Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

«Нам треба цілі комплекси лісів. Кількістю дерев проблему не вирішимо»

Іван ХОМ’ЯК — про шкоду популізму
16 липня, 2021 - 09:52

Нещодавно чималий резонанс, а потім навіть і злочинні щодо довкілля дії (опосередковано) викликала заява Президента України Володимира Зеленського на Всеукраїнському форумі «Україна 30. Екологія» про мету висадити мільярд дерев за три роки. З кандидатом біологічних наук, доцентом кафедри екології, природокористування та біології людини Житомирського державного університету імені Івана Франка Іваном ХОМ’ЯКОМ розбираємо, що і чому не так у благих намірах влади.

«ЦЕ ПРОСТО ФРАЗА, ВЗЯТА НІЗВІДКИ»

— Як ви сприйняли нещодавню новину, коли наш президент заявив, що вони поставили «амбітну, але досяжну мету, — за 10 років збільшити площу лісів на 1 мільйон гектарів, і для цього в найближчі три роки висадити 1 мільярд дерев»?

— Ну, я подумав, що візьму обіцяні чотири тисячі доларів зарплати і поїду дивитися на цей ліс (Сміється. — Авт.).

На це можна дивитися у кількох ключах — соціально-політичному, технологічному і суто природничому.

Щодо соціально-політичного погляду, то досі, як на мене, вся політика зводиться до рейтингів серіалу. Нібито триває якась телепередача, і потрібно робити все, що працює на рейтинги. Вивчається фокус-група, що їй «зайде», і, на жаль, це працює. Якщо подивитися останні соцопитування, то вже б будь-який інший президент, незважаючи на його прізвище, давно злетів би у мінус два відсотки, а от він досі може виграти, якби вибори відбулися наступної неділі. Про це можна говорити окремо.

Будь-яка така амбітна, велика ціль — як-от університет майбутнього, мільярд дерев і так далі — це звичайний популізм, за яким не стоять жодні розрахунки. Цифра взята просто зі стелі — а чому не 999 мільйонів, чому не мільярд і три дерева? Це просто піар-хід: людям хочеться дерев, я скажу, що ми будемо саджати дерева. Якщо людям завтра захочеться бананів по 30 копійок, то ми пообіцяємо, що банани будуть по 30 копійок. Тобто, просто вивчається громадська думка і під неї вкидаються певні заяви. І, на жаль, народ на це «ведеться». Це соціальний аспект.

«КРІМ АКЦІЇ «ПОСАДИ ДЕРЕВО» ТРЕБА ЩЕ АКЦІЯ «ДОГЛЯДАЙ ЗА ДЕРЕВОМ»

— Тепер давайте розберемося із аспектом технологічним. По-перше, ця цифра не фантастично велика, тому що приблизно (в різні роки по-різному) всі лісові господарства України за три роки висаджують пів мільярда дерев. Тобто це шестирічна норма висадки. Але — як відбувається висадка? Території лісових господарств діляться на певну кількість ділянок, де є ліс різного віку і різної якості. Тобто, якщо ти вирізав 100 гектарів лісу на території підприємства, то й насадив 100 гектарів лісу. Таким чином, площі, заліснені в межах територій певних лісових господарств, не міняються. Площа, яку ми вирізали, — це і площа, яку ми засадили. І це є половина зазначеної цифри.

Але виникає питання: а де ми будемо садити другу половину? Це питання цікаве з юридичної точки зору, адже кожна земля має власника. І кожна земля має певне призначення. Якщо ви маєте змінити це призначення — отримайте згоду її власника. Уявіть собі, що десь у селі живе бабуся або її онуки, які успадкували від неї паї. Це означає, що ми заберемо в них пай, компенсуємо їм певну суму за гектар, і на землі, що вже тепер не є їхньою приватною власністю, посадимо ліс. В принципі, закон це дозволяє — ми можемо для стратегічних державних цілей вилучати землю і компенсувати її вартість. Але це лише в принципі. На практиці це фактично неможливо. І це упирається в юридичну площину.

Далі — скільки це буде коштувати? Адже лісові господарства мають свої розсадники, де вони вирощують певну кількість дерев. Де взяти саджанці мільярда дерев? Звичайно, для піару, як у нас роблять, наприклад, перед цьогорічною весняною акцією, — ідуть у ліс, накопують молодих дерев і пересаджують їх в інше місце. Це не насадження дерев. Це їх убивство. Тому що шанси їхнього виживання зменшуються. І крім акції «Посади дерево» треба ще акція «Доглядай за деревом». Хтось має це робити. Отаким способом ми зменшуємо кількість дерев. Де ми візьмемо додаткові пів мільйона саджанців?

Далі. Саджанець, який варто садити, для того щоб не просто втикнути на камери в землю, а щоб він мав шанси на виживання, коштує далеко не кілька гривень. А інколи — сотні гривень. Тобто це дорога річ. Візьмімо, до прикладу, саджанці по 100 гривень, щоб легше було рахувати. Сто гривень помножити на 500 млн — матимемо 50 мільярдів гривень! Чи є в нас у бюджеті такі гроші на посадковий матеріал? Немає. У лісівників при цьому свій бюджет. Звичайно, можна провести флешмоб-акцію, щоб звичайні люди, які ніколи не садили дерева, вийшли на суботник і посадили ці пів мільйона дерев. Тоді знову падає якість, але знімається питання, хто заплатить за посадку дерев. Це якщо ми гарантуємо, що всі вийдуть і всі посадять вчасно і в потрібне місце. Ідеться ж не про те, що ти вийшов з дому, проїхав два квартали тролейбусом і садиш. Десь треба їхати далеко, де будуть відведені ділянки для цієї посадки.

Плюс — ось ми взяли і на сільгоспугіддях посадили ліс. Втиснути в землю дерево — це ще не означає посадити ліс. Є нюанси чисто екологічні й технологічні. Щодо останніх, то потім його треба просапувати, прокошувати, прорубувати, прибирати там малинник і так далі. Ліс кілька разів на рік доглядають. Всі ті численні працівники лісу, сотні людей на кожен лісгосп, доглядають за цим лісом. Якщо ми, громадськість, посадимо десь на сільгоспугіддях ліси, вони не будуть належати лісгоспам. А кому вони будуть належати? Пайщикам, на чиїх паях їх посадили? Хто буде доглядати за цим лісом? Що з нього буде через буквально кілька місяців? Це не кажучи про те, що у специфічних місцях слабенькі саджанці просто вимруть. Це другий, чисто технологічний момент.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«З КОЖНИМ ВИДОМ МИ ВТРАЧАЄМО УНІКАЛЬНІ МОЖЛИВОСТІ»

— Є ще і важливий екологічний момент. Нам потрібні не дерева. Нам потрібні певного типу ліси в певного типу ландшафтах. Ось що дуже важливо. Нам треба цілі комплекси лісів. Кількістю дерев проблему не вирішимо.

Не можна категорично садити дерева там, де вони можуть руйнувати ландшафти. Наприклад, ця ініціатива з посадкою дерев призвела до того, що садять найбільш стійкі (а це означає найбільш агресивні) види на степових ділянках. Треба пам’ятати про те, що є види, які називаються ендеміками. Це ті види, які знаходяться тільки в цьому конкретному місці й більше ніде у світі їх немає. І зникнення цих видів призведе до абсолютної й остаточної їхньої втрати. Історії про відновлення через залишки ДНК досі залишаються науковою фантастикою. Адже не зуміли відновити навіть близькоспорідненого виду австралійської жаби, яка вимерла кілька десятків років тому. А відновлення мамонтів чи мандрівних голубів так і залишається казками. Ні на сьогодні, ні в найближчі десятиліття ми не можемо відтворити вимерлий вид, за його ДНК-матеріалом. І швидше за все це залишатиметься фантастикою дуже тривалий час. Це потрібно визнати.

Тому втрата ендемічних видів — це втрата назавжди. З кожним видом ми втрачаємо унікальні можливості. Наприклад, колись експедиція знаменитого американського дослідника Арнольда Ньюмена, спеціаліста з вологих тропічних лісів, знайшла рослину, зразок якої привезла із вологих тропічних лісів Індонезії. Як виявилося, вона була дуже перспективною для лікування саркоми. І ось коли туди вирушила експедиція, яка мала взяти трошки більше матеріалу, то рослини не знайшли — ліс, де вона росла, вирубали. А ця рослина зростала тільки на одному схилі пагорба. З кожним втраченим видом ми втрачаємо унікальне і невідтворюване генетичне різноманіття, яке має не тільки екологічне, але й утилітарне значення.

Наприклад, проблема наших соснових лісів — монокультур з усіма цими верхівковими короїдами, всиханням тощо — виникла тому, що ми втратили тварин-регуляторів. Ми втратили тура. У нас, на щастя, збереглися, але дуже мало зубрів. Кожна тварина їсть свій тип їжі, взаємодіє з екосистемами по-своєму. Втрата тура (буквально кілька століть тому) і нашої дикої поліської коняки (приблизно кілька тисяч років тому) призвела до того, що наші лісові екосистеми є нестійкими. Вони не можуть бути навіть самодостатніми, дуже легко піддаються різним негативним впливам. Такі ж самі можуть бути екологічні втрати, пов’язані з іншими видами.

Більшість ендемічних видів зосереджені в лісостеповій і степовій зонах, найбільше у степовій. Не можна садити на степовій ділянці дерева, особливо дерева-чужинці, агресивні. Екологи їх називають інвазійні види-трансформери. Інвазійні — тому що вони здатні проникати в інші екосистеми, а трансформери — тому що вони ці екосистеми повністю змінюють (нагадаємо, про це явище ми з Іваном Владиславовичем мали ґрунтовну розмову рік тому.— Авт.). Ось 21 червня я працював із вчителями, які керують екологічними клубами. Ми поїхали на територію Словечансько-Овруцького кряжу в межах проєкту «Полісся — дика природа без кордонів», де планується створення Національного природного парку «Словечансько-Овруцький кряж». Ми відвідували природні джерела, якими кряж був знаменитий ще з початку ХХ століття. Я спеціально провів цих учителів через місцевість, де була насаджена робінія (псевдоакація), в народі її називають акація біла. Це інвазійний вид-трансформер. По-перше, тут значно змінилося видове різноманіття. Коли зазвичай на кряжі на одній сотій гектара ми легко знаходимо 60-70 видів, і там величезна кількість червонокнижних видів, то тут ми знаходимо лише кілька видів, в основному кропиву, поміж якою чудово проявляє себе борщівник (я навіть трошки злякався, коли туди повів людей, відхиляв його гілки). Все. Вся природна різноманітність, усі ті орхідеї — просто зникли.

Так, звичайно, кряж — це суперцінна територія. Але на кряжі немає видів-ендеміків. Тому степ повинен залишатися степом, ліс має бути таким, що відповідає його природному типу. Ось у чому проблема.

«НЕ ВСЯКИЙ ЛІС І НЕ У ВСЯКОМУ МІСЦІ ВІДІГРАЄ ВОДОРЕГУЛЮВАЛЬНУ І КЛІМАТОРЕГУЛЮВАЛЬНУ ФУНКЦІЮ»

— Поясню свою тезу: нам треба не просто кількість дерев — нам треба ліси певної якості й у певному місці. Колись мої студенти писали статті, і я писав про водорегулювальну та кліматорегулювальну функцію лісу. Суть його в тому, що не всякий ліс і не у всякому місці відіграє водорегулювальну і кліматорегулювальну функцію. Нам потрібні ділянки перестійних природних вікових лісів на вододілах. Тобто на пагорбах, де починаються різні річки, і там, де ці струмочки протікають певний час. Тому що в нас дуже специфічна зміна клімату. У нас не просто потеплішало, не просто спекотно, у нас опади зменшилися не дуже сильно, але вони випадають ривками. Тобто це злива, стихійне лихо. У таких випадках із цих вододілів у ці струмочки вода швидко стекла, там, де вона попала на сільгоспугіддя, вона їх знесла або завдала іншої шкоди людям. Вода не затрималася, ті потічки на нетривалий час заповнилися, і вся вода буквально за кілька днів опиняється в Чорному морі, не давши жодної користі ні людям, ні природі. Тому мають бути величезні природні комплекси. У нас на цих пагорбах мають бути перестійні ліси, так звані праліси, вікові діброви. Щоб не перегрівалося русло річки, не було велике випаровування, треба, щоб була менша кількість зарегульованості. Ці численні ставки і ставочки шкідливо впливають на природу. У нас має бути чергування заплавних лісів (особливо у верхніх течіях) і заплавних лук у нижніх течіях. Тобто якщо в нас є заплавна лука, там не потрібно садити дерева. Тому що там дерева будуть не на своєму місці. Тому й потрібно, щоб створювалися величезні комплекси із природних екосистем.

Так, звичайно, багато моїх колег і друзів, які називають себе чи є екологами, кажуть: створимо більше заповідників! Річ у тім, що ми втратили велику кількість великої фауни, яка регулює ліс, тому цим регулятором має виступати людина. У заповідниках це заборонено. Але це має буди регульований вплив. Тому замість великої кількості заповідників нам потрібна велика кількість національних парків. Національний парк ідеально виконує таке завдання. Тому що в нього, крім заповідної зони, яку потрібно справді охороняти, є велика частина рекреаційної зони (до 50%) і невеличка зона експлуатаційних лісів, у яких господарювання ведеться трошки інакше, ніж у звичайних лісгоспах.

ПРИКЛАД СЛОВЕЧАНСЬКО-ОВРУЦЬКОГО КРЯЖУ

— Нам потрібні такі комплекси, як-от проєктований національний природний парк Словечансько-Овруцький кряж, над яким ми зараз працюємо і за який воюємо, з великими труднощами намагаємося переконати зробити його цілісною системою. Тому що те, що пропонують наші опоненти, — це буде маленький міський парк замість національного природного парку, і впливу на місцеве населення він не матиме жодного. Треба розуміти: Словечанська сільська громада — це 11 тисяч людей. У лісгоспі працює 300 людей. І ми розуміємо, що 300 сімей і 11 тисяч людей — це трошки різні речі.

Гроші — це, по суті, енергія. Як казав академік Яків Петрович Дідух, енергія в екосистемах — це екологічна валюта. Тобто звідки люди беруть доходи? Пенсія, бюджетники, лісгосп, агрохолдинг, а все решта — це гроші, які крутяться всередині цієї громади. Тобто ніяких зовнішніх інвестицій немає. Як у лісі, так і на селі постійно працює невелика кількість людей. Пенсії — це також смішна інвестиція в сільську громаду. І вони живуть за рахунок дарів лісу — це чорниця і гриби. Це те, що їх годує. Зараз села, як кажуть, «вимирають», нікого не знайдеш, тому що це місяць, який годує їхній рік. Від найменших до геть стареньких людей зараз усі в лісі збирають чорниці.

Зміни клімату, які відбуваються, і тип господарювання, який ми ведемо, призведуть до зменшення площ та продуктивності чорничників. Взагалі може бути перейдена така критична межа, після якої 30 років чорничників не буде. Мені кажуть: та нічого, за 30 років чорничники відновляться. Але почекайте: за що люди будуть жити 30 років? Це півтора покоління! Якщо на прикладі території Словечансько-Овруцької громади не буде національного природного парку, то через пів століття з цієї громади лишиться одне середнє за розмірами село. Тому що інші люди просто не будуть мати за що жити.

Ось у чому велика проблема — і економічна, і соціальна. Їх може врятувати тільки ліс. Не мільярд дерев, а правильно збережений ліс. Тому нам потрібно докладати зусиль для того, щоб зберігати той ліс, який має економічне (опосередковано), а сьогодні вже водорегулювальне і кліматорегулювальне значення. Оці ліси треба зберегти. Це завдання номер один.

Завдання номер два — треба створити такі величезні комплекси, які б це могли проявляти. Уявіть собі, що ви десь на полі в Запорізькій області посадили мільйон дерев десь на відстані 100 метрів одне від одного. Чи зможе цей мільйон дерев спричинити якийсь ефект? Вони навіть затінку людського не дадуть. Нам потрібно створювати спеціальні комплекси, де ліси експлуатаційні будуть поєднані з лісами рекреаційними, де місцеве населення зможе збирати чорниці, гриби й інші дари лісу, і, звичайно, ліси заповідні, які матимуть особливі значення й інтерес. Тому я категорично проти популізму в екологічних ініціативах і, звичайно, за обдуманий, науково обґрунтований підхід.

«КАБІНЕТ МІНІСТРІВ МАЄ ДОСТАТНЬО ПОВНОВАЖЕНЬ»

— Якщо справді найвище керівництво турбується про екологію, як би правильно мав звучати цей заклик і до кого б мав бути звернений?

— Заклик мав би бути до Верховної Ради, через Верховну Раду — до Кабінету Міністрів. А Кабінет Міністрів має достатньо повноважень, щоб це все робити. Створення національних парків там, де є нормальне наукове обґрунтування, у таких стратегічних точках, як-от Словечансько-Овруцький кряж, має вирішуватися якраз на рівні Кабінету Міністрів. Це не завдання вченого бігати і переконувати людей, які мають коротко перспективний шкурний економічний або політичний інтерес. Ми не є політиками, не кожен вчений є Цицероном, який готовий виступати на площі, вчені не можуть із горлопанами і брехунами сперечатися на рівних, у нас інше призначення. Сюди повинні включатися відповідальні політики-державники, з одного боку, і мала б Верховна Рада через Кабінет Міністрів підтримувати ці ініціативи. Якщо виникає проблема з відведенням землі, то рішенням Кабінету Міністрів це можна зробити. Адже, що найдивніше, Міністерство екології виступає за створення, вчені виступають за створення, а деякі політичні партії, у тому числі й представлені у Верховній Раді, виступають проти створення певних природоохоронних територій. І про що можна тоді думати? Тільки про шкурний інтерес. Політичний або економічний. Інших аргументів я просто не бачу.

Тому потрібно, щоб була державницька політика. Але як шукати державницьку політику, коли люди вважають, що вони в якомусь телепроєкті чи реаліті-шоу, і все, що їх цікавить, — це рейтинги.

Демократія із загальним виборчим правом побудована за принципами реаліті-шоу. Що вищий ти матимеш рейтинг, то довше ти залишишся в шоу, тебе не викинуть на черговому збіговиську учасників. На жаль, це так працює, і це криза, через яку ми маємо пройти, і це криза, яка завдасть нам великих збитків. Я на це дивлюся достатньо песимістично, хоча буду боротися до кінця.

«ХТО СКАЗАВ, ЩО УПРАВЛІННЯ ЕКОСИСТЕМАМИ ПРОСТІШЕ, НІЖ ЕЛЕМЕНТАРНА ХІРУРГІЧНА ОПЕРАЦІЯ?»

— Ви про це загалом уже сказали, але оцініть, будь ласка, такий конкретний приклад. У червні в Одеській області активіст, котрий позиціонує себе як благодійник, висадив зі своєю командою 500 саджанців павловнії на берегах Аджалицького лиману. Екологи, звичайно, відреагували обуренням. Чи можна унеможливити такі дії?

— Так. По-перше, це незаконні дії, які юридично переслідуються. Будь-які маніпуляції на чужій землі (державній, комунальній — будь-якій) з насадженнями є незаконними. Тут мала би бути задіяна природоохоронна прокуратура, але її ліквідували. Є ще екологічна інспекція та інші контролюючі органи. Тобто такі «екологи» мали б отримати достатній штраф за завдання збитків.

Я знаю, що там уже працювали фахівці, й на цьому місці насадження вони бачили велику кількість червонокнижних видів, у тому числі червонокнижних ендеміків. Дії цього активіста поставили їх під загрозу. Скільки там було викопано і закопано тих ендеміків, коли робилися ямки під дерева, зараз ми не встановимо. Але ми бачимо, що вони завдали збитків довкіллю.

Я наводжу приклад з апендицитом. Я знаю, де він розміщений, я приблизно навіть знаю, як він вирізається, мені його колись вирізали. Але я не виходжу на вулицю і не починаю вирізати людям апендицит. Хто сказав, що управління екосистемами простіше, ніж елементарна хірургічна операція? Це не так, це складна річ. І коли екологічний активіст, який спеціалізується на артпроєктах, іде садити дерева, — це дуже сумнівний крок. Боюся, що це завдає тільки шкоди. Адже він не єдиний. Це просто те, що трапилося на очі найбільш популярним нашим громадським екологам, Українській природоохоронній групі й захисникам степів та луків, яких найбільше є в цій громадській організації. А скільки таких, які це роблять скрізь, навіть важко уявити. Це знищення нашого природного та ландшафтного біорізноманіття. Це те ж саме, що хтось зробив стихійне звалище і його оштрафували. За таке треба штрафувати і робити публічні судові процеси, щоб усі про це знали, що так робити не можна. Не знаючи екосистем, немає чого пхатися їх міняти за своїми ініціативами.

«ГРОМАДСЬКИЙ АКТИВІЗМ НЕ Є ЗАМІННИКОМ НІ НАУКИ, НІ ІНЖЕНЕРІЇ, НІ, ПЕВНОЮ МІРОЮ, ВЛАДИ»

— З одного боку, ніби такий позитивний тренд, люди почали думати про довкілля, але ж вони його не знають насправді...

— Позитивним трендом у нашому сучасному інформаційному суспільстві може бути будь-що, і така мережа, як TikTok, чудово це демонструє. Це одна із великих бід нашої цивілізації, пов’язана з тим, що ми намагаємося жити в умовах, які не відповідають нашій внутрішній природі.

Але я вважаю, що цю річ потрібно впорядковувати. Тому що громадський активізм — це засіб громадського контролю і громадської ініціативи. Але громадська ініціатива — це коли, наприклад, лісівники кажуть: ми хочемо посадити цього року стільки-то лісу, хочете, приходьте і допоможіть. Знаю, що наші житомирські журналісти регулярно виїжджають і також заклади освіти. Їдемо в ліс, допомагаємо лісовим господарствам. Так, можна сперечатися з лісівниками щодо того, що вони садять, ми ведемо ці суперечки, то інша історія. Але там є певне нормування. Коли, припустимо, міські зеленбуди роблять насадження, вони знають, що де садити, і вони за ними будуть доглядати. А просто вийти в поле і заради кількох сотень лайків зафоткати, як ти посадив інвазійний вид-трансформер, — це дещо нагадує тих підлітків, які лазять по електричках, а потім помирають від опіків. Тільки тут помирають не активісти, а природа. На жаль, мусимо це констатувати.

Ми забули, у чому роль громадянського суспільства і громадських активістів. На жаль, у нас відбулося значно серйозніше викривлення, й екологічна галузь — не єдина, на жаль, яка від цього потерпає. Ми забули, що громадський активізм не є замінником ні науки, ні інженерії, ні, певною мірою, влади. У нього інша місія і функція, насамперед, функція громадського контролю. Вони повинні бачити, помічати, звертатися до експертів за консультаціями і підіймати голос в інформаційному просторі, якщо бачать, що щось не так. Але коли вони піднімають голос і фахівці їм говорять, що вони не мають рації, вони повинні або аргументувати, або погодитися, що вони неправі. На жаль, у нас збіднилося експертне середовище, і екологів-експертів фактично ніхто не слухає. Їх дуже і дуже мало, оселищних експертів, думаю, не більше 60 на всю Україну. Це дуже велика проблема.

 

Підготувала Ольга ХАРЧЕНКО, «День»
Газета: 
Рубрика: