Міграція - острів надії?
Особлива ментальність луганців утримує біженців з інших країн на території області
Алла АНТИПОВА, "День"
Уперше по-справжньому Луганськ зіткнувся з еміграційними проблемами понад рік тому, 1996-го. Тоді протягом декількох днів літак із Трабзона 4 рейсами доставив у луганський аеропорт близько 40 іракських курдів, які попросили у влади тимчасового політичного притулку.
Складність полягала не тільки в оформленні відповідних документів, якому передувала скрупульозна робота щодо з'ясування справжніх причин виїзду курдів зі своєї країни. Існували й інші проблеми: розміщення біженців на час оформлення емігрантських документів, вирішення окремих побутових питань. Про еміграційні табори тоді (як, проте, й сьогодні) тільки говорили, намічаючи перспективу їхнього створення і загалом у країні, і зокрема в Луганській області. Крім того, була, можливо, деяка розгубленість, зумовлена тим, що не було подібного досвіду.
Англія, Франція і Німеччина, керуючись Женевською конвенцією ООН щодо захисту прав людини, підтримали іракських біженців. Україна також вирішила допомогти курдам, тому управління у справах національностей і міграції Луганської облдержадміністрації поставилося до проблем біженців із цілковитою увагою і співчуттям, а в результаті отримало перший серйозний повчальний урок. Поки еміграційна служба протягом місяця готувала необхідні документи, курди, маючи на руках тимчасові довідки, раптово покинули Луганськ і, пожертвувавши зданими для оформлення паспортами, стали переміщуватися в бік західних кордонів. Наша країна і, зокрема, Луганська область, як виявилося, були використані як чергова сходинка, ланка в ланцюгу спланованого переміщення на Захід. Як пізніше стало відомо, частину мігрантів було затримано на кордонах, своєї мети досягло лише певне число курдів.
Сьогодні на Луганщині зафіксовано так званих конвенційних біженців із 14 країн світу - в основному з Афганістану, Боснії, Герцеговини, Руанди, Заїру, Іраку, Бурунді, Шрі-Ланки, Індії, Пакистану, Конго і Камбоджі. Мотиви, за якими їм надано статус біженця, різні - політичні, релігійні, кастові, національні, расові тощо. Скажімо, студенти Східноукраїнського університету з Конго, де триває ворожнеча між племенами хуті й тутсі, вже сьогодні отримали статус емігранта, оскільки в найближчій депортації, поверненні на батьківщину, їх можуть піддати переслідуванню з боку тієї чи іншої соціальної групи.
Минулого року в регіон із країн СНД і Балтії прибуло понад 6 тисяч чоловік і лише 700 із них звернулося до відповідних органів по підтримку й консультацію. У переліку країн близького зарубіжжя найбільший потік емігрантів іде з тих регіонів, які характеризуються як гарячі точки нашої півкулі, - з Таджикистану, Вірменії, Грузії, Чечні. Переважно, зрозуміло, із цих місць на Донбас повертаються етнічні українці, і зазвичай вони першочергово ж отримують громадянство, що за багатьма аспектами обумовлено законом. Інші біженці, прибулі на Луганщину переважно з політичних та економічних причин, одержавши документи емігрантів, перебуватимуть на нашій території доти, доки в їхній країні не відновиться нормальна для життя обстановка.
Офіційно за минулі 1995 - 1996 роки еміграційні документи й дозвіл на легальне проживання одержали близько 100 громадян Чечні і понад 120 громадян Абхазії. Відтоді, як у Чеченській Республіці ситуація нормалізувалася і з'явився легітимний уряд, жителям автономії запропоновано покинути Луганську область. Але окремі приклади свідчать, що останні не поспішають виїхати на батьківщину, економічна ситуація якої, як і раніше, є украй складною. На Донбасі живеться легше, враховуючи, що електро-, водо- і теплопостачання забезпечується цілодобово і що існує ще ряд переваг. Не можна, певно, відкидати й чинник особливої ментальності луганців. Історично склалося, що на території області живуть представники більше ніж сто національностей, але тут ніколи не виникало конфліктів на міжнаціональному грунті. Люди й сьогодні, незважаючи на соціальні труднощі, готові поділитися останнім шматком хліба з тими, хто втратив рідний дах. І є немало прикладів того.
Два роки тому з Азербайджану в місто Лисичанськ приїхали дві жінки: 90-річна мати і 70-річна дочка - без документів і речей. Декілька місяців вони жили тільки за рахунок допомоги сусідів, оскільки працювати не могли. З появою еміграційної служби і завдяки увазі місцевої влади сьогодні вони одержують пенсію.
В останні місяці 1997 року на вулицях Луганська з'явилися нові біженці - з Таджикистану. Хоча такого юридичного терміна немає, все ж їх називають "особами, прирівняними до біженців", оскільки українське законодавство про біженців не приймає мотивів стосовно їхнього бажання жити в Україні. Отже, є підстави вважати нелегальним, тобто незаконним, перебування в Луганську громадян цієї країни.
Міграція - звичайний процес, який супроводить світову спільноту на шляху її розвитку. Однак нам важко до нього звикнути, тому поки що боляче ріже слух така інформація: з далекого зарубіжжя на Луганщину прибуло 106 чоловік, вибуло туди - 1 229. До країн СНД і Балтії з області виїхало втричі більше, аніж приїхало, - 18 604 луганці.
Луганськ
