Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

«Людей оцінювала за величиною серця»

18 грудня видатному літературознавцю Михайлині Коцюбинській виповнилося б 80 років
16 грудня, 2011 - 00:00
МИХАЙЛИНА ХОМІВНА З ДОНЬКОЮ ТЕТЯНОЮ. КИЇВ, 2001 рік / ФОТО НАДАНЕ ТЕТЯНОЮ КОЦЮБИНСЬКОЮ

Михайлина КОЦЮБИНСЬКА була давнім другом і читачем «Дня». Кілька разів приїжджала в редакцію на інтерв’ю. Частіше телефонувала — коментувала наші матеріали, підтримувала, запрошувала на презентації власних книжок та книжок своїх друзів. Раптом на початку цього року, 7 січня її не стало. Зі смертю таких постатей, як писала поетеса, відчувається, що відійшли цілі планети.

Та напередодні 80-річчя Михайлини Хомівни говоритимуть про неї як про живу — хоч вона покинула цей світ, але назавжди залишилася на «полі» культури. Ми теж можемо «реконструювати» наші численні публікації. З них літературознавець постане як: «...людина високого калібру» (Мирослав Маринович); така, що «...мала великий характер... Ніколи не брала на себе забагато — що було понад силу. Але вона ділила погляди й болі своїх ув’язнених друзів. То була її принципова позиція. Любила посилати поштівки в табори своїм друзям — аби вони знали, що життя триває. На тій сонячній хвилі трималася до останку» (Євген Сверстюк).

Однак, знаючи, що для Михайлини Коцюбинської її донька була цілим світом і навзаєм, вирішили зустрітися з пані Тетяною — щоб наші враження про літературознавця доповнилися невідомими деталями.

— Мама не любила пафосу, — розпочала Тетяна КОЦЮБИНСЬКА. — Тому й ніколи не влаштовувала гучних днів народжень. Збирала тільки найближчих. Навіть не збирала. Вони самі приходили. Цінувала ту справжність, що панувала в їхньому колі.

Що ближче до 18 грудня, то частіше поринаю в детальніші спогади. Навіть хочу переглянути все те, над чим працювала останнім часом, та не можу. Болить. Добре, що її архіви містяться в Інституті літератури та Музеї літератури. До речі, незабаром у Музеї літератури відкриється виставка, підготовлена на основі одного з них.

Михайлина Хомівна подарувала дуже багато любові, хоч я не була рідною донькою. Між нами завжди відчувався сильний зв’язок.

— ...Мені відомо, що ви... Тільки не знала, чи варто запитувати про це.

— Всі про це давно знають, але зайвий раз не згадують. Не згадувала й мама. Сказала аж тоді, як мені було шістнадцять років: показала довідку, що й року не було, як віддали на виховання державі. До того повторювала історію, що батько втопився.

До речі, то не Михайлина Хомівна мене вибрала, а навпаки. Вона прийшла в дитбудинок на Татарці (там якраз її знайома була директором), раптом я з вигуками: «Мамо! Мамо! Мамо!» біжу їй назустріч... Думала назвати Катрусею — як звали її маму, але усвідомила, що запізно — «новоспечена» донечка вже чимала. (Тоді мені було чотири з половиною роки.) Таку історію вона розповідала. Я ж мало що пам’ятаю з тих часів.

— Із розмов з Михайлиною Хомівною відчувалося, що ви для неї — справжній друг. Розповідала, як у буремні часи не раз рятували ситуації. Наприклад, під час обшуку вдома знищили чернетку «крамольного» листа, адресованого Іванові Дзюбі. До слова, вам тоді було лише одинадцять. Звідки розуміння того, що відбувалося?

— Насправді розуміння того, що відбувалося, не було. (То вже потім мама розповіла.) Я просто, люблячи маму, робила те, що вона просила. Робила все, ніби граючись — як дитина.

Пригадую, востаннє нагрянули, коли мені було шістнадцять (1977 року. — Ред.). (Напевно, тоді вже все розуміла.) Прийшли о 5-й ранку і «гостювали» увесь день. Але то, як кажуть, пусте. Найгірше було позаду, коли маму шантажували мною, мовляв, повернуть дитину туди, звідки взяла... Радянська влада застосовувала систему тиску навіть у суто особистих сферах людського життя. Так, Михайлині Хомівні та Борисові Антоненку-Давидовичу не дали одружитися, хоч вони тричі подавали заяву. Уперше за три дні перед одруженням надійшла заява від сина Бориса Дмитровича, в якій називав мою маму аферисткою. (На той час він перебував у в’язниці, де з ним «попрацювали».) Подібний лист надійшов і туди, де мама працювала. Коли почула таку нісенітницю на розписці, то прямо запитала у начальниці ЗАГСу: «Скільки вам заплатили?» За якийсь час прийшла повістка до суду, мовляв, грубіянила й кидалася з ножем... Усе обійшлося штрафом. Далі, гадаю, не варто переповідати. (Закінчення тієї епопеї можна знайти у спогадах Михайлини Коцюбинської.) Просто згадана історія — приклад того, як радянська система намагалася своїх громадян перетворити на рабів. Із більшістю це вдалося. І наслідки досі відчутні.

Між іншим, після морально, емоційно, психічно важких ситуацій мама прагнула зустрітися з кимось із друзів — аби доторкнутися до ЛЮДИНИ, як вона казала.

До речі, все життя Михайлина Хомівна носила каблучку своєї мами та обручку, що її подарував Борис Антоненко-Давидович.

— Пані Тетяно, а ви усвідомлювали, що за постаті — її друзі?

— Усвідомлення їхнього масштабу з’явилося вже в дорослому віці.

З дитячих років добре пам’ятаю лише Атену Пашко, Льолю Світличну, Аллу Горську та Євгена Сверстюка. До речі, пані Алла асоціювалася у мене із золотоволосим ангелом з усміхненими очима. Завжди приходила до нас на Різдво колядувати. Стоїть така красива, струнка, з віфлеємською зіркою в руках.

Мамині друзі були дуже добрими, співчутливими, доброзичливими, і коли я була вже дорослою, то ще довго здавалося, що увесь світ такий. Михайлина Хомівна навіть казала:

— Ти — добра. Як житимеш, коли мене не стане?

— Ти така ж, — відповідала їй.

— У мене була і є підтримка — друзі...

Попри те, що мама прожила складне, напружене життя, вона часто казала: «У моєму житті було так багато добра...»

— Кажуть, Михайлина Хомівна мала виразне почуття гумору.

— О так! Любила розказувати анекдоти. Пам’ятала ще жарти свого батька. Багато сміялася! Вважала, що здорове почуття гумору лікує від багатьох життєвих прикрощів.

А ще — ніколи себе не жаліла. Тільки її охоплювало це почуття, намагалася щось зробити для знедолених. До речі, людей оцінювала за величиною серця. І ніколи ні в кого не забирала надії, вважаючи, що вона може бути єдиною, що залишилося.

Ось ще штрихи до портрета. Так само як і мій дід, а її батько, Михайлина Коцюбинська любила квіти. В одній із наших кімнат стояла ваза, за яку я «відповідала». Тобто мусила дбати про те, щоби в ній завжди були квіти. Також у нашій оселі було розмаїття вазонів. Останніми роками я відвідувала багато квіткових виставок.

Знаєте, мама вміла ЛЮБИТИ! А ті, котрі люблять, — щасливі.

Надія ТИСЯЧНА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments