На початку цього року наша газета («День» від 4 лютого 2019 р.) опублікувала мою статтю «Про велич та ницість» - про подвиг Миколи Макаренка та про злочин сталінців, які підірвали - серед семи десятків київських церков та дзвіниць - Михайлівський Золотоверхий собор і розстріляли героїчного Миколу Макаренка, єдиного сміливця, який не поставив свій підпис під сатанистським документом на знищення Михайлівського собору.
Стаття завершувалася сподіванням, що Київрада нарешті розгляне звернення Фонду культури України про надання одному з київських скверів імені Миколи Омеляновича Макаренка. Сквер було обрано не випадково - між відбудованим Михайлівським собором та Софією Київською – саме на лінії духовного спротиву професора Макаренка, який разом із малесенькою щоптою однодумців врятував Софію, але заплатив життям, рятуючи Михайлівський собор.
У 1934 році уряд переїхав з Харкова до Києва. Пряму дорогу від залізничного вокзалу до урядового центру запланували провести, зруйнувавши «відживший» Софійський собор ХІ століття, який, до речі, з 1990 року увійшов до Світової спадщини ЮНЕСКО, бо є настільки видатною культурною цінністю, що вважаються надбанням усього людства. Якщо би вистояв Михайлівський, наш перший золотоверхий собор, то зараз він теж був би під охороною ЮНЕСКО...

Але свій урядовий центр радянські манкурти задумали утелющити саме на святому місці замість Михайлівського собору, молодшого брата Софії, збудованого всього на кілька десятиліть пізніше Cофії.
Тодішня влада змушувала провідних діячів культури підписати акт про необхідність знести "малоцінний Михайлівський собор". Кожен фахівець розумів незаперечну унікальність собору, як розумів і те, що тільки підписом під актом руйнації він міг продовжити своє власне життя. Підписали усі, крім Миколи Макаренка, який не змирився з варварством, не міг жити й удавати, що злодійство — це норма.
А серед підписантів виявився, наприклад, наш чудовий художник Ігор Грабар…

"Суспільство загнане, забите, боягузливе і не самостійне. Звикли за 200 років бути у підпорядкуванні. Те почуття ЛЮДИНИ, яке зберігалося і проявлялося в українця у ХVІІ ст., тепер зникло безслідно, а на його місці стало жалюгідне боягузтво і безмежне терпіння. Що хочеш з ним роби — він стерпить…Комуністи — мої найзапекліші вороги",— так писав Микола Макаренко.
Наш класик Олександр Довженко ще у 1932 році заявив, що "Михайлівський монастир попроситься "піти", він віджив свій вік. Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни комусь потрібні".

А от професор Іполит Моргілевський, підписавши фатальний акт, ридав, як дитина, і, за свідченням його студентів, щиро каявся перед ними. Життя його продовжилося усього на кілька років, але тяжко переживаючи знищення видатної пам'ятки Давньої Русі, Іполит Владиславович спішно розпочав обміри й точну фіксацію споруд монастиря. Це дало змогу сучасним будівничим точно відтворити архітектуру собору.
Саме у відбудованому Михайлівському соборі знайшли прихисток новітні герої — євромайданівці. У вирішальні дні 2014 року собор був для оборонців незалежної України і зігрівачем, і охоронцем, і трапезною, і лазаретом… 26 січня 2014 року в соборі відспівали його загиблого тезку Михайла Жизневського.
Михайлівський собор увійшов в історію Майдану, і дзвони його били на сполох, гуртуючи сучасних киян проти ворога, як і за часів Давньої Русі.

На стіні Михайлівського монастиря є формальна згадка про Миколу Макаренка — його металеве погруддя з порожніми очима.
Там неточно вказані роки життя й нічого не сказано про подвиг цієї незвичайної людини. П'ять років ми від Спілки кінематографістів писали вищому духовенству листи з проханням поставити підставку для квітів під погруддям Миколи Макаренка. Бо незручно нам, перехожим, підтикати квіти за плечі на постаменті. Трагічна історія, але квітничок допомогли поставити... полеглі в Донбасі воїни, коли тисячі їхніх фотопортретів на стіні монастиря заповнили всі площини й сягнули воріт, біля яких — погруддя Миколи Макаренка... Ставили квітнички новітнім героям, поставили й забутому. Метафорична історія. Живі не почули живих. Убиті допомогли вбитому.
А тим часом діяльність Миколи Макаренка, вченого світового рівня, у нашій історії позначена настільки вагомим внеском, що й до сьогодні ми не можемо оцінити його повною мірою.

Пропрацювавши по своїй спеціальності — історії матеріальної культури і мистецтва більше 30 років, він надрукував у Союзі і за кордоном понад сотню наукових робіт. Його відкриття знаменитого Маріупольського могильника стало подією у світовій археології. Команда М.Макаренка врятувала 130 поховань V тисячоліття до Р.Х., чотири поховання неолітичної скелянської культури. Велика фундаментальна монографія Миколи Макаренка «Маріупольський могильник» була перекладена іноземними мовами. У ній переконливо доведене світове значення приазовської скіфської культури.
До революції Микола Омелянович працював у Німеччині й Туреччині. Навесні 1919 року, сподіваючись на прогресивні зміни в Україні, він залишив почесну посаду в Ермітажі й переїхав до Києва, де взяв активну участь у роботі історико-філологічного відділу ВУАН, разом із колегами створив бібліографію про київську архітектуру часів Середньовіччя, склав документацію і кошторис для реставрації старовинних храмів. Дослідив Софійський собор, пам'ятки Київської держави, Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого собору… Брав участь в археологічних розкопках Ольвії, Крейдищанського комплексу поблизу Сум, на Білоцерківщині, досліджував Спаський собор у Чернігові. Був дійсним членом Українського наукового товариства, головою секції мистецтв УАН, приват-доцентом Київського університету, професором Української державної академії мистецтв.
З 1920-го — науковий співробітник історично-філологічного відділу ВУАН. У 1921—1929 роках — член Cофійської комісії.
Будучи щирим українцем, Микола Макаренко одним з перших прийняв громадянство УНР.
По всій території СРСР гегемон руйнував архітектурні шедеври великих предків. Вражаюча статистика – з 54174 церков у Російській імперії після більшовицької навали діяло менше ніж 13%. З 1025 монастирів лишилося 15… Колосальна енергія була спрямована не на захист, а на безжальне знищення духовної та культурної спадщини!
У протоколі ВУАН від 20 лютого 1922 року написано, що М.Макаренко як голова Археологічної комісії ВУАН "рішуче відмовився з особистих мотивів бути представником у ліквідаційній комісії". Після цього за вченим було встановлено нагляд ДПУ.
Його заарештовували тричі. Відоме за кордоном ім'я Миколи Макаренка стримувало енкавеесівців від того, щоб розстріляти його негайно, тому знищували "поетапно".
Англійські колеги надіслали видатному українському вченому запрошення на міжнародний конгрес істориків в Лондоні. На нього чекало заслужене світове вшанування. Крім того, англійські лікарі могли би зупинити його хворобу - туберкульоз кісток обох ніг. Він пересувався з палицею, хоча був ще зовсім не пенсійного віку. Але замість того, щоби відпустити Миколу Омеляновича на Захід, енкавеесівці вивезли його подалі на Схід – спочатку в Казань, а потім у Західно-Сибірський край, у Сиблаг, а далі у Чумай, на свиноферму… Відомий в Європі археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко не зміг працювати на свинофермі, бо був доведений до зяючої рани з оголеною гомілковою кісткою…
"В історії, мабуть, іще не було такого гніту, який ми маємо в Радянському Союзі", - відкрито говорив він.
4 січня 1938-го професора М.Макаренка розстріляли як учасника фейкової "кадетсько-монархічної повстанської організації".
…Тривалий час ім’я одного з найбільших вітчизняних учених було у забутті. Така доля спіткала багатьох, хто віддав життя за культуру свого народу. А Микола Макаренко зробив для України, для людства надзвичайно багато. Його діяльність — вченого світового рівня — у нашій історії позначена настільки вагомим внеском, що й до сьогодні не оцінена повною мірою.
За увічнення імені Миколи Макаренка поставили свої підписи сотні глядачів нашого фільму «Пам’яті загиблих споруд» (1988р., студія «Київнаукфільм»; це перший фільм про руйнацію Києва більшовиками, він є на YouTube) .
Спочатку хотіли назвати вулицю його ім’ям. Але виявилося, що в Києві є аж дві вулиці Макаренка — у Деснянському й Дніпровському районах. І обидві — на честь радянського педагога Антона Макаренка.
Ідея надання київському скверу імені Миколи Омеляновича Макаренка розглядалася комісією з перейменувань при КМДА майже два роки. І ось, нарешті, проект вийшов на громадське обговорення. Підписати петицію можна на сайті Київської міської державної aдміністрації - громадське обговорення проектів нормативно-правових актів.
Микола Макаренко жив між серпом і молотом, загинув між молотом і ковадлом – нехай же сквер його світлого імені залишиться назавжди між Софією та Михайлівським.
Фото: кадри з нашого фільму «Пам’яті загиблих споруд»







