Наші на Аппенінах

Їхали, їдуть і будуть їхати українці на заробітки за кордон — про такі тенденції нині говорять дослідники українськоъ трудової міграції. Там криза і тут криза, але тут, в Україні, — гірша. Зараз у Львові кожен другий житель віком до 30 років хоче поїхати працювати за кордон. І звиклих до екстремальних умов жінок (80% трудових мігрантів — саме вони, зокрема, в Італії) труднощі не лякають: хай буде важко, працюючи, ніж важко, не працюючи. А отже, залишатимуть дітей на виховання бабусям чи опікунам, і діти ростимуть без матері (батька), думаючи, що це нормально. Зрештою, немає об’єктивних причин для того, щоб українські мігранти поверталися додому. Причин же, щоб поїхати з України, більш ніж достатньо.

Найпоширеніші професії жінок-мігрантів — вчитель, бухгалтер, інженер і лікар (медсестра). Зрозуміло, що нині, коли представникам цих професій нічого в Україні не світить, вони шукатимуть якісь варіанти за кордоном і конкуруватимуть там, згідно зі звітом ООН, із вихідцями з Марокко, Сальвадору та Філіппін. До речі, Україна — четверта за чисельністю жінок-мігрантів в Італії.

«ПЛЮСИ» ТА «МІНУСИ» ІТАЛІЙСЬКОЇ МІГРАЦІЇ

Якщо з питань, які стосуються політики, міжнародної співпраці, зрештою, рівня розвитку інфраструктури до Євро-2012 Україну часто порівнюють з Польщею, то в питанні сирітства, виховання дітей — з Італією. За даними Всеукраїнського благодійного фонду «Запорука», в Італії нині працює від 1,3 до 3,3 мільйона українських жінок. 60% з них мають дітей, отже, за найкращими підрахунками, 600 тисяч — 1 мільйон 400 тисяч дітей залишені вдома в Україні з родичами чи знайомими. Власне, до проблеми покинутих дітей привертають увагу вже як українські, так і італійські громадські організації й вчені: раз-по-раз то в Італії, то в Україні відбуваються семінари чи конференції, присвячені проблемі трудової міграції та сирітству.

Ми багато чого можемо повчитися в італійців — як доброго, так і повчитися на їхніх помилках. Наприклад, повчитися можемо догляду та ставлення до дітей: в Італії відсутні інтернати, звичною практикою є усиновлення чужих дітей, нормальним є запрошувати до себе на канікули маленьких іноземців і всиновлювати їх. Це стосується більше політики держави — підтримувати сім’ї з дітьми. Особливо актуальним це є сьогодні, коли уряд Азарова «здав назад» — хоче розширювати сітку інтернатів в Україні.

Погане, якого в нас поки що нібито немає, але є в Італії, — це покинуті старі.

— В Італії, на жаль, є брак певного сектору соціальних послуг, зокрема у сфері догляду за старими та хворими. Доглядальниці, зокрема з України, практично закрили собою ці нішу. І я вважаю, що наш обов’язок — опікуватися усіма наслідками цього явища, — сказав член Організації з міжнародного співробітництва та гуманітарної допомоги Джан Луїджі Ліо на семінарі з проблем українських соціальних сиріт, який відбувся в Римі, повідомляє «Німецька хвиля».

Звідки взялася ця «ніша» — чому за італійськими старенькими немає кому доглянути?

— Італія до 60—70-х років була досить бідною країною, мільйони італійців виїжджали за кордон — в Німеччину, Велику Британію, країни Скандинавії, США — в пошуках роботи. Ми самі — діти мігрантів, які виїжджали з Батьківщини, аби заробити для нас же на навчання, аби купити нерухомість. Нашим батькам пощастило — вдалося повернутися на Батьківщину, відкрити свій бізнес і таким чином розбудувати Італію. Тому італійці дуже добре розуміють ці проблеми. Міграція в Італії стала шансом для неї розвинутися, — сказав на конференції у Києві Мауріціо Каррара, голова потужного банку Unidea-UniCredit Foundation.

Логічно припустити, що люди похилого віку, за якими в Італії нині немає кому доглянути, — це ті ж італійці, які у 60—80-ті роки виїжджали за кордон на заробітки, залишаючи дітей своїм батькам або знайомим. Італійські соціальні сироти виросли, вони, як їх навчили батьки, мають ті ж пріоритети — робота, кар’єра, гроші, бізнес. І батькам «віддячили» цією ж монетою — за ними теж доглядають чужі люди.

В Україні, на щастя, цього немає. Але передумови до такого ставлення вже сформувалися в дітях, які ростуть без матерів.

— За офіційними даними соціальних служб Львівської області, нині в регіоні налічується 19,5 тисячі соціальних сиріт — дітей, батьки яких зараз не заробітках. У кожному третьому-четвертому випадку за ними доглядають чужі. У цій ситуації підтримки потребують усі: жінка, залишена родина, — переконана президент Всеукраїнського благодійного фонду «Запорука» Наталія Оніпко.

Аби запобігти такій деформації сімейних цінностей, психологи працюють з дітьми та батьками, хоча навряд чи це глобально вирішить проблему. Одна з журналісток на зустрічі із італійськими та українськими фахівцями сказала, мовляв, чому ми робимо з цього проблему, адже в Європі нормою є те, що діти навчаються в коледжах далеко від дому, з батьками зустрічаються рідко — «раз на рік їдять індичку», — то чому ми думаємо, що нашим дітям погано? Мабуть, те, що в старості за тобою доглядає іноземка, яка навіть не дуже володіє мовою (30% українських мігрантів відчувають мовний бар’єр), — це наслідок тієї «раз на рік індички». В Україні зв’язки — міцніші, і це добре.

— У школах, в інформаційних центрах у нас відбуваються зустрічі з педагогічними колективами, дітьми. Ми констатували проблему: коли відбувається розрив сімейних взаємин між матерями та дітьми, втрачається дуже багато наших родинних цінностей. Отже, наших дітей в майбутньому торкнеться проблемне питання, яке виникає, коли руйнується модель сім’ї: в подальшому, коли діти стають дорослими, виховуючись і зростаючи у таких умовах наодинці, вони не зможуть відновити модель сім’ї. У них не буде закладено функцій, які виконує сім’я. Закордонний феномен є трохи іншим, він побудований від початку по-іншому, а в нас сім’я — це сукупність, це єдність, — вважає психолог Львівського інформаційного центру Мар’яна Нич.

СПІЛКУВАННЯ З РІДНИМИ ЗА ДОПОМОГОЮ SKYPE-ЗВ’ЯЗКУ

За останніми соціологічними даними, 62% респондентів Західної України не задоволені соціально-економічним життям, майже 20% відповіли, що погодилися б нелегально працювати за кордоном заради хорошого заробітку. Тож ні італійці, ні українські організації на цей рахунок не мають ілюзій — міграція не припиниться. Тим більше, що, за спостереженнями психологів, у трудових мігрантів виробилася звичка до такого заробляння грошей, до кочування.

Італійки, батьки яких теж пережили таке, добре розуміють українок: вони самі залишають на практично незнайому людину похилих батьків, дітей чи будинок. «Я бачила людей, які мені вірять. Вони не брали в мене паспорта, знали тільки моє ім’я і залишали мені хату таі ключі від неї», — так сказала одна з мігранток у Львівському інформаційному центрі.

Громадські організації, які опікуються мігрантами, часто ініціюються людьми, котрі самі пережили заробітки за кордоном, розлуку з рідними. Їхнє теперішнє завдання — дати змогу спілкуватися батькам і дітям завдяки skype-звязку (безкоштовно). Це — спільна ініціатива Всеукраїнського благодійного фонду «Запорука» та італійської громадської організації «Солетерре». До речі, роботу на підтримку сімей і дітей мігрантів «Солетерре» здійснює у Сальвадорі, Марокко, Індії, Філіппінах тощо. Крім того, в інформаційних центрах, створених цими організаціями в Італії (Мілан) та Україні (Львів), де діти зможуть виходити на зв’язок з рідними, діти та їхні батьки зможуть отримати консультацію юриста й психолога. Скайп-зв’язок — це, звичайно, не живе спілкування, але батьки хоча б бачитимуть, як ростуть діти, як вони змінюються — щоб не було такого, що, приїхав додому, матері втрачають свідомість, побачивши дорослого сина...

За словами Мауріціо Каррари та інформацією італійської гуманітарної асоціації Soleterre ONLUS, є дві причини, з яких українські діти цікавлять італійців. Перша — в Італії щоліта приймають групу українських дітей, які постраждали від аварії на ЧАЕС (так відбулося перше знайомство з Україною, діти багато чого розповіли про нашу країну); друга — за офіційними даними Італії, там працює сотні тисяч українок. Особливо «густонаселеним» українками є район Ломбардія. Тут, за офіційними даними, 2001 року було 1 300 найманих наших жінок, а 2009-го — 41,5 тисячі (ріст — три тисячі процентів). До речі, в Міланському інформаційному центрі, де працюватиме скайп-зв’язок, бажаючі зможуть повчитися, як відкрити власний бізнес на Батьківщині.

Хоч би якими були заробітки, як кажуть мігранти, на чужині, подальше життя вони бачать в України. На це сильно впливає психологічний фактор. «Ті, хто приїздить в Італію, не відчувають себе ні українцем, ні італійцем. Вони — транснаціонали, які працюють на нічийній зоні. Через те в цих людей є велике бажання повернутися на Батьківщину і відкрити власну справу», — каже президент італійської гуманітарної асоцації «Солетерре» Даміано Різзі.

Аби це зробити, потрібні немалі зусилля. Безперечно, самі мігранти змогли б стати малими і середніми підприємцями, могли б вкладати душу у справу. Але ті умови, в які їх ставить країна відразу після перетину кордону, оптимізму не додають.