Липинський повернувся в Затурці, але ще не в Україну

Відновлення родинного маєтку і відкриття в ньому експозиції Меморіального музею В’ячеслава Липинського на Волині вже називають дивом. За понад десять років, що тривала реставрація фактично руїн, надію на її завершення втратили не лише нащадки славетного шляхетського роду, який так вагомо прислужився Україні, котрі нині мешкають у сусідній Польщі. Втратили навіть ті, хто відновлював місце останнього земного притулку Липинського на старому католицькому цвинтарі, по папірчику збирав документи для майбутнього музею.

Проте на двадцятому році української незалежності, теоретичні основи під яку закладав і В’ячеслав Липинський, голова Волинської обласної державної адміністрації Борис Клімчук повернув його, образно кажучи, додому... Якщо з 2002 по 2010 рік на реставрацію споруди було витрачено лише 1 мільйон 400 тисяч гривень, то 2011 року Волинь отримала з держави на цю мету 2 мільйони 400 тисяч.

Та ще залишається невідомим, чи належно оцінить Липинського Україна...

РІД АГРОНОМІВ, ЛІКАРІВ І ПАТРІОТІВ

Колишній маєток Ліпінських і нині потопає у, на жаль, вже тільки залишках колись розкішного парку, який свого часу був зразком садового мистецтва. Тут ще й досі можна відшукати віртуальні сліди Вацлава-В’ячеслава, котрий єдиний із великої родини, щоб підкреслити свою українськість, писався Липинським, а не Ліпінським, на чому наполягають і сьогодні нащадки цього роду. Вони представляють ті гілки Ліпінських, які пішли від братів В’ячеслава — Станіслава і Володимира, мешкають або у Кракові, або у Гданську. І коли 90-річний Ян та на рік старша його дружина, які найбільше підтримують зв’язки із Затурцями, дізналися, що вже відновлено їхнє родове гніздо, були готові їхати сюди навіть рейсовим автобусом! Бо діти їхні у сімейних справах якраз перебували в Лондоні, де колись, до речі, мешкала і дочка В’ячеслава — Єва.

Поважний вік і такі обставини вже не дали змоги прибути на Волинь, а жаль. Бо старий палац, який горів і був знищений не один раз, наче воскрес із полум’я. Відновлювали його, розповідає засновник і директор Меморіального музею Віталій Кушнір, за старими фотознімками, люб’язно наданими нащадками Ліпінських.

— У Затурцях завжди пам’ятали цей рід, знали, хто такий В’ячеслав Липинський?

— У народі завжди жило переконання, що це були господарі, а не прийшлі осадники, котрим Пілсудським пороздавав волинські землі, — каже Віталій Кушнір. — Коріння таких родів дуже давнє, адже перші Ліпінські потрапили на українські землі, на Поділля, ще у середині XIII століття. А дід В’ячеслава — Володимир — у 1839 році одружився з власницею Затурець Емілією Бєчковською і започаткував волинську гілку роду. Я про В’ячеслава чув з раннього дитинства від свого батька, а взагалі-то в селі завжди ходили перекази про «дивного» панича, який скликав місцевих паничів і проводив з ними бесіди про національну свідомість. Він запитував: «Хто ви?». І коли чув: «Ми — мужики тутешні, хохли», палко заперечував: «Ви ніякі не хохли, ви — українці!». Але коли кажуть, особливо під час наукових конференцій, що українцем позиціонував себе лише В’ячеслав, «а ті всі були поляки...», мене це обурює. Треба ж знати факти. Казимир Ліпінський давав гроші синові, щоб той купував книжки для простолюду. А мати! В одному з листів В’ячеслав пише, що «дорога мама завжди допомагала мені у нелегкій праці для української ідеї, хоча вдома тоді розмовляли польською і французькою, але польська політична ідея вже нікого не захоплювала у нашій родині як явно шкідлива для нашої території»...

— Чи претендують нині нащадки на відновлену споруду маєтку і територію парку навколо нього?

— В одному з листів Ян Ліпінський написав: «Ми тішимося, що наш будинок, наш двір прислужаться вашій культурі». Але щоб повернути якимось чином колишню власність? Я запитував про це Яна, бо під час своїх приїздів на Волинь він з родиною зупинявся у мене вдома. «Скільки вже можна відновлювати?» — відповів гірко. Добротний будинок з колонами, який ми тепер можемо бачити в усій красі, спорудив Казимир Ліпінський на фундаментах, закладених у 1871 році. До речі, відомий історик і краєзнавець Цинкаловський пише про цікаву знахідку, виявлену, коли закладали фундамент і корчували старий парк. Це були дві чаші, одна — з перлами, інша з документами, які виразно вказували на давнє аріянське поховання. Адже через ліс за дев’ять кілометрів від Затурець — село Кисилин, у якому діяла аріянська академія. У Першу ж світову війну в Затурцях 18 днів стояла лінія фронту. Від села не залишилося нічого, і панський дім також було зруйновано. У двадцяті роки сюди повернувся Станіслав Ліпінський і почав відновлювати господу...

— Першу зиму після повернення пани, як і всі затурчани, які повернулися з евакуації, мешкали у землянках. Але, якби історія пішла не тим шляхом, яким пішла, і Ліпінські й досі мешкали на Волині, вони б, на думку Віталія Кушніра, не просто зробили б великий внесок в українську науку і економіку. Вони були б не меншими українцями, ніж В’ячеслав. Перше, що зустрічає відвідувачів музею, — це велике панно з копіями родинних фотографій. Ось знімки обжинків у Затурцях ще до Першої світової війни. Дівчата ідуть у віночках, з колосками... А ось Станіслав, його дружина Марія і дітки, обставлені снопами на полі... Є у фондах знімок, коли Ліпінські цілою сім’єю розписують на Великдень писанки... Тобто це справді були люди культурні, які глибоко шанували місцеві традиції. Але з цього роду вийшли цілі династії відомих агрономів і лікарів.

— Вже 18 вересня 1939 року, на другий день після «визволення» Західної України, Станіслав Ліпінський повантажив на два вози своє добро: п’ятеро дітей, насіннєвий матеріал і родинний архів і відбув у Польшу. Через два роки в еміграції він створив сорт картоплі з промовистою назвою «Вигнанка», розуміючи, мабуть, що вже ніколи не повернеться на свою малу батьківщину. А які сорти він як селекціонер створював на Волині! Назвав їх затурецька біла, вольфганг затурецький, волинянка рання... Це теж був патріот своєї землі!

А МОГИЛУ РОЗГРАБУВАЛИ...

Відновлення родинної садиби розпочалося насправді з відновлення родинного... склепу. Віталій Кушнір з дитинства пам’ятає, як батько казав, що на старому католицькому цвинтарі поховано «міністра українського уряду». Він пригадує, що то був родинний склеп-гробівець аж на 24 особи (судячи з цього, Ліпінські збиралися жити у Затурцях ще не одне покоління). Але було тут лише три поховання: немовляти Станіслава, В’ячеслава і дружини Станіслава Марії.

— Чому В’ячеслав Липинський хотів, щоб його поховали у Затурцях?

— Залишився його заповіт, яким він уповноважує Станіслава бути розпорядником його похорону. Це за рік до його смерті. Затурці як місце поховання там не згадуються, але, мабуть, місце було між братами обумовлене. Адже недарма Станіслав і Володимир два тижні вирішували, як доставити труну з тілом В’ячеслава у Затурці через кордони кількох держав. Мені розказували, і я бачив знімки, що на могилі стояв високий дубовий хрест...

Пограбувати склеп пробували ще за життя на Волині родини Станіслава, коли прийшли у 1939-му «визволителі». А в 1945-му склеп розбили, і прах покійного просто... викинули. У Затурцях і досі знають, хто це вчинив. Кажуть, що грабіжників цікавила металева труна, в якій Липинського перевозили з Австрії. Начебто її збиралися переплавити на... посуд. Принаймні один із селян (ім’я якого відоме) часто казав, що як гляне на алюмінієву ложку чи миску, то їсти не може... А в 50-х роках минулого століття католицький цвинтар знесли взагалі. Тому перші троє затурцівськіх «рухівців», до яких належав і Віталій Кушнір, у 1990 році відновили місце поховання відомого земляка за переказами. На дубовому хресті було вміщено єдину відому на той час фотографію В’ячеслава-гімназиста. Та навіть інформацію про Липинського Кушніру доводилося шукати аж у Львові, в науковій бібліотеці імені Стефаника. Тому, коли нині екскурсанти знайомляться з експозицією музею, вони можуть і не здогадуватися, які перипетії довелося пережити Віталію Григоровичу в підготовці теперішньої експозиції.

— Чим же цікавий і унікальний ваш музей?

— Тим, що це перший і єдиний в Україні та світі Музей В’ячеслава Липинського, якого назвали Великим українцем... Експозиція у двоповерховому будинку-палаці з колонами розміщена у чотирьох просторих кімнатах. Одна з них відведена для змінних виставок, а колишній салон обладнано під конференц-зал. Оскільки це музей меморіальний, то важливо, що тут немало оригінальних речей з побуту родини і самого В’ячеслава, документів та фотознімків, які зберігалися у нащадків. Дочка В’ячеслава — Єва — пережила батька удвічі й померла у віці 98 (!) років недавно, 2007 року. Від неї та від племінників з Кракова отримали чимало оригіналів саме для затурцівського музею. Але краківська та гданська гілки родини ще мають багаті архіви. І моєю мрією є родинна печатка, на якій зображено на червоному тлі три срібні хрести, котра нині, як мені відомо, — у внука Володимира Ліпінського. Того Володимира, який працював у Луцьку лікарем, і його дім ще й досі стоїть на вулиці Богдана Хмельницького (нині тут один із банків. — Авт.).

— Як би ви, знаючи сьогодні достеменно й історію цього славного роду, й історію життя та діяльності самого В’ячеслава Липинського, могли пояснити його значення для України?

— В’ячеслав Липинський — талановитий вчений-історик, політолог і державний діяч України першої третини XX століття. Він народився, якщо можна так сказати, не у своєму часі. Він випередив не лише своїх сучасників, а й теперішніх політиків. Висунуті ним принципи державотворення особливо актуальні й для сьогоднішньої України. Хоча, до речі, Липинський не відрікся ні від свого польського походження, ні від своєї католицької віри. Але так, як він, відстоювати інтереси України, розуміти їх, може мало хто із нині сущих. І сьогодні актуальні думки В’ячеслава Липинського, хоча б така:

«Націоналізм буває двоякий: державотворчий та державоруйнуючий — такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський, другого — націоналізм польський, український. Перший є націоналізм територіальний, другий — націоналізм екстериторіальний та віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий — шовінізмом. Коли ви хочете. щоб була українська держава, ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти».

Або така: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо. І ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути».