Гауптмана «Міхаель Крамер». У ній вона дала таку характеристику цьому письменнику: «Менше всього він натураліст, хоча багатьом сценам і виразам у його драмах (не виключаючи навіть неземного «Затонулого дзвону») позаздрив би сам Золя; реаліст він настільки, наскільки з необхідності буває будь-який істинний художник; печать декадентства лежить на більшості його героїв; визвольний дух неоромантизму віє від усіх його творів без виключення. Гауптман причетний до всіх сучасних йому шкіл, і все ж таки він «одинокий» у літературі, подібно до того, як всі його головні герої «одинокі» в житті». Особливо письменниця цінувала згадувану драму «Затонулий дзвін», де фантастика переплітається з реальністю. Певним чином цей твір вплинув на найбільш «українську» драму Лесі Українки «Лісова пісня». Звісно, сюжетно ці твори різняться, хоча дух неоромантизму, переплетений з реалізмом, панує в обох творах. До речі, письменниця характеризувала свою «Лісову пісню» як «Marchendrama», тобто казкова драма чи драма-казка. Так само означували й «Затонулий дзвін». Однак Леся Українка вважала, що цей термін «ніяк не можна по-нашому перекласти», а безпосередній переклад звучить незграбно. Тому вона «Лісову пісню» назвала драмою-феєрією. Хоча при цьому зазначала, що це «те, та не те».

Загалом же можемо констатувати, що «німеччина» справила серйозний вплив не лише на подругу Лесі Українки, Ольгу Кобилянську, але й на неї саму. Письменниця знала й любила німецьку літературу. А твори деяких німецьких письменників, зокрема Гергарт Гауптман, ставали для неї зразком.

Петро Кралюк
Газета: 
Рубрика: