«Ми забрали з Донецька тільки свої руки та голови»

До Київської клініки кардіохірургії ми прийшли за 15 хвилин після того як там завершили соту за рік відкриту операцію на серці. «Робили аортокоронарне шунтування. Пацієнтка з Полтавської області, давня хвороба, її обстежували вдома, і вона приїхала на операцію до нас. Здається, вже оперував когось з її друзів чи родичів, тому знала про мене», — розповідає Павло Тополов, який очолює цей заклад, відкритий при Державній науковій установі «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини» Державного управління справами 2014 року.

Пацієнтка лежить у реанімації, ще не прийшла до тями, за неї «дихає» апарат. На сусідній койці — жінка, яку прооперували днем раніше. Каже лікарю, що почувається добре. «Менш ніж доба пройшла після того, як ми зупинили її серце і запустили його знов. Вона — фельдшер, все знає, тож ми не можемо її обдурити», — усміхається Павло Тополов.

Життєві виклики — власні та пацієнтів — тут зустрічають сміливо і з гумором. Твердження, що сміх продовжує життя, не є клінічно доведеним, але атмосфера у відділенні дуже здорова. Нова клініка кардіохірургії запрацювала, коли туди зайшла команда з шести донецьких фахівців, які до війни разом працювали в Інституті невідкладної і відновної хірургії імені В. К. Гусака, сам Павло Тополов очолював кардіохірургічне відділення в цьому медичному центрі. «Дню» лікар розповів про «операцію з пересадки» рідного колективу до Києва, становлення нового Центру та особливості кардіохірургії в Донецькій області.

«ІЗ МОЇМ СВІТОГЛЯДОМ У ДОНЕЦЬКУ ЖИТИ НЕ ВДАЛОСЯ Б»

— Влітку 2014 року ми з родиною поїхали в заплановану відпустку на два тижні, й це день у день збіглося із заходом бойовиків зі Слов’янська в Донецьк. 5 липня я приїхав до Одеси і прочитав у новинах, що в Слов’янську та Краматорську стало спокійно, але все це «переїхало» до Донецька. Відпустка переросла в те, що я поїхав з Одеси в Київ до батьків, — вони тут живуть доволі давно. Ми пеневірялися Україною до кінця літа. У вересні ситуація стала загалом незрозумілою. Думали, що все це скоро закінчиться, але воно почало набирати обертів. У вересні чи наприкінці серпня я поїхав у Донецьк, ще якісь операції в нас там були, але загалом ситуація склалася така, що там, принаймні з моїм світоглядом, жити не вдалося б. Мої діти в Донецьк вже не повертались.

Ні в кого з команди, якою ми працювали, не було думок залишатися в Донецьку та якось підлаштовуватись. Усі розуміли, що рано чи пізно доведеться звідти їхати. Моя родина залишалась у Києві, я приїздив у Донецьк оперувати, літав на конференцію до Італії і поступово усвідомлював, як жити далі. Спеціальність у мене доволі вузька, і я не міг поїхати працювати кардіохірургом в (умовно) Маріуполь, бо кількість кардіохірургічних клінік в Україні доволі обмежена.

У Києві доля звела мене з керівництвом клініки ДУС. Зустрівся з директором цього закладу Дмитром Дячуком, і він запропонував прийти сюди на роботу. Причому я сказав, що один не прийду, бо кардіохірургія — дуже командний «вид спорту». У мене є бригада: анестезіолог, перфузіолог, медсестра, з якими я працюю багато років і звик до них. Інколи ми не розмовляємо під час операції — просто дивимось одне на одного і розуміємо, що треба робити. Погодилися взяти всіх.

«СПОЧАТКУ НАС НІХТО НЕ СПРИЙМАВ СЕРЙОЗНО»

— У клініці ДУС багато зробили, щоб запустилася кардіохірургія, ще до моєї появи. На початку листопада 2014 року нас прийняли на роботу. Підготовка до повноцінної роботи,  зокрема дообладнання клініки, зайняла кілька місяців. У квітні 2015 року ми провели першу серйозну операцію. Це був киянин, йому робили аортокоронарне шунтування. Було доволі тривожно, бо ми не оперували майже півроку, такої перерви в роботі у нас за останні 15 років не було. Але все пройшло нормально. Це збіглося з днем народження нашого анестезіолога. Він сказав, що це — подарунок йому. Ми, нарешті, повернулися до роботи.

Потроху почали працювати, докладали багато зусиль, щоб сюди прийшли хворі. Кардіохірургічних центрів на той момент у Києві було чотири, причому всі дуже потужні, а ми зайшли п’ятими. Спочатку нас ніхто не сприймав всерйоз. Казали, що ми тут себе не знайдемо. Але донбасівський характер, впертість не підвели... В нас була дика мотивація — треба будувати життя з нуля. З Донецька ми забрали тільки свої руки та голови. Обладнання залишилося там. Як з’ясувалося, руки нічого не забули. Голови — теж. Ми почали розвиватися.

«У НАС, ПЕВНО, НАЙМЕНШИЙ КОЛЕКТИВ В УКРАЇНІ»

— Кардіохірургічна спільнота в Україні доволі вузька. Оперуючих кардіохірургів у країні до сотні. По суті, ми всі одне одного знаємо — принаймні в обличчя. Наш донецький Центр був відомий, у нас були хороші результати, ми робили багато операцій, зокрема складних.

Рейтинг кардіохірургічних клінік визначається за кількістю великих відкритих операцій на серці, які проводяться зі штучним кровообігом. Що більше таких операцій проводить Центр — звісно, результати теж треба враховувати, — то вищий його рейтинг. Коли ми працювали в Донецьку, то були на другому місці після Львова за кількістю операцій серед українських регіональних клінік — тобто крім київських. Усі колеги не дуже розуміли, як можна з нуля почати в Києві, де вже є чотири клініки. Але потроху про нас дізналися пацієнти і зі столиці, й із інших міст. 

Зазвичай до кардіохірургів хворих направляє кардіолог. Спочатку кардіологи спрямовували пацієнтів до нас з побоюванням. Але потім побачили, що в нас хороші результати, пацієнти задоволені клінікою — вона дуже комфортна. У підсумку за перший рік — за вісім місяців, з квітня, ми провели 56 великих операцій. 2016-го зробили 86 таких операцій. Особливого приросту не було. А вже цього року, от сьогодні (спілкуємось 23 серпня. — Авт.), ми провели соту велику операцію. Загалом — поки 106 за рік. Гадаю, за рік проведемо понад 150 операцій.

Притому за кількістю персоналу в нас, певно, найменший колектив в Україні. Працюю я з асистентом, Іваном Степановичем із Закарпаття, у нас один анестезіолог, один перфузіолог, одна операційна сестра. Всі, крім асистента, з Донецька. Якщо перерахувати на штатну одиницю, вважаю, ми робимо більше, ніж будь-хто в Україні. Але необхідності розширювати колектив поки немає, бо ми здатні «перетравити» цю кількість операцій — і з хорошим результатом.

«Я ОПЕРУВАВ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВПЕРШЕ В ЖИТТІ ВИЇХАЛИ ЗІ СВОГО МІСТА»

— Я є головним позаштатним кардіохірургом Донецької області. У Краматорську 2015 року за участю нашого Центру організували обласне відділення кардіохірургії — на базі міської лікарні №3. Там воно поки у редукованому вигляді — проводяться невеликі операції, ставлять кардіостимулятори, роблять діагностичну коронарографію і стентування. Це внутрішньосудинні операції. Ми брали участь у підготовці спеціалістів і досі куруємо це відділення. Є угода про співробітництво між ДНУ «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини» ДУС і Управлінням охорони здоров’я Донецької облдержадміністрації. Доволі часто їжджу до Краматорська з консультаціями.

Донецька область безплатно виділяє витратні матеріали з власних і МОЗівських закупівель. Коли відділення в Краматорську тільки відкрилося, воно захлиналось. Статистика показує, що є якось кількість певних процедур на сто тисяч населення на рік. Донецька область два роки була без будь-якої кардіохірургічної допомоги. Так, люди звідти їхали на лікування — хто до Києва, хто — до Дніпра, хто — до Запоріжжя. Але я неодноразово оперував тих, хто вперше в житті виїхав зі свого міста. У Києві в мене був пацієнт із Маріуполя. З ним приїхала родичка, яка сказала, що вперше виїхала звідти. Тобто для багатьох людей виїхати з Донецької області — подія. І «заборгованість», яка за два роки накопичилась, позначилася на роботі. Спочатку був шалений потік пацієнтів, але зараз цей сплеск стихає до норми.

Тепер у Краматорську йде доволі стабільна робота, пацієнтів обстежують, оперують — когось там, когось направляють до Києва, й область їм допомагає.

«КАРДІОХІРУРГІЯ В ДОНЕЦЬКУ ПРАЦЮЄ, АЛЕ ЯК — НЕ РОЗУМІЮ»

— Я не особливо цікавлюсь тим, що відбувається з медициною в Донецьку. Знаю картину в загальних рисах. Так вийшло, що всі близькі мені колеги та друзі звідти поїхали. Частина тепер працює в Харкові, хтось — в Інституті серця, один доктор поїхав до Одеси. З нашого закладу поїхали майже всі. Почасти мені боляче це бачити, бо в Інституті імені Гусака я виріс від інтерна до завідувача відділення, а потім довелось все це покинути.

Не можу назвати нікого з колег, які залишились у Донецьку і зробили це через об’єктивні причини — наприклад, через хворих батьків. Тобто ці люди якось «прожували» те, що їм піднесли, і погодились жити в тих умовах. Я не хочу цим цікавитись.

Питання в іншому. Кардіохірургія — дуже високотехнологічна і матеріалоємна спеціальність. Звідки там беруться витратні матеріали — не знаю. Якої вони якості — мені невідомо. Чи то їх якось везуть із Росії, чи якось звідси... Але деякі речі треба транспортувати в спеціальних умовах. Як це зараз відбувається, не дуже собі уявляю. Кардіохірургія там працює, але не розумію, на яких ресурсах.

«НІХТО З НАС НЕ ПОБОЯВСЯ РОЗПОЧАТИ ЖИТТЯ ПО-НОВОМУ»

— Я російськомовний, і був ним все життя. Виріс у Луганській області — я зі Стаханова (нині — Кадіївка. — Авт.). У молодших класах школи була система звільнення дітей від вивчення української мови. Я не вивчав українську в школі — батьки так вирішили. Причому вони теж абсолютно тверезомислячі люди, в них немає сумнівів щодо того, де ми маємо бути, в нас немає розбіжностей у поглядах. Утім, у школі я українську не вивчав. Уже перед випуском треба було складати іспит з української літератури, щоб отримати медаль, — от довелося повчити. 

Школу закінчив 1992 року, моє свідоме життя пройшло не в Радянському Союзі. Хоча я добре пам’ятаю своє дитинство, туги за радянським минулим у мене немає — я виріс в Україні. Чи патріот я? Напевно. І такі саме люди зібралися зі мною. Ні в кого не було думки залишитись у Донецьку. Ніхто не побоявся розпочати життя по-новому, й ніхто з нас про це не пошкодував.

«ЛІКАРІ НАМ ПОВІРИЛИ»

— В Інституті імені Гусака ми мали великі плани. Під це було закуплено багато сучасного обладнання, яке дозволяло нам покращити результати та впроваджувати нові технології. Але все це залишилося там. Тут поки що відбувається становлення, ми надолужуємо втрачене.

У кардіохірургії все йде до того, що операції намагаються робити менш травматичними, через маленькі розрізи або взагалі без них. Впровадження таких технологій є й у наших планах, рухаємось у бік таких малоінвазивних операцій. На мою думку, 2018 року серйозно цим займемося. У керівництва Центра є задум дообладнатися для цього, в наших планах — розвиватися.

Кожен із нашого колективу поодинці міг влаштуватися в будь-який кардіохірургічний центр країни, запевняю вас. Але ми стільки років разом — це родина. У клініці разом ми проводимо — якщо не рахувати період сну — більше часу, ніж з рідними. Тому ми не хотіли втрачати одне одного.

Цього року купив на «Петрівці» мапу і наліпки, які наклеюю на міста чи райони, звідки до нас приїхали пацієнти. Географія розширюється. Західна Україна традиційно лікується у Львові, де є потужний кардіохірургічний центр. Хоча в мене були пацієнти із Закарпаття. Інша частина країни в нас більш-менш охоплена: Донецька область, зрозуміло, є пацієнти з Київської. З інших областей хворих до нас, певно, направляють лікарі — вони нам повірили. Доволі багато пацієнтів із Вінницької та Полтавської областей. Є люди з Черкаської області, з Кропивницького. 

За натурою я великий оптиміст, завжди дивлюсь вперед із надією. Це створює передумови для руху вперед. Можна було залишитись в Донецьку і просто нити, розповідати, як все тяжко. Їхати звідти було ризиком — ми могли просто загубитися. Але нас уже сприймають всерйоз. З нами рахуються.