Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців
Євген Коновалець, український військово-політичний діяч, організатор ОУН

На перевалі війни та миру

Український хірург Василь Братусь: завершальні операції
6 травня, 2020 - 10:19

Життя та доля кожного фронтового хірурга — по суті, нескінченна легенда. Саме так у випробуваннях над операційними столами, з літа 1941 року, складався і подвижницький шлях Василя Дмитровича Братуся. У передвоєнних викликах, що постали перед чоловіками — старшокурсниками Київського медичного інституту, серед яких був і Братусь, ще одним стало переведення 1939 року на п’ятий курс Військової медичної академії, що був терміново сформований у тодішньому Куйбишеві. Битви насувалися, і виникла необхідність поповнення армії спеціально навченими військово-польовими хірургами.

Справді, після фінських сутичок, де Братусь був призваний лікарем лижного батальйону, йому довелося на себе взяти нове героїчне навантаження. Почалася війна з Німеччиною «Де лише не доводилося оперувати, — згадував Василь Дмитрович, — у брезентових наметах, у напівзруйнованих хатинках, під розривом ворожих бомб, під слабким світлом гасової лампи. Але першу радість мені довелося відчути як хірургові війни, в грудні 1941 року, коли наші війська вперше завдали удару ворогові та відбили місто Тихвін (адміністративний центр Тихвінського району Ленінградської області. — Авт.)».

Далі бувало всіляке. 25-річний військовий лікар був призначений провідним хірургом армійського польового шпиталю. Тут, після того, як Власов здав фронт, скупчилося близько двох тисяч поранених. До нового місця довелося діставатися літаком. Аби потім вивести з оточення лікарів і поранених, уздовж багатокілометрової вузькоколійки.

Величезний хірургічний науковий досвід супроводжував В. Братуся довгі мирні роки. Він двічі був міністром охорони здоров’я УРСР, очолював КМІ удосконалення лікарів.

Докторську дисертацію присвятив новим можливостям у лікуванні опіків.

Скільки міг, керував хірургічною кафедрою, не залишаючи державної посади. Виростив цілу плеяду учнів і послідовників, серед яких і відомий хірург, академік НАН України Петро Дмитрович Фомін.

Розглядаючи хірургію як предмет наукових узагальнень, професор Братусь уперше в Україні створив центр з невідкладного лікування шлунково-кишкових кровотеч. Одним із його послідовників став академік П. Фомін.

Напевно, Василь Дмитрович глибоко переживав би з нами і випробування 2020 року. Його, члена-кореспондента НАН України, немає з нами вже близько 12 років. Але його слова про пандемію, що сталася, в травні 1945 року: «У ніч перед Перемогою мені довелося оперувати двох німецьких хлопчиків. Наш шпиталь був розташований у маєтку барона Дюлінгера, що був свого часу фотографом при дворі Миколи II. Настало вогневе затишшя. Та ба. Декілька німецьких хлопчиків, виявивши цікавість, необережно випробували новинку Вермахту — фаустпатрон. Двоє з тих, що залишилися  живими, отримали важке поранення в живіт. Рани шлунку та кишечника були зашиті, і хлоп’ята одужали. В день їх виписки зі шпиталю, а була неділя, священик місцевої кірхи виголосив подячну молитву в нашу честь.

Можливо, двоє цих підлітків, а тим більше їхні нащадки, сьогодні живі. Мимохіть згадується пісня — «і пам’ятає світ, урятований...» Перед нами мелодія і на честь українського хірурга вищого ґатунку та місії Василя Братуся. Прізвище його не випадкове. Він був братом будь-кому з потерпілих.

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: