При майстрах якось легше. Вони — як Атланти, держать небо на плечах. Тому і є висота.
Ліна Костенко, українська письменниця-«шістдесятниця», поетеса

Ліга Плюща, або Вища освіта у США

Чому американські університети залишаються найпопулярнішими і найбільш конкурентоспроможними
13 жовтня, 2011 - 00:00

У США у сфері освіти немає багатьох звичних на пострадянському просторі понять. По-перше, історично склалося так, що освіту не згадано в Конституції США: 1787 року батькам-засновникам, мабуть, було не до того (хоча знаменитий Гарвард існував до цього часу вже понад 100 років — з 1636 р.). Тому університети і коледжі США поділяються на два типи: приватні і «штатські» — тобто фінансовані з бюджетів окремих штатів (але не з федерального — заборонено). По-друге, усі вони — платні, безплатної післяшкільної освіти в США немає взагалі. По-третє, в університетах немає ані вступних, ані випускних іспитів (або дипломного проекту); також немає процедури відрахування за неуспішність. І, нарешті, що вражає найбільше, у США фактично немає поняття «однокурсник» (частіше друзями стають сусіди по квартирі, що орендують на двох-трьох студентів — roommates). Також у США є лише один науковий ступінь — PhD (над дисертацією працюють чотири роки, а її стандартний об’єм — 400 сторінок, тому вона ближча до пострадянської докторської, ніж до кандидатської). ВАКу, хвалити Бога, у США немає, немає і звання професора (професор тут просто посада), тобто держчиновники не беруть участі в науковому процесі, а отже, немає і корупції.

Післяшкільна освіта в США багатоступенева, учитися доводиться довго, важко й дорого. Та справа варта заходу. Після середньої школи (high school) американські діти зазвичай ідуть в місцевий дворічний коледж (community college), куди (на відміну від приватних елітних) приймають практично кого-завгодно (проте не «хто-завгодно» його закінчує!). Такий коледж еквівалентний першим двом курсам університету. Після коледжу — університет (рівень undergraduate), і через два роки навчання ви стаєте бакалавром. Наступні два роки навчання (та зазвичай в іншому університеті, рейтинг якого дещо вищий) — і ви отримуєте ступінь магістра. Після цього можна поступити ще на два роки в спеціалізовану «вищу школу» — law school, business school, financial school, medical school — бажано вже при якомусь знаменитому університеті «з першого світового десятка». Ось тоді вам майже гарантовано роботу в престижному місці із хорошою зарплатою (для початку — 100 тис.дол. на рік). Та безбідно ви житимете не скоро, адже, скажімо, два роки навчання в Гарварді або Стенфорді на магістерці коштуватиме 40 тис.дол. х 2 = 80 тис.дол., плюс 150 тис.дол. за business school, разом — 230 тис.дол., які ви, найімовірніше, візьмете в банку в кредит і будете років десять віддавати з відсотками. Але потім, до 40 років, коли ви повернете кредит, а ваша зарплата підскочить до 250—300 тис.дол. на рік (якщо працюватимете по 10—12 годин на добу, ураховуючи вихідні), ви станете заможним американцем; можна буде і будинок купити (знову в кредит, але тепер уже не такий обтяжливий), і дітей завести (раніше — ніяк!). Якщо ж ви закінчите «штатський» (тобто неприватний) університет — це буде набагато дешевше: 10—15 тис.дол. на рік (крім того, якщо ви з небагатої сім’ї, вам там дадуть щорічний безвідплатний грант у кілька тисяч доларів і можливість працювати в цьому університеті — так зв. work study, 3—4 години на день за 8—10 дол. на годину). Та й робота після нього у вас буде простіша, а знайти її буде складніше.

Під час вступу до університетів США будь-яка корупція виключена, оскільки у вас ні з ким немає особистого контакту: ви заходите на веб-сайт одного або кількох університетів і заповнюєте анкету, де перераховуєте всі ваші успіхи у навчанні, різних конкурсах і громадській активності, а також додаєте есе про свої цілі в житті. Списувати з Інтернету не можна — на сайті є спеціальна програма, яка одразу вас «викриє» (те саме і під час навчання). Корупція виключена і на іспитах, які проводять за принципом multiple choice: вам видають аркуш, наприклад, з тридцятьма запитаннями, на кожне запитання пропонують чотири відповіді (усі вельми правдоподібні, але правильна — лише одна!). Часу — одна година, тобто по дві хвилини на запитання (ви затушовуєте кружечок навпроти вибраної відповіді); ще 5—6 таких же запитань-відповідей пов’язано з обчисленнями, на них — по п’ять хвилин (це ще 30 хв.). Далі викладач сканує ваш аркуш, і комп’ютер за допомогою простенької програми видає вашу оцінку (зазвичай, якщо правильних відповідей 90% і більше — А, 80% — В, 70% — С, нижче 70% — D, тобто двійка!). Так, суворі вимоги, та щоб потрапити в престижний університет, потрібно вчитися не нижче, ніж на А! І це при тому, що домашні завдання просто безмежні: за тиждень по всіх курсах набирається прочитати й вивчити кілька сотень сторінок, студенти сплять по 4—5 годин максимум. Ще корисна «штучка»: на першому занятті студентам видають так зв. green sheet (аркуш зеленого кольору), де розписано методику підрахунку фінальної оцінки (наприклад, для хімії: фінальний іспит — 40%, проміжний іспит в середині семестру — 20%, середня оцінка по 7—8 «балам» — 25%, домашні завдання — 15%). Тобто погана оцінка на фінальному іспиті — це ще не вирок.

А що ж станеться, якщо ви все ж примудрилися отримати D (наприклад, з лінійної алгебри)? А ось що. Припустімо, ви вирішили стати бакалавром з економіки. На сайті факультету економіки вашого університету ви знайшли перелік усіх курсів, які ви маєте пройти для бакалаврату і розподілили їх на чотири семестри (саме тому й немає однокурсників — кожного семестру склад класу буде іншим!). Одна з обов’язкових дисциплін — макроекономіка, але перед нею ви зобов’язані пройти ось цю лінійну алгебру («пререквізит»), на яку й реєструвалися (через комп’ютер) у цьому семестрі, але отримали D. Тепер ви намагаєтеся на наступний семестр зареєструватися на потрібну вам макроекономіку, але комп’ютерна система вас НЕ ПРОПУСКАЄ, оскільки у вас немає необхідного «пререквізиту» — лінійної алгебри, і якось «владнати» це немає жодної можливості. Вас наче і не відраховують, а й вчитися далі не дають. Що тепер? Та нічого хорошого! Але й нічого фатального. Можна спробувати впоратися з цією алгеброю наступного семестру (можна з іншим викладачем — їх завжди декілька), а можна відмовитися від бакалаврату з економіки (без лінійної алгебри вам його все одно не бачити!) і вибрати що-небудь простіше. Проте в обох випадках порушиться увесь ваш дворічний графік навчання, а навчання подовжується на півроку і дорожчає. Та більше трьох років на бакалавраті навчатися не можна — комп’ютерна система будь-якого вишу США не дасть вам зареєструватися загалом нікуди (адже вона «побачить» в анкеті, що ви вже три роки марно «простирчали» на бакалавраті).

Основа популярності американських університетів — найвищі міжнародні рейтинги. Виші оцінюють рейтингові агентства (наприклад, QS World University Rankings, головний офіс — у Лондоні; цього року в його опитуваннях взяли участь 16 тис. найбільших працедавців і 32 тис. провідних представників академічного співтовариства) за кількома критеріями: кількість лауреатів Нобелівської та інших престижних міжнародних премій, популярність навчального закладу серед міжнародного академічного співтовариства і в Інтернеті (частота запитів у пошукових системах), розмір приватних інвестицій, кількість посилань на праці їхньої професури в міжнародній науковій пресі («індекс цитування»), популярність випускників серед престижних працедавців, відсоток іноземних професорів і студентів (наприклад, 2009—2010 навчального року в американські виші вступили близько 700 тис. абітурієнтів з інших країн, половина з них — китайці, яким уряд повністю оплачує навчання в США за умови, що вони повернуться до Китаю), співвідношення числа студентів і викладачів тощо (наприклад, для підвищення рейтингу університети ведуть «полювання» за вченими зі світовим ім’ям).

Згадане агентство QS розраховує рейтинги 400 найкращих університетів світу (загалом у світі налічують близько 20 тисяч різних вишів); нижче 400 ці рейтинги нівелюються (далі розрахунок іде «по п’ятдесят»: 401—450, 451—500 і так далі, а після 600 йде по сотнях: 601+, 701+ — див. сайт http://www.topuniversities.com/university-rankings/world-university-rank..., але це вже якісь «стадні» рейтинги. До десятка найкращих вишів світу постійно належать два «англійці» — Cambridge і Oxford, а також «американці» — Harvard, Princeton (там працював знаменитий А. Ейнштейн), Stanford, Yale, MIT, Columbia, UPenn (найкращий російський виш — МГУ — 112-й, українських вишів у списку «Топ-400» немає). Ось ці старовинні елітні університети США на Атлантичному узбережжі (до згаданих не належить тільки Стенфорд, оскільки він на Тихоокеанському узбережжі) утворюють так звану Лігу Плюща — Ivy League (їхні головні кампуси обвиває плющ, тому й така назва). Саме з Ліги Плюща вийшли майже всі американські президенти і Нобелівські лауреати, і саме вона є заповітною мрією будь-якого американського студента. Цікаво, що близько 20% представників нинішнього китайського уряду здобули освіту в Лізі Плюща — чи не це частково пояснює видатні економічні успіхи Китаю?

За тими ж принципами відбувається рейтингування наукових журналів. Є два найбільші міжнародні наукові видавництва — Elsevier і Wiley, кожне з яких видає понад 100 авторитетних наукових журналів по всіх напрямах. Але тільки видає. Добирає статті для публікації наукова рада при кожному журналі, що складається з провідних учених світу. Відповідно, статті, опубліковані там, мають абсолютну новизну і високий індекс цитування (адже всі виші з «Топ-400» виписують ці журнали).

Головна мета американської вишівської еліти — завоювати високий МІЖНАРОДНИЙ РЕЙТИНГ собі й рідному вишу. Саме яскраво заявити про себе і про свій університет міжнародній науковій і студентській громадськості, а також інвесторам (наприклад, річний бюджет Гарварду — близько 35 мільярдів доларів, і там немає жодного «держдолара»!) — і є основою для наукової діяльності будь-якого американського професора. Що ж такого роблять американські професори разом із найкращими студентами? Дозвольте цитату з наукових новин CNN: «Стенфордський університет і Каліфорнійський інститут регенеративної медицини завершили розробку «біопринтера». Основна різниця між принтером для паперу і біопринтером полягає в тому, що замість чорнила в нього потрібно «заправляти» складну суміш із стволових клітин людини або тварини. Апарат призначено для відтворення тканин, шматочків шкіри, хребетних дисків, суглобових хрящів, а в недалекому майбутньому — навіть повноцінних органів».

Науку та освіту, як і всі інші галузі, уже давно глобалізовано, і їх не можна перетворювати на отакий провінційний «міжсобойчик». Тобто, звичайно, можна, але такий виш і його викладачі будуть відомі лише всередині свого району, як населення села знає про місцеву любительську футбольну команду. Та й, по суті, принципи формування сучасного суперуніверситету мало чим відрізняються від формування сучасного футбольного суперклубу на зразок «Челсі», або, якщо бажаєте, ближчий приклад — «Шахтар» (Донецьк): суперсучасна база і інфраструктура, залучення світових зірок, участь у супертурнірах (або в супержурналах), завоювання престижних міжнародних нагород, авторитет в міжнародному співтоваристві.

Михайло КРАСНЯНСЬКИЙ, Каліфорнія, США
Газета: 
Рубрика: