Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Музей імені тата

22 серпня, 2003 - 00:00

Колись вона їхала у Клайпеду лише на рік, бо не уявляла іншого місця для себе, крім України. А вийшло, що у литовському порту минуло все життя: сюди направили чоловіка-суднобудівника, тут ще раніше поселилася з сім’єю рідна сестра, тут живуть діти і внук. Проте два рази на рік — на Різдво та влітку (а сестра Софія — на Великдень...) Лідiя Антонівна Анохіна-Заремб’юк їхала у рідний Лаврів, що в Луцькому районі, де ще стоїть батьківська хата, і в Луцьк — до тата.

Антон Назарович Заремб’юк помер у лютому на 93 му році життя, до останніх днів зберігши ясний розум і пам’ять. І дочка ще встигла порадувати його звісткою, що втілила його і свою мрію — створила у клайпедській школі, в якій працює, музей України.

Вона спізнилася відкрити музей, на якихось два місяці... Ще на Водохреща традиційно була у Луцьку. Тато напік пиріжків, натушкував «по-лаврівськи» капусти. Навіть випив кілька символічних грамів наливки. За святковим столом і після вечері до пізньої ночі вели мову про одне: про майбутній музей України у Клайпеді. Тато ще попросив, щоб починала екскурсію піснею, яку дуже люблять у Лаврові: «Ой там на горі та женці жнуть...»

Кожну екскурсію (а їх вже відбулося «всього» 19!) Лідiя Антонівна тепер починає словами, що музей присвятила батькові, що тут незримо присутня його душа, бо тільки два місяці не дожив до урочистого його відкриття, померши за два тижні по Водохрещі. Вона ж 12 років возила машиною і поїздами експонати для майбутнього музею, не раз дивуючи своїм багажем митників.

— Українські однозначно мружили очі, що вивозимо «національне надбання», але я на все мала потрібні довідки і дозволи, — каже Лідiя Антонівна.

А вивозила вона старовинну мамину скриню на коліщатках для приданого, ще давнішу сипанку (коробку, плетену з соломи і лози, в якій зберігали зерно) — без дна й покришки, вишиту сорочку від хрещеної мами Люби Корольчук, яку бандерівці вкинули у криницю... Ці речі спочатку були дорогими як пам’ять, а стали — частинкою батьківщини... Перші експонати для майбутнього музею з’явилися у Лідiї Антонівни спонтанно (хоча мрія про музей «сиділа» в ній ще від закінчення Львівського держуніверситету, в якому здобула фах географа). Коли померли у Лаврові Степан і Мотря Тищуки — свекри її сестри, й родичі почали викидати на двір (щоб спалити!) старий «мотлох» (а були ним горщики, прядка, сипанка), у неї, каже, «заболіло серце». Ці речі (штук 15) ще довго зберігали вже її тато з мамою. А нині в музеї — понад три сотні експонатів!



— Намалювати вам план нашого музею? — поривається Лідiя Антонівна, бо ж він — теж її «дитина». І захоплено розповідає, скільки зібрала вишитих сорочок, блузок, фартухів, рушників (часто це просто унікальні речі!), як колега-вчитель, за національністю литовка, намалювала дуже гарне панно «Козаки йдуть!», як дружною українською громадою клайпедської школи (11 чоловік) знаходили вони місце для експозиції під українську хату з піччю (зробили її теж колеги- вчителі)... У музеї немало й батькових картин — зокрема портрет Шевченка у рушничку, а його вишила її хресна мама Люба Корольчук... Iз Лаврова привезла торік сніп справжньої української пшениці, а скільки цікавих речей домашнього побуту назбирала не лише на Волині, а й на Тернопільщині, куди й цього літа виїжджала на «полювання» за експонатами!

Відкриття (єдиного у Литві) музею України стало для Клайпеди, без сумніву, подією, котру широко висвітлювала місцева преса, були на урочистостях представники мерії та інших слов’янських громад (білоруси, росіяни). Лідiя Антонівна розказує, що приміщення у Литві недешеві, тому довго просто не знаходила місця під музей. Проте побільшало вільних кімнат у рідній школі: російські класи невпинно скорочуються, у цьому році їхню школу вже об’єднають iз іншою. І директор запропонувала будь-який клас на вибір...

— Вона сама росіянка, та разом iз вчительками- українками бере активну участь у фольклорному ансамблі «Криничка». Так співає українською, що дух захоплює! — радіє Лідiя Антонівна, що ще одну «душу» «загітувала» на користь України. Директор навіть уроки у школі переносила на інший день, коли Лідiя Антонівна проводила заходи на українську тематику, бо знала, як це цікаво дітям.

Є в музеї й розділ про зв’язки України з Литвою. Цікавий факт: вчителька їхньої школи на ім’я Лайма, корінна литовка, одружена з українцем на прізвище Литовченко.

— Ми ж були колись однієї державою, одним народом! В Україні про це нагадують прізвища Литвин, Литвицький, той же Литовченко. А тут я завжди впізнаю у корінних, здається, литовцях, що в їхньому роду були українці. А скільки спільних слів у мові! У нас «скриня» — у них «скринале», у нас «килимок» — у них «килим», а буряк в обох мовах зветься однаково.

Вона каже, що такого музею, як у неї, нема ніде в світі. Бо великі музеї створювалися здебільшого грабунками, коли багатства переходили з рук у руки. Її музей створений руками її однодумців. І став у Клайпеді місцем, куди вже потягнулися етнічні українці, котрі, може, давно забули, з якого народу походять. А тут оживають душею і починають думати, що могли б зробити для своєї історичної батьківщини.

Наталія МАЛІМОН, Волинська область. Фото автора
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments