Минуле й теперішнє Ольги Iльків

«Ми — усі вояки УПА і всі підпільники, зокрема і я — свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але запевняю вас, — ми не будемо боятися вмирати, бо вмираючи будемо свідомі того, що станемо добривом української землі. Ця наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити...», — ці знамениті слова головнокомандувача УПА Романа Шухевича датовані липнем далекого 1944 року.

Через понад сім десятиліть, у жовтні 2017 року, тримаючи в руках копію своєї кримінальної справи, зв’язкова Шухевича Ольга Ільків назве передачу цих документів своєю великою перемогою над її лютим катом — слідчим НКВС.

«ОЛЬГА ІЛЬКІВ ЗАЛИШИЛАСЯ ЄДИНОЮ, ХТО БЕЗПОСЕРЕДНЬО ПРАЦЮВАВ З РОМАНОМ ШУХЕВИЧЕМ»

«З-поміж зв’язкових Романа Шухевича серед живих не залишилося вже нікого. Кілька років тому відійшов його охоронець Любомир Полюга, ще раніше — зв’язкові Катерина Зарицька... Ольга Ільків залишилася єдиною, хто безпосередньо працював з таким велетом визвольного руху, як Роман Шухевич. Про визвольний рух вона знає чимало зсередини. На щастя, впродовж останніх років Ольгу Ільків багато записували історики. Ймовірно, з часом це ляже у велике дослідження про зв’язкових Романа Шухевича чи в іншу працю про визвольну боротьбу», — відзначає Михайло РОМАНЮК, історик, дослідник ОУН та УПА, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАК України.

Ольга Ільків долучилася до написання знакових сторінок історії визвольної боротьби 1940—1950-х років. Вона була однією з тих, хто розвивав тодішній український «Червоний Хрест», із 1945 року — у підпіллі. Знана під псевдо «Роксоляна» і «О. Звіробій». Працювала в жіночій мережі ОУН. Була зв’язковою головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Свого часу він навіть жив у її квартирі протягом зими 1947-го.

Ольга Ільків пройшла усі дороги підпільної боротьби, за що потім 14 молодих років провела у тюрмах. Це приклад неймовірної цілеспрямованості та жаги до незалежності. Ольга Ільків — саме та, в котрої нам слід вчитися нескореності та послідовності, яких так бракує сьогодні. Ця 97-річна ветеранка УПА — не просто сторінка історії, яку треба прочитати. Йдеться про живу історію, з якою можна і потрібно спілкуватися.

Та чи достатньо уваги суспільство приділяє таким видатним персонам, як Ольга Ільків? Чи належним чином влада незалежної України оцінила вклад тих, хто заради цієї довгожданої свободи нашої держави колись віддав усе? На жаль, позитивну відповідь на ці питання дати не можемо.

Безпосередніх учасників визвольної боротьби залишилися одиниці. За часи незалежності України вони мали б отримати більше можливостей, аби бути почутими та побаченими прийдешніми поколіннями, щоб до них доносити свою правду, щоб їм передати свій досвід. Та не було належного запиту від суспільства, не цікавилися ними достатньо медіа. Шкода, що з більшість із них тепер до українців промовлятимуть у кращому випадку зі сторінок підручників із історії.

• «Мене запитують: у чому секрет вашого довголіття? Секрет — у людяності і відзивчивості до всього живого. Бог постійно зі мною, весь час обмінююся з Ним думками» (журнал «Країна»)

• «Нас, українців, обкрадали завжди, і ми мусіли терпіти. Така наша доля. Ми маємо багату землю, але оточену ворогами» («Радіо Свобода»)

• «Передача справи — це перемога над моїм найгіршим слідчим Лавренком, таке було його прізвище. То був кат, який знущався, доки міг. Він бив мене і перехитрив, дав мені психотропну речовину, яка не дозволена навіть у тюрмах. Можливо, тому я осліпла. Не було перерви, рано і ввечері, не було часу навіть пайок, який нам давали, поїсти. Приводили й відводили, а інший дивився у віконечко. Важливо, що я перетерпіла і не наклала на себе руки, за мене, мабуть, хтось молився на тому світі... Лавренко мені сказав, що я не знайду своїх дітей, яких у мене забрали. А як знайду, він мені сказав, то вони мені плюнуть в обличчя. Я тоді сказала, що шукатиму їх від хати до хати, від села до села» («Радіо Свобода»)

• «Ми ніколи не маємо здаватись і забувати, хто ми є. Ми сьогодні — як велика сім’я, і в цю важку хвилину кожен мусить щось зробити для України. Я пам’ятаю всіх, хто загинув за нашу незалежність і молюся за них. Я не можу їх забути і до смерті пам’ятатиму. Вони — в моєму серці. Молюся навіть за добрих кагебістів, які йшли нам назустріч. То були українці, які не до кінця втратили душу. І проявляли людяність у неочікуваних моментах» (galka.if.ua)

• «Ми маємо розраховувати тільки на себе, бо Європа дивиться лиш аби вберегтись від Росії. Вона не розуміє, який це підступний ворог. І диктує нам неприйнятні умови. Але це ми — європейці і маємо формувати й впливати на велику політику. Щоби так і було, мусимо обирати до влади тих, у кого справді болить душа за Україну» (galka.if.ua)

Історик Михайло Романюк зазначає: «Буквально за останні дні я двічі слухав виступи Ольги Ільків — на врученні їй копії архівно-кримінальної справи і під час урочистої академії з нагоди відзначення 75-річчя УПА у Львівській опері. У свої 97 років вона тверезо мислить, чітко розставляє пріоритети, добре і сповна розуміє національне значення визвольної боротьби і те, що вона дала для України і підростаючого покоління.

Звичайно, дуже шкода, що львівська влада тільки цього року, враховуючи черговий ювілей УПА, змогла якось матеріально посприяти цій визначній постаті».

Так, пані Ільків час від часу згадують і нагороджують різноманітними відзнаками. Орден княгині Ольги ІІІ-го ступеня, звання «Львів’янка року» і тощо. Факт такий, що Ольга Ільків ніколи не припиняла боротися. Сумно, що за часів незалежності їй доводиться протистояти тим викликам, які не пасують людині такого історичного масштабу.

Реальність така, що з початку 90-х років вона мешкає у колишньому сімейному гуртожитку, розташованому в львівській «хрущовці». Місця у однокімнатній 30-метровій квартирі мало, тому гостей вона зазвичай приймає за столиком надворі.

Нове житло для зв’язкової Романа Шухевича можновладці пообіцяли ще десять років тому. І лише зараз, до річниці створення УПА їй нарешті придбали у Львові однокімнатну квартиру, площею 45 метрів квадратних. Міська та обласна влада спільно виділили по 400 тисяч гривень на квартиру для пані Ольги. Є конкретна надія, що до кінця року Ольга Ільків зможе заселитися в новобудові. І це все при тому, що відносно незабаром їй виповниться уже 100 років...

«АРХІВНО-КРИМІНАЛЬНІ СПРАВИ — ДУЖЕ ЦІННЕ, ТА ВОДНОЧАС ДОСИТЬ СУПЕРЕЧЛИВЕ ДЖЕРЕЛО»

А тепер детальніше про вже згадану іншу перемогу Ольги Ільків. Із нагоди відзначення 75-ї річниці створення УПА працівники СБУ у Львівській області передали копії кримінальних справ Ользі Ільків та підпільниці Анастасії Петричкович. У випадку пані Ільків йдеться про три томи копій пожовклого паперу, в яких все її життя від підпільної боротьби до заслання. Своєрідна біографія, написана руками енкаведистів.

«Те, що архівно-кримінальні справи починають видавати підпільникам УПА і їхнім родинам,— це великий крок вперед на сучасному етапі, — резюмує історик Михайло Романюк, який вивчав архівні документи Головного управління СБУ у Львівській області. — Зараз ми бачимо в дії закон від 9 квітня 2015 року «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років».

Архівно-кримінальні справи — дуже цінне, але водночас досить суперечливе джерело. Цінне воно тому, що часто тільки завдяки цим справам ми можемо довідатися деякі унікальні дані про визвольний рух того періоду. А суперечливість полягає в тому, що треба усвідомлювати, наскільки по-різному чекісти здобували ці свідчення від заарештованих. Йдеться і про силові допити,  і про провокації.

Матеріали архівно-кримінальних справ потрібно опрацьовувати з іншими джерелами. Ідеальним варіантом історики вважають можливість зіставити матеріали архівно-кримінальної справи з повстанськими документами і зі спогадами самих учасників або очевидців».

Продовжуючи тему архівів і їх значення, дослідник ОУН і УПА Михайло Романюк також наголошує: «Інша проблема полягає в тому, що відкриття архівів стосується далеко не лише архівно-кримінальних справ. Це тільки один із видів документів, які зберігаються в силових структурах. Також не треба забувати про звіти військово-чекістських операцій, справи агентури і т.д. Є маса різних документів, про які пересічні люди не знають, а науковці тільки тепер починають з ними працювати, оскільки часто взагалі не було відомо, які документи є в тому чи іншому архіві. Наприклад, поряд із архівно-кримінальними справами є також інше унікальне джерело — так звана агентурно-пошукова справа, яка заводилася в ті часи на окрему людину або цілий осередок підпілля. Туди чекісти збирали всі наявні в них матеріали: агентурні повідомлення, протоколи допитів тощо. Із цими речами в Україні поки працює не так багато науковців. Безперечно, потрібно заповнювати ці історичні прогалини новими дослідженнями».

Прогалини заповнювати потрібно не лише історикам, а також суспільству і владі, які часто не приділяють необхідної уваги тим, хто на неї насправді заслуговує. Адже саме на прикладах таких людей, як Ольга Ільків, має міцніти та зростати сучасне українське суспільство.

ФОТО ЯРОСЛАВА ТИМЧИШИНА  З САЙТА GAZETA.UA