Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

Микола Миколайович Боголюбов, яким я його бачив і розумів

Про життя та наукову діяльність відомого вченого
27 серпня, 2009 - 00:00

Закінчення. Початок в № 149

За рік після отримання від М.М. теми я подав на вчену раду Львівського університету дисертацію «Про метод функціонального інтегрування в теорії функцій Гріна». Напередодні дня захисту я зустрічав М.М. на вокзалі, і він, з’явившись у дверях вагона, негайно вигукнув: «Ширков їде на межі». Д.В. Ширков був моїм опонентом, і цим вигуком М.М. відразу заспокоював мене: опонент приїде вчасно. До вагона підійшов також І.З. Штокало, і М.М. сказав йому урочисто: «Це мій учень, товариш Свідзинський. Прошу любити і шанувати». А за хвилину, коли Штокало пройшов уперед, попросив мене тихо: «Скажіть мені ваше ім’я і по-батькові». Я назвав, і згодом М.М. звертався до мене тільки так. То було виявлення чудової риси інтелігента старого виховання: учень має відчувати вагомість процедур формальної кар’єри.

Як пройшов захист, і що було після нього, я описав у своїй статті, опублікованій у Боголюбовському збірнику 1993 року, тому не повторюватимуся. Скажу лише, що під час екскурсії до курортного села Любінь Великий, коли ми з Д.В. Ширковим розважалися «світськими» бесідами, як їх любив називати М.М., він подумки завершив доказ основної леми теорії дисперсійних співвідношень. При цьому реагував влучними репліками і на те, про що ми говорили. Такої феноменальної здатності я не спостерігав ні в кого з відомих мені людей.

Після захисту я отримав призначення на роботу до Харківського політехнічного інституту. Мій приїзд на місце нової роботи припав на день відомої промови Хрущова про «культ особи», однак КДБ ще довго продовжував свою традиційну діяльність, хоч і в дещо пом’якшеному вигляді. Тому коли я запитав так звану «форму», щоб поїхати у Дубну, де тоді працював М.М., мені відмовили. Тим більше, що на співбесіді я поводився в дусі бравого солдата Швейка, відкидаючи провокаційні пропозиції. Це призвело до того, що я зник із поля зору М.М., і він незадоволено повідомив про це Парасюку. Мені довелося роз’яснити ситуацію через надійну людину, і М.М. зробив хороший хід: запросив мене на конференцію, учасники якої могли пройти до ОІЯД «за списком», звичайно, лише на час роботи конференції. Так контакт із М.М. був відновлений.

Я приїжджав до М.М. у Дубну, зустрічаючись із ним у адміністративному корпусі, куди вхід був вільний, а М.М. можна було застати у його директорському кабінеті. Одного разу його секретар повідомила, що потрібно зачекати у приймальній, оскільки М.М. проводить велику нараду адмінперсоналу та парткому, але, мабуть, скоро звільниться. Через деякий час двері відкрилися, і люди почали йти з кабінету. Коли всі вийшли, я зайшов усередину і крізь густий тютюновий дим побачив у глибині кабінету М.М., який сидів і щось швидко писав. Він підняв голову, коли я підійшов майже впритул, і я побачив, що він писав формули. У мене вирвалося: «Так ви і в таких умовах займаєтеся теоретичною фізикою?» М.М. відповів: «Тепер потрібно ловити кожну хвилину». «Тепер» відносилося до його нового директорського статусу. М.М. узяв дві статті, які я йому привіз, швидко переглянув і запропонував до однієї з них дописати кінцівку, яку фактично тут же й продиктував. Я був радий, що статті йому сподобалися, але, вийшовши, подумав про те, що слід терміново знайти друкарку, щоб передрукувати кінець статті. Із цим питанням звернувся до секретаря, а вона негайно відвела мене до машбюро. Поки я пояснював, що мені потрібно передрукувати сторінку, щоб внести зміни, запропоновані М.М., а паперу в мене немає, одна з друкарок вже вставила аркуш у машинку і почала передруковувати написане. Так дуже швидко, без бюрократичного зволікання, була доповнена остання сторінка статті. І пізніше я неодноразово переконувався, що бюрократичних заковик в ОІЯД немає.

Хоч я організував у Харківській політехніці семінар, де ми ѓрунтовно вивчили книгу М.М. Боголюбова і Д.В. Ширкова з квантової теорії поля, мої інтереси змістилися в бік фізики низьких температур у зв’язку з організацією в Харкові науково-дослідного інституту такого профілю. Незабаром я перейшов до нього працювати, тим більше що робота в ХПІ ставала безперспективною внаслідок безглуздих експериментів, які почалися в системі освіти 1957 року. Проте головною причиною мого переходу було те, що теорія надпровідності в прекрасній формі, розвиненій Боголюбовим, створювала благодатне поле для нових цікавих теоретичних досліджень у цій галузі. До того ж у Фізико-технічному інституті низьких температур мені нарешті оформили допуск. Цей папірець забезпечив мені необхідні перепустки.

У книзі «Н.Н. Боголюбов» (Дубна, 1994), що містить доповіді, прочитані в Дубні 1993 р. на міжнародній конференції «Боголюбовские чтения», а також у книзі «Боголюбовские чтения» (Дубна, 1994) (перша — більш мемуарна, друга — більш наукова) зібрано цікавий матеріал про життя, діяльність М.М., а також про деякі наукові проблеми, пов’язані з його творчістю. З гіркотою констатую, що ці книги вийшли вже після смерті М.М., яка трапилася 13 лютого 1992 року.

У першій книзі є й моя стаття, в якій поряд з викладом наукових питань теорії надпровідності описані враження від контактів з М.М. у роки моїх занять цією теорією. Не повторюватиму сказане в ній. Зупинюся на тих рисах цього великого вченого та людини, які не відразу впадали в око, але визначали саму сутність його особистості.

Боголюбов був надзвичайно доброю людиною, але разом із тим і дуже вимогливою — передусім до себе, але також і до людей, з якими він працював. Як його доброта не конфліктувала з вимогливістю, тим більше, що ніхто не міг задовольнити всі ті норми, встановлені Боголюбовим передусім для себе, — секрет його дивовижної натури. Вирішальне значення для формування характеру Боголюбова мало трудове виховання в родині. Батько М.М., Микола Михайлович Боголюбов, видатний християнський теолог, автор значних праць з теорії релігії, передав своїм синам (їх було троє) міцну християнську віру, знання стародавніх і сучасних європейських мов, звичку до наполегливої праці, широту інтересів — усе це з дуже раннього віку. Про це добре розповів брат М.М. Олексій Миколайович у своїх спогадах.

Мене, природно, цікавили політичні погляди М.М., але на цю тему я жодних його висловлювання не чув, за винятком його репліки про гетьмана України Павла Скоропадського, якого М.М. оцінив як видатного державного діяча. Це дозволяло побудувати певні висновки. На жаль, свого часу я не був готовий їх зробити, оскільки, як це не соромно, про Скоропадського тоді практично нічого не знав. Цю прогалину я заповнив лише нещодавно. Хочу звернути увагу на наступне висловлювання Скоропадського щодо більшовизму і майбутнього України:

«Соціалізму у нас в народі немає, і тому, якщо він і є, то серед маленької купки інтелігентів, відірваних від народу, без грунту і духовно нездорових. У мене немає сумніву, як не було його й раніше, що всілякі соціалістичні експерименти у разі, якби у нас уряд був соціалістичним, призвели б негайно до того, що вся країна за шість тижнів стала б здобиччю всепоглинаючого молоха більшовизму. Більшовизм, знищивши всяку культуру, перетворив би нашу чудову країну на висохлу рівнину, де згодом сів би капіталізм, але який! Не той, слабкий, м’якотілий, який тлів у нас досі, а всемогутній бог, в ногах якого буде валятися і плазувати той же народ».

Отже, як тільки Боголюбов високо оцінював Скоропадського, він, безумовно, негативно ставився до більшовизму та інших форм тоталітаризму.

Звичайно, вже як глибоко віруючий християнин, М.М. не міг співчувати войовничо-атеїстичній більшовицькій владі. Додам також, що ця влада заарештувала 1930 р. батька М.М. і тримала його, важко хворого, у в’язниці без пред’явлення йому яких-небудь обвинувачень. Микола Миколайович в цій ситуації зробив мужній крок: звернувся до самого голови ДПУ Менжинського з вимогою звільнити батька, хоч авторитетні люди попереджали його, що він сам наражається на смертельну небезпеку. Але М.М. домігся свого: батька випустили, хоча прожив він після звільнення недовго.

Із усього сказаного зрозуміло, чому М.М. не був членом партії, хоча за номенклатурними правилами такі високі посади, які він займав, вимагали членства в компартії. Очевидно, для генія зробили виняток.

Ставлення Боголюбова до російської і тим більше до радянської бюрократії було, звичайно, негативним. Він дуже любив Салтикова-Щедріна, якого добре знав, і часто цитував, наприклад, ось це саркастичне: «Просвещение внедрять с умеренностью, по возможности избегая кровопролития».

М.М. був дуже стриманий, я тільки одного разу бачив його в стані глибокого жалю. Трапилося, що я приїхав до нього порадитися про можливості побудови рівнянь гідродинаміки надтекучих систем. Він зазначив, що крім безпосереднього виведення гідродинамічних рівнянь можливий шлях, що пролягає через попереднє встановлення кінетичного рівняння. У зв’язку з цим він розкритикував роботу Галясевича й сказав, що в нього над цією проблемою успішно працював учень із Китаю, він назвав його любовно «китайченя Лі». Коли я запитав, де буде опубліковане це дослідження, він важко зітхнув і сказав: «Пропало китайченя Лі. Відкликали його». «Він повернеться?» — запитав я. «Ні, він пропав, зовсім пропав, моє китайченя Лі». Я ніколи більше не бачив такого вираження глибокої скорботи на обличчі Боголюбова. Справа була під час так званої китайської культурної революції...

При всьому цьому М.М. Боголюбов працював і в чистій науці, й у військових проектах як лояльний громадянин СРСР. Цей факт іноді викликає неоднозначні оцінки. Думаю, що для правильного розуміння треба брати до уваги таке.

Робота над науковим забезпеченням розробки водневої бомби була повністю виправдана необхідністю досягнення паритету двох ворогуючих світових систем. Тільки цей паритет стримував обидві сили від військового нападу. Це чудово розумів Боголюбов, працюючи, таким чином, в ім’я мирного майбутнього всього людства.

Безумовно, Боголюбов повною мірою використав свою співпрацю з радянською системою для створення потужної наукової школи в теоретичній і математичній фізиці, що було благом не стільки для самої системи, яка згодом розвалилася, скільки для країни й людства.

Хотів би зазначити різне, фактично діаметрально протилежне, ставлення різних вчених Радянського Союзу до своєї діяльності в сфері науки й освіти в ті роки. Одні вчені й викладачі сповідували такий принцип (особливо якщо йшлося про розвал радянської освіти): «чим гірше, тим краще». Тобто коли знижувалися вимоги до студентів, а реальні знання замінювали показухою, люди цієї категорії вважали, що це тільки прискорить розвал всієї системи, яка сама рубає сук, на якому сидить. Виходячи з того ж принципу, вони не боролися проти переслідування небажаних для влади наукових напрямків. Друга ж категорія вчених, які також не мали симпатій до режиму, дотримувалася іншої лінії поведінки: вони засуджували безграмотні заходи керівництва як такі, що руйнують культуру, яка є абсолютною цінністю. Вчені першої категорії прагнули залишити батьківщину, тоді як вчені другої категорії вважали за необхідне залишитися, вони розуміли своє служіння як служіння не режиму, а народу, людству. Очевидно, що Боголюбов належав саме до цієї, другої, категорії вчених.

Неоднозначні оцінки викликало повідомлення в радянській пресі про приєднання М.М. до засудження А.Д. Сахарова. У зв’язку з цим заслуговує уваги невідомий раніше матеріал, представлений Г. Гореліком (стаття «Сила знания и импульс веры», опублікована в журналі «Заметки по еврейской истории» 2002 р., № 22).

Цей автор розшукав у США колишнього громадянина СРСР Маттеса Агреста, талановитого самоучку, який став видатним вченим-математиком і був залучений до проведення секретних розробок у Арзамасі. Агрест був правовірним євреєм і цікавився також теоретичними аспектами релігії. На цій основі в нього склалися дружні стосунки з Боголюбовим, який глибоко цікавився філософією релігії (не тільки християнської), і вони навіть вели секретний семінар із богословських проблем, що стосуються іудаїзму і християнства (при цьому Агрест дізнався, що Боголюбов знає іврит). Однак трапилося так (швидше за усе через те, що Агрест зробив своєму новонародженому сину обрізання, і це виявилося при медогляді дитини), що органи КДБ звинуватили його в тому, що у нього ніби є родичі в Ізраїлі, і поставили вимогу залишити «об’єкт» у 24 години. На захист Агреста виступили тільки М.М. Боголюбов та І.Є. Тамм. Вони домоглися відстрочки вигнання — до семи днів. Що ж стосується А.Д. Сахарова, то він не наважився заступитися за Агреста, але все ж допоміг йому, надавши ключі від своєї порожньої московської квартири. З розповіді Агреста Горелік дізнався, що вони з М.М. Боголюбовим приховували свої теологічні заняття як від Сахарова, так і від Тамма, вважаючи — і небезпідставно — обох атеїстами і прорадянськи налаштованими. Про Боголюбова Агрест відгукувався з великою теплотою.

Горелик вважає, що Боголюбов мав підстави для засудження Сахарова, виходячи з готівки розходжень із ним. Думаю, що з цим висновком не можна погодитися. Боголюбов міг засуджувати погляди Сахарова, так би мовити, «справа», але хіба логічно з цієї причини присусідитись до його засудження «зліва»? Близькі до М.М. люди (його син Микола Миколайович молодший) стверджують, що Боголюбов взагалі не ставив свого підпису під засудженням Сахарова, це зробили проти його волі люди з апарату президії АН СРСР. Є й інші версії. Я не можу судити про події, мені невідомі. Замість цього хотів би підкреслити інше. Кожний вчений, навіть із найбільш видатних, не міг не бути певною мірою лояльним до режиму, якщо хотів функціонувати в науці, творити, а тим більше — організовувати наукові школи. І ця обставина жодним чином не пов’язана з браком мужності. Наприклад, П.Л. Капіца був надзвичайно мужньою людиною, він вирвав з лап НКВС Ландау і Фока, врятував їм життя, рішуче і настирливо звертаючись із цього питання як до Сталіна, так і до Берії. Наукова і технічна діяльність Капіци об’єктивно була направлена на зміцнення і захист тогочасної соціалістичної держави. Так само і Боголюбов, людина великої мужності та сили волі, повинен був знайти для реалізації свого життєвого завдання певну лінію лояльності до режиму, в якому йому було призначено жити, і тільки так він міг виконати найбільш пріоритетні обов’язки перед своєю науковою школою, численними учнями, нарешті, перед усім народом, наукою і культурою. На мою думку, ця життєва лінія була знайдена ним бездоганно.

Повертаючись знову до наукової діяльності М.М. Боголюбова, повинен зазначити, що лише перелік його основних результатів важко зробити через їх величезну кількість. Вже говорячи вище про перші його роботи в галузі теоретичної фізики (1940 — 1950 рр.), я не згадав про монографії «Про деякі статистичні методи в математичній фізиці» (1945 р., Київ), теорему (спільно з Б.І. Хацетом) про умову існування в термодинамічній межі вільної енергії на одиницю об’єму. Обидві роботи значно випередили свій час. Коли поставлена і вирішена у зазначеній статті проблема через двадцять із гаком років почала усвідомлюватися науковою громадськістю, М.М. разом із Б.І. Хацетом та Д.Я. Петріною дав її оновлений виклад.

Говорячи про теорію надплинності, потрібно згадати, крім статті про слабо-неідеальний бозе-газ, також про перше мікроскопічне виведення рівнянь дворідинної гідродинаміки; застосована при цьому техніка використовувалася пізніше у великій кількості робіт. Що стосується теорії надпровідності, то М.М. невтомно досліджував математичну структуру теорії, поки в знаменитому препринті про квазісередніх (1963 р.) не довів її до такого ступеня ідейної досконалості, який задовольняв найвищі вимоги, поставлені ним перед собою. У цій масштабній роботі були встановлені важливі нерівності для фур’є-образів двочасових функцій Гріна (введених у 1959 р. М.М. Боголюбовим і С.В. Тябліковим), що дозволило різним авторам суворо довести неможливість далекого порядку в широкому класі низькорозмірних систем із фазовим переходом. Ідеологія квазісередніх і ломки симетрії використовувалася не тільки в теорії фазових переходів, але і в квантовій теорії поля.

Не можна також не згадати про важливу роботу, виконану разом із Д.Н. Зубарєвим, про хвильову функцію нижчого стану системи взаємодіючих бозе-частинок (1955 р.), із якої в руках І.Р. Юхновського виріс могутній метод колективних змінних, що дозволив згодом дати задовільне рішення трьохмірної моделі Ізінгу — об’єкта безуспішних зусиль величезної кількості дослідників. Школа Юхновського у Львові успішно застосувала цей метод для опису багатьох систем із фазовим переходом другого порядку.

Якщо стисло підсумувати досягнення М.М. в галузі статистичної теорії конденсованих систем, можна стверджувати, що його діяльність кардинально змінила весь вигляд цієї теорії, надзвичайно розширила всю її проблематику, розвинула принципово нові методи рішення задач, до яких раніше не могли навіть підступитися.

Вже у 50-і роки М.М. звертається до проблематики теорії квантованих полів. Він починає з ревізії основних положень цієї теорії, формулює її аксіоматику. Паралельно створюється (разом із Д.В. Ширковим) капітальна монографія (перше видання 1957 р., далі з’являлися нові, доповнені видання й перекази на різні мови цивілізованого світу).

На основі розробленої аксіоматики й надзвичайно могутніх математичних методів (при цьому М.М. заснував цілі нові галузі теорії функцій багатьох комплексних змінних і узагальнених функцій) були суворо доведені дисперсійні співвідношення — завдання, що виявилося непосильним для інших дослідників. У цей же час разом із Ширковим розробляється метод ренормалізаційної групи, за допомогою якого були вирішені відомі парадокси квантової електродинаміки та знайдено асімптотики функцій Гріна електрона і фотона при великих та малих імпульсах. Зауважимо, що методи ренормгрупи були застосовані пізніше в багатьох задачах теоретичної фізики, зокрема, і в теорії фазових переходів. У 1957 р. разом із Парасюком формулюється і доводиться знаменита R-операція. Її теорія була заснована на визначенні творів узагальнених функцій типу причинних; ця робота і понині належить до тих, що найбільш цитуються в квантовій теорії поля. 1966 року в роботі, виконаній разом із А. Тавхелідзе і Б.В. Струмінським, вводиться нове квантове число для кварків, чим знімається парадокс із невиконанням принципу Паулі для кварків і відкривається шлях до побудови квантової хромодинаміки.

Ще раз підкреслю, що наведений перелік робіт М.М. далеко не повний. Згадаю лише, що зовсім недавно (2008 р.) були опубліковані фундаментальні дослідження М.М. з теорії плазми, які тривалий час були закриті для публікації.

Підбиваючи підсумок, зазначу, що XX сторіччя було винятково багатим на великих дослідників в галузі теоретичної фізики, але М.М. Боголюбов вирізняється серед них надзвичайним багатством результатів фундаментального значення. Після його безпрецедентної діяльності теоретична фізика набула абсолютно іншого вигляду.

Анатолій СВІДЗИНСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ