Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Маленька велика жінка

Цього року виповнюється 5 років від дня смерті однієї з найвидатніших особистостей ХХ століття — Матері Терези з Калькутти
15 листопада, 2002 - 00:00


Редакція газети «День» вважає дуже своєчасними і необхідними для сучасного читача публікації, присвячені людям, подібним до Матері Терези. У часи загального практицизму і матеріалізму, нестримної меркантильності, панування ідеології типу «моя хата з краю» приклади життя таких людей, як героїня нашого нарису, необхідні суспільству більше, ніж хліб насущний. Також це розповідь про справжній аристократизм.

Все своє довге і великотрудне життя вона присвятила найбільш нещасним і незахищеним серед нас — бідним, голодним, невиліковно хворим і вмираючим у самотності та стражданнях. Кожен ранок цієї жінки розпочинався з молитви св. Франциска Асизького: «Господи! Дай мені сили Втішати, а не бути втішеним, Розуміти, а не бути зрозумілим, Любити, а не бути любимим. Бо тільки коли ми віддаємо, ми отримуємо. А прощаючи, знаходимо собі Прощення». Вона любила говорити: «У кожній людині я бачу Христа. А оскільки Христос назавжди один, то для мене в кожний конкретний момент — це той, хто стоїть переді мною, хто потребує моєї допомоги». Лейтмотивом її вчення і подвижництва були слова Христа: «Оскільки ви зробили це одному з братів Моїх менших, то зробили Мені».

Одна з чудових рис матері Терези полягала в тому, що вона завжди була вільною — «робила те, що хотіла, незалежно від перешкод і обставин», як говорили всі, хто її знав. А хотіла вона тільки одного — допомагати тим, хто цього найбільше потребує.

Після багатьох десятиріч її подвижницького служіння сталося так, що бути знайомим з маленькою провінційною черницею вважали за честь найвідоміші люди нашого часу — римські папи, королі, президенти, британські принцеси, видатні письменники, християни, мусульмани, іудеї, буддисти. Папа Іван Павло II назвав її «маленькою великою жінкою». Матері Терезі відкривалися двері як халуп, так і палаців. Можливо, не все так погано у нашому світі, як ми звикли вважати.

Ворог, з яким билися мати Тереза та її сестри, мав різни личини. В Індії він називався «проказа», в Америці — «СНІД», у Південній Африці — «апартеїд». Але для матері Терези це були одні й ті самі вороги: нелюбов, байдужість, егоїзм, дурість — вічні людські пороки.

1979 року мати Тереза стала лауреатом Нобелівської премії. «Чи зупиняли ви воєнні дії, де і коли? Чи вдавалося вам ініціювати мирні переговори, марші миру, запобігти народним заворушенням, здатним спричинити велику кількість жертв?» На всі ці запитання нобелівської комісії мати Тереза чесно відповідала: «Ні!». І все ж таки Нобелівську премію вона отримала — «За діяльність на допомогу стражденній людині».

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ

Мати Тереза — в мирському житті Агнеса Гонжа Боякшу — народилася 1910 року в албанській, досить забезпеченій сім’ї, в Македонії (Скоп’є), що входила тоді до складу Оттоманської імперії. Скоп’є — місто на Балканах з неймовірно різноманітним населенням, де жили люди різних релігій та конфесій. Сім’я Боякшу була католицькою — перебувала в меншості серед албанців-мусульман і православних сербів.

Агнес мала нормальне дитинство, відрізнялася доброзичливістю і старанністю; співала в церковному хорі, вдома допомагала мамі, в школі тим, хто відставав. Була побожною і романтичною. То хотіла стати письменницею, то музикантом, то місіонером в Африці або в Індії. А в 17 років вона вирішила стати черницею. Мати, після тривалих вагань, благословила, хоч старший брат Лазар, який навчався у військовій академії Австрії, у листі назвав рішення сестри дівочою химерою. Ось її відповідь: «Ти вважаєш себе значним, бо будеш офіцером і станеш служити королю з двома мільйонами підданих? Я ж буду служити королю всього світу».

26 вересня 1928 року Агнес, залишивши затишний, доброзичливий батьківський дім, поїхала до Дубліна, в монастир «Дочок Анни з Лорето». Це була вже не мила дівчина Агнес, а сестра Тереза. Зі свого балканського минулого вона везла в нове життя найнеобхідніше — природний побутовий екуменізм, який згодом позначився на всій її діяльності. Екуменізм, який зріс із здорового глузду, що панував у домі батька: головне, щоб людина була хороша, а хто вона — християнин, мусульманин, іудей, не так уже й важливо. А рано овдовіла мати Драна, на яку з віком дедалі більше, аж до жестів і виразів, була схожа мати Тереза, дала їй урок працьовитості, життєвої стійкості та діяльної любові до своїх сусідів.

Проживши певний час в Дубліні, мати Тереза почала послушництво в Індії — країні, відомій своєю неймовірною бідністю. Там вона майже двадцять років викладала географію в Калькуттському інституті св. Марії. За цей час провінційна албанка багато чого досягла — стала директором однієї з шкіл інституту, очолила індійський орден «Дочок св. Анни». Однак це розмірене, нехай і чернече, без надмірностей, служіння здавалося їй неповним, недостатнім.

СЛУЖІННЯ

І ось одного разу (1948 рік), завершивши черговий навчальний рік, мати Тереза, замість того, щоб скористатися відпусткою, вирішила змінити своє життя.

Поштовхом для прийняття такого рішення став такий драматичний епізод. Мати Тереза побачила, як вкриту виразками, нездатну ворухнутися жінку, що живцем гнила, привіз на возику до міської лікарні її син і… залишив там біля входу. Мати Тереза спробувала втрутитися, влаштувати жінку до лікарні, але їй відмовили. Тоді вона сама хотіла допомогти вмираючій і… не змогла: «Я не могла біля неї знаходитися, торкнутися її, перенести запах. Я втекла. І стала молитися: «Свята Маріє! Дай мені серце, сповнене чистоти, любові та покори, щоб я могла прийняти Христа, торкнутися Його, любити Христа в цьому зруйнованому тілі». Після цього я повернулася до неї, вимила її та допомогла їй померти з усмішкою. Це був для мене Знак».

Був випадок, коли один з тих, хто спостерігав за роботою матері Терези та її сестер вигукнув: «Я б не зробив цього і за мільйон доларів!». І вона з усмішкою відповіла «За мільйон і я б не зробила. Тільки безплатно. Через любов до Христа».

Мати Тереза написала лист особисто римському папі і їй дозволили залишити монастир. І ось 16 серпня 1948 року мати Тереза, тридцяти восьми років, перевдягнувшись у куплене на ринку дешеве сарі, залишила сестринське помешкання (свій рідний дім, де її любили й цінували) і зникла у страшних трущобах Калькутти. У кишені у неї було п’ять рупій, у голові — твердий намір ніколи не повертатися назад.

Перший час мати Тереза поневірялася вулицями міста, час від часу навіть просила милостиню — їй ніде і ні за що було жити. Однак вона заснувала «школу» серед сміттєвих куп і вчила дітей вулиці писати на асфальті та мити руки. (Тоді вона й не підозрювала, що закладає фундамент системи дитячих притулків майбутнього Ордену милосердя для покинутих немовлят, маленьких безпритульних інвалідів, жебраків і злодюжок). Ще мати Тереза займалася тим, що ціною неймовірних зусиль збирала до якогось покинутого бараку вмираючих на вулиці бездомних — буддистів, індуїстів, мусульман, атеїстів, — і намагалася прикрасити їм, як могла, останні хвилини життя.

Поступово чутка про блаженну самотню маленьку черницю досягла міської влади, проблемами якої вона по суті займалася. І муніципалітет виділив матері Терезі величезне напівтемне занедбане приміщення поруч з храмом індуської богині Калі; колись тут утримували жертовних тварин, приречених на заклання. Для цієї католицької черниці, однак, інтереси милосердя були вищими за релігійні забобони, і за короткий час приміщення наповнилося хворими, нікому не потрібними бідняками; там і зараз їх миють, годують, лікують, а головне — втішають ласкою і увагою, яких вони, можливо, взагалі не бачили в житті. І всіх їх мати Тереза цілувала в лоб на прощання. А до неї з усіх боків тягнулися руки, всім хотілося її торкнутися. Це місце незабаром стало називатися Nirmal Hriday («Чисте Серце») — будинком для вмираючих в Калькутті.

Наповнений стражданнями будинок матері Терези поступово перетворювався не тільки на притулок для матеріально знедолених, але також на духовний «санаторій» для багатих людей з усього світу, які втратили всі життєві орієнтири. Тут вони знаходять віру в добро й справедливість, тут стають комусь необхідними і знаходять упевненість, що їхні гроші дійсно підуть тим, хто найбільше їх потребує.

Це був початок. В Індії мати Тереза протягом десятиріч доводила суспільству, що проказа — це не прокляття Господнє, а просто хвороба, яку можна вилікувати, якщо вчасно взятися. Вона виявилася наполегливішою і послідовнішою, ніж родичі, які викреслювали хворих зі свого життя, з пам’яті; нехтувала погрозами і небезпекою інфекції. На гроші, які почали текти до рук матері Терези, було збудовано — замість убогого лепрозорію — затишне селище, де прокажені живуть сім’ями (до повного одужання або смерті) і навіть «дозволяють» собі народжувати здорових дітей. Мати Тереза дуже любила запрошувати туди багатих і благополучних гостей.

МІСІОНЕРИ МИЛОСЕРДЯ

Поступово навколо матері Терези збиралися помічниці. Першою була колишня учениця матері Терези бенгалка Субхасисні Даш — перша послушниця, перша сестра. Слідом за нею до справи матері Терези приєдналися ще одинадцять послідовниць, здебільшого також колишніх її учениць. Це стало початком нової католицької Конгрегації «Місіонерки милосердя», яку 1950 року визнала Римська кафедра і взяла під свою опіку. Діяльність Ордену спрямована на створення шкіл, притулків, лікарень для бідних і важко хворих людей, незалежно від їхньої національності та віросповідання, а також незалежно від хвороби.

Сестри Ордену милосердя, крім традиційних чернечих обітниць (бідності, безшлюбності, слухняності), дають ще обітницю «служіння найбіднішим із бідних». Вони живуть майже так само, як їхні підопічні: у них немає ані холодильників, ані пральних машин, вони більш ніж невибагливі в їжі, миються простим милом, їздять тільки громадським транспортом. Вся їхня власність — сарі, сандалі, парасолька на випадок дощу та поганенький матрац — спати доводиться у найнеймовірніших місцях. Їхні головні обов’язки: чистити, мити, прати, бинтувати, виявляти чудеса терпіння, витримки та відсутності гидливості (сестри Ордену торкаються жахливих ран прокажених без рукавичок), знаходитися іноді під кулями (як, наприклад, у Белфасті або в Ефіопії). І при цьому відчувати і передавати іншим радість життя, доброзичливість, любов. Як це можливо? Чи можливе це? Мати Тереза навчала їх: «Ось ми торкаємося до тіла хворого Христа; ось Він голодний, і ми Його годуємо; ось роздягнутий Христос, і ми Його одягаємо; ось бездомний Христос, і ми даємо Йому дах...»

На кошти, які почали надходити з усього світу, Орден Милосердя побудував дитячі будинки, лікарні, школи й притулки. Все це слугувало вагомим доказом того, що починати можна і з малих справ, і з порожніми руками. «Мале, але з великою любов’ю!» — говорила мати Тереза. Жодних грандіозних проектів, які дуже часто стають надгробком любові! Вона розповідала: «Мене часто запитують: коли зникнуть голод, бідність і хвороби на землі? Відповідь одна — тоді, коли ти і я почнемо ділитися. А щоб полюбити бідного, ми самі повинні стати бідними… Найгірші захворювання сьогодні — не проказа, СНІД або туберкульоз, а, швидше, почуття непотрібності та самотності».

МАМА

Після Другої світової війни рідні Терези та її мати опинилися за залізною албанською завісою. Навіть листування майже припинилося, хоч Тереза знала, що її мати важко хвора і хоче перед смертю попрощатися зі своєю Агнес. Вже всесвітньо відома мати Тереза, захисниця бідних і хворих, співрозмовниця президентів і принцес, відвідала, перебуваючи в Римі, посольство Албанії та просила дозволу побачитися з вмираючою матір’ю. Їй милостиво дозволили в’їзд, але — не виїзд. Не допомогло також клопотання італійського уряду. Була також упевненість, що матір Терезу, як «служительку культу», на свободі в Албанії не залишать. І мати Тереза не поїхала — не змогла залишити свою Справу. А незабаром надійшла звістка про смерть Драни Бояджіу — мами.

1992 року президент вільної Албанії Раміз Алія присвоїв матері Терезі звання почесного громадянина країни, вручив їй премію «за відмінну роботу на ниві гуманізму і прогресу», а також заснував благодійний фонд її імені. І мати Тереза змогла побувати на дорогих могилах.

А нещодавно в центрі мусульманської Пріштіни урочисто відкрито пам’ятник католичці Матері Терезі, ім’я якої носить одна з вулиць головного міста Косово. Президент Ібрагім Ругова, виступаючи, підкреслив, що Мати Тереза об’єднувала весь світ, а особливо — албанський народ. І висловив упевненість, що настане час, коли Ватикан проголосить її святою. (До речі, у Ватикані вже розпочато процес б’ютифікації матері Терези.)

ЕПІЛОГ

Масштаби милосердя Матері Терези вражають. Сьогодні Конгрегація Милосердя нараховує близько 300 тисяч членів у 80 країнах світу — це глобальна мережа дитячих будинків, притулків, лікарень, лепрозоріїв. В одній тільки Калькутті в реабілітаційному центрі для прокажених одночасно лікується і навчається різноманітним надомним роботам 10 000 осіб. Є сестри Матері Терези і в Україні. (Див. у наступних числах «Дня»)

Померла мати Тереза в 1997 році — у тому ж самому році, коли через фізичну слабкість не змогла більше працювати. У вмираючої матері Терези спитали: «Чи були у вашому житті вихідні або свята?». «Так! — відповіла вона, — У мене кожний день — свято!»

Клара ГУДЗИК, «День»
Газета: 
Рубрика: