Підприємець Олександр Горденко з Херсону міг би бути задоволеним своїм життям у Канаді, де проживає майже вся його велика родина. Приміром, допомагати «ставати на ноги» наймолодшій доньці (інших п’ятеро дітей – уже в «самостійному плаванні»), вирощувати овочі та фрукти «для себе» (спеціалізується на сільському господарстві), у затишному домі неспішно проводити вечори з дружиною Євгенією. Однак – допомогу сиротам та підтримку сімей у складних життєвих обставинах в Україні родинка Горденків вважає покликанням.
Олександр ГОРДЕНКО – голова правління херсонського благодійного фонду «Мій дім», чия діяльність за ефективністю та креативністю виходить далеко за межі області; член правління аграрного підприємства «Рідна земля», яке разом з партнерами було створено для фінансування соціальних проєктів. На практиці це: підтримка сімей у складних життєвих обставинах, зокрема, створення так званих денних центрів для матерів та дітей з банками їжі та одягу, імпровізованими дитячими садочками, де можна залишити малюків, та «spa», де дітвору купають, перуть її одяг (далеко не кожен має змогу провести воду в тамтешніх селах); запровадження соціального таксі (поки єдиного в країні!); сприяння прийомним родинам; всебічна допомога в усиновленні дітей українськими сім’ями… Якщо коротко, то це робота над Україною без сиріт. Поки в регіоні (разом з однодумцями вони навіть однойменний альянс створили). Далі – більше.
У ПОШУКАХ СПРАВЖНІХ І ВІДПОВІДАЛЬНИХ БАТЬКІВ
– У 1995-96-ому така розруха почалася, – згадує Олександр. – У нас, на Херсонщині, безпритульні діти бігали як бездомні тварини, вибачте. Тоді кожна з церков почала щось своє робити (належить до Протестантської церкви – Н.Х.) Ми теж із солодощами, іграшками відвідували інтернати.

Віталій Чірка, Іра Ларікова і Лена Жданова
Досі у мене перед очима хлопчик азіатської зовнішності: узяв його на руки, а він так міцно обняв мене і довго не відпускав… Такі зустрічі – одні-другі – спонукали замислитися над тим, що подарунки – звісно, непогано, а в той час – навіть важливо, але це все одно не змінює дитячого життя, а значить, і майбутного дитини. А що, коли спробувати знайти справжніх відповідальних батьків?! З цією метою у 2002 році був заснований фонд «Мій дім», який не отримує від держави жодних дотацій. Діє завдяки підтримці благодійників, зокрема, християнської організації «Master Provisions» із Кентуккі, США, та бізнесменів Херсонщини ось уже 18 років. Нашим дуже важливим спонсором стало підприємство «Рідна земля», створене у 2017-ому. Ідея належить підприємниці Ірині Барах. На мою думку, «Рідна земля» – гарний взірець українського know how для вирішення соціальних проблем.
– Олександре, наскільки український бізнес готовий підхоплювати або ініціювати самостійно кейси на зразок «Рідної землі»? Якщо готовий, то з чого йому варто почати? Очевидно, така діяльність робить благодійність системною, а не фрагментарною, як часто це є в Україні: від Миколая-Різдва до Великодня?
– Зрозуміло, бізнес обізнаний з реальним станом справ у країні: знає про дедалі більше розшарування суспільства, вимирання сіл, еміграцію та заробітчанство і, як результат, відтік кваліфікованих кадрів закордон...
Звісно, для більшості підприємців у пріоритеті заробляння грошей, здобуття впливу і, якщо вийде, влади – з огляду на реалії в Україні. Разом з тим, він також готовий робити і гарні справи (у найбільш кризових ситуаціях бізнес – один із рушійних креативних сил. Згадати хоча би підтримку ним Революції гідності, становлення української армії, допомога у лікуванні поранених, підтримку вимушених переселенців українсько-російської війни).

Іра Ларікова і Саша Глібка
Щоправда, для цього бізнесменам треба розповісти, як усе можна змінити (у нашому випадку – історії дітей, життя яких змінилося через діяльність фонду «Мій дім» та підприємства «Рідна земля»), показати корінь проблеми (інтернатна система – залишок «совка» – щороку випускає 12 тисяч (!) випускників, які, перебуваючи в законсервованому радянському часі, мало де можуть піти навчатися, а потім – працювати, не створюють сім’ї, оскільки не бачили моделі родини, і, як результат, невдовзі потрапляють у в’язниці. За статистикою, дві третини випускників інтернатів протягом п’яти років мають проблеми із законом). Дехто розуміє це буквально і, сказати б, спрощено – одразу ставить питання: «Скільки і куди грошей треба дати?», що очевидно, теж добре. Однак важливі розуміння проблеми, перспективність та системність.
Утім, свою відповідь на це питання закінчу словами: у бізнесі, особливо великому, небагато циніків.
«З ОРГАНАМИ ВЛАДИ НА МІСЦЯХ ПРОХОДИЛИ РІЗНІ ЕТАПИ – ВІД ПІДОЗР ДО СПІВПРАЦІ»
– Зазвичай бізнесмени до вас приєднуються чи роблять щось своє?
– По-різному. Розумієте, це ж жити цим потрібно! Вибудувати системну роботу, знайти спеціалістів, обізнаних з тією чи іншої тематикою, до того ж – відданих справі. Мій колега, товариш, керівник фонду «Мій дім» та президент Альянсу «Україна без сиріт» Юрій Маринчак справедливо називає соціальну роботу держави тілом без духу. Тобто форма є, а наповнення – любові, як такої – немає.
– До речі, у цій темі, здається, особливо слід виокремити стосунки з державою. Як у вас складалася кооперація з державними органами влади, на місцях у тому числі – на різних етапах? Чи доводилося діяти за звичним для українців правилом: головне, щоби не заважали?
– Якби було можливо, ми би, напевно, до держави не зверталися. Я маю на увазі, що є рішення, дії, яких не можемо оминути, уникнути. Однак часто кроки до співпраці з державою робити дуже непросто. Це – вимушений обов’язок. Незважаючи на те, що говоримо про дітей, однак дитяча біль, майбутнє дитині не особливо впливають на діалог. Як відомо, Україна – країна, де немає цінності життя.
Щодо співпраці з органами влади на місцях, то ми, очевидно, проходили різні етапи: від здивування, підозр, ігнорування, відзначення нашої роботи, приписування її собі та плідної співпраці. Знаєте, наприкінці 1990-х – початку 2000-х пряме усиновлення українцями сприймалося як щось екстраординарне. Зараз же суспільство з розумінням, прихильністю ставиться до усиновлення, з повагою – до усиновлювачів і тих, хто цією проблемою займається. На відміну від держави...
– Соціальне таксі, Центри допомоги родинам в складних життєвих ситуаціях, яких уже вісім на Херсонщині. Який подальший розвиток бачите?
– Відповідаючи на ваше питання, я продовжу тему готовності бізнесу братися за подібні проєкти. Розумієте, те, що ми своїми людськими та фінансовими ресурсами можемо покрити, становить 10-20% від потреб області! Нині в одному Херсоні в інтернатах знаходиться більше, ніж тисяча дітей із сімей, що перебувають в складних життєвих обставинах! І це тільки офіційні дані. Насправді цифра в декілька разів більша! Навіть якщо би була можливість запросити до співпраці сто чи триста підприємців, ми би не впоралися. Наша ініціатива перетворилася б на ще одну бюрократичну структуру у справах дітей, яких в державі і так багато. Краще, коли таких проєктів буде з тридцять-п’ятдесять! Це як франчайзинг: ви продаєте модель і готові все про неї розповісти, допомогти запустити. Для цього ми наприкінці літа чи на початку осені у Новій Каховці зберемо понад півсотні бізнесменів – щоби запропонувати їм створити свої проєкти за нашим зразком, якщо захочуть. Ми намагатимемося їх захопити, «взяти за живе», навчити, показати, адже існують вже шаблони, за якими можна діяти.

С другом и многолетним партнером ы основателем Джозеформ Паркером в интернате.
Щодо нашої нової ініціативи, до речі, поки єдиної в країні як проєкту спочатку благодійного, – соціального таксі, то її навіяло саме життя. Ми довгий час були пов’язані із Олешківським (колись – Цюрюпинським) дитячим будинком-інтернатом і бачили, як інвалідні візки ледь вміщалися у вантажні відділення Lanos-ів та Жигулів… Захотілося допомогти людям з інвалідністю. Крім того, на нас вплинули закордонні поїздки, де зустрічали їх повсюди. Вони працюють у великих супермаркетах та маленьких крамничках, пересуваються вулицями у своїх справах, врешті, просто прогулюються. А у нас їх не видно – «закриті» в чотирьох стінах – у своїх квартирах/будинках, бо для їхнього «виходу в світ» не створено умов.
«ЧОМУ В КАНАДІ НЕМА ІНТЕРНАТІВ? ПРИЧИНА ПРОСТА – АКТИВНЕ ТА ВИХОВАНЕ СУСПІЛЬСТВО»
– Олександре, ви живете на дві країни – Україну та Канаду, тож можете порівняти, яке розуміння соціальної відповідальності у канадського бізнесу. Наведіть, будь ласка, приклади.
– Жертовність тамтешнього бізнесу, як і самих канадців, неспівставна з нашою (приміром, якщо буде можливість усиновити котрогось/котрусь із дітей – здорового/ву чи з інвалідністю, канадець найперше обере того/ту, який/яка з інвалідністю!). Неспівставна – у силу тяглости традицій, християнських зокрема, та передачі їх з покоління в покоління, розвитку країни. А у великої частини населення України – радянське виховання і, як результат, часто пострадянська культура життя та побуту; до того ж, багато українців просто зайняті виживанням. Чому в Канаді немає інтернатів? Причина проста: активне і виховане суспільство.
– Як і, до речі, в інших цивілізованих країнах. Якраз хотіла про це запитати, а ви, що називається, «зняли з уст». Отже, який механізм всиновлення дітей в Канаді? Це здебільшого діти із третіх країн світу?
– Уявіть: у якомусь місті/містечку у котроїсь сім’ї проблеми. Люди, місцева громада її ідентифікують, від неї ніхто не відмежовується. Одразу з’являється поліція, соціальні служби. Там дуже важливе питання – безпека дитини, як і людини загалом (коли ти телефонуєш в одну із служб, які надають екстрену допомогу, як-от швидка чи пожежна, найперше запитують про те, чи хтось перебуває у небезпеці). Отож, якщо дитина в небезпеці і родина не застосовує дій, щоби змінити саму себе, то її звідти тимчасово забирають у заздалегідь підготовлену перевірену сім’ю – так звану патронатну (в Україні теж таке є, теоретично, найчастіше запроторюють в інтернат). Далі з татом та мамою працюють соціальні служби. При цьому син чи донька не припиняють спілкування з ними. Якщо зміни не відбуваються, його чи її пропонують взяти родичам, аби не переривати родинні зв’язки. Коли ж у родичів немає такої змоги, дитину всиновлюють ті, котрі стоять на черзі. Таким чином в інтернатну атмосферу відчуження дитина не потрапляє ніколи!
Чи канадці усиновлюють із третіх країн? Так, тому що своїх не вистачає! Люди відкриті для усиновлення! Це благословення: віддавати більше, ніж брати! До речі, у Канаді соціальні проєкти, як наш, створюють та реалізовують теж християни. Це практично норма для усього світу. Часто послуги цих благодійних організацій, які вони надають людям, оплачує держава. Віруючі роблять це передусім для Бога, а вже потім відпрацьовують свою зарплатню, яка також невелика за тамтешніми мірками.
«ПОТРІБНА СПІВПРАЦЯ І НАБАГАТО БІЛЬШЕ ЗУСИЛЬ»
– У вас шестеро дітей, четверо з яких – біологічні. Що вас спонукало удочерити двох дівчат, уже маючи багатодітну родину?
– Томочку ми взяли першою у 2004-му. Тоді їй був рік. Дівчинка була хворобливою, з діагнозом – розумова відсталість, чого тепер про неї не скажеш. У 2005-ому удочерили Олю. Після того, як взяли Тому, ми з дружиною Женєю багато говорили і молилися про те, що більш дорослі діти з інтернатів мають дуже мало шансів бути всиновленими. Пройшло трохи часу. Одного разу у церкві після богослужіння на сцену вивели десятирічну дівчинку. Її мама померла від цирозу печінки – спилася, родичі брати не захотіли, мовляв, хто зголоситься. Це була наша Оля.
Усі шестеро дітей здорові, красиві, рівноправні, люблені та рідні! Найстарша Таня, мама прекрасних доньок, наших онучок, з родиною живе у Києві. Єгор закінчив університет у США і працює на елеваторі. Оля – в будівельному магазині. Дьома також, однак він паралельно навчається в коледжі. Паша після трьохлітніх курсів в інституті професійного кухаря працює за спеціальністю в ресторані. Сімнадцятирічна Тома, після закінчення приватної християнської школи, піде на рік теж працювати, а потім продовжить навчання. Я цьому радий більше, ніж коли вона б спершу вибрала університет. Це хороша практика: діти вчаться працювати, заробляти гроші і самі планувати своє життя. Але батьки завжди поруч.
Я бачу по своєму життю та своєї родини, родин моїх друзів, які взяли дітей, що Бог – Батько сиротам. Ми усі постійно переживаємо благословення.
– Питання як до успішного бізнесмена та управлінця: є різниця у тому, щоби робити бізнес тільки задля заробітку і вести його також задля благодійності, задля змін на краще у чиємусь житті?
– Це захоплює, коли інтернатних дітей знаходять відповідальні люблячі батьки. Діти так змінюються! Навіть, якщо їх усиновили/удочерили у 10, 13 чи 15 років.
– Мої знайомі усиновили хлопчика та дівчинку зі складними діагнозами, які за кілька років зняли. Очевидно, дітям був наданий потрібний догляд та медичне лікування. Однак хвороби були настільки непростими, що їх не так просто вилікувати. Тим не менше, це сталося. Лікарі зазначають, що не в останню чергу завдяки атмосфері любові, прийняття, турботи.
– Цікаво, що у процесі нашого життя у нас може змінюватися генетика. Це складний процес, але він природній, і наука це розуміє і сприймає. Це захоплює, коли через втрату роботи одного-обох батьків або їхні малі статки діти не віддані в інтернат і не стали сиротами при живих татові та мамі, бо родини підтримали матеріально, посприяли у пошуку роботи!
Це захоплює, коли випускники інтернатів здобувають освіту і працевлаштовуються!
Це захоплює, коли й люди з інвалідністю працевлаштовуються, а також мають змогу скористатися соціальним таксі – щоби «вийти у світ»!
Однак цього так мало! Потрібна широка співпраця і, відповідно, набагато більше зусиль!







