Минуле й теперішнє — наші засоби, лиш майбутнє — наша мета.
Гюстав Флобер, французький прозаїк-реаліст, один з найбільших європейських письменників XIX ст.

Наукова дипломатія

Україністика в Німеччині — з якими інституціями починався її розвиток та які ініціативи збереглися донині
2 квітня, 2021 - 10:35
ЧЛЕНИ-ЗАСНОВНИКИ І ПРОФЕСОРИ УКРАЇНСЬКОГО НАУКОВОГО ІНСТИТУТУ В БЕРЛІНІ. ПРИ УНІ, ЗОКРЕМА, ДІЯЛО БЮРО РОЗСИЛКИ КНИЖОК, МЕТОЮ ЯКОГО БУЛО ТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ВІДДІЛІВ ПРИ ВСІХ ЗНАЧНІШИХ БІБЛІОТЕКАХ НІМЕЧЧИНИ Й ІНШИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН. ЛИШЕ ЗА ПЕРШІ П’ЯТЬ РОКІВ СВОЄЇ ДІЯЛЬНОСТІ БЮРО РОЗІСЛАЛО 13 ТИСЯЧ КНИЖОК І НАЛАГОДИЛО ВЗАЄМИНИ З 81 НАУКОВО-КУЛЬТУРНОЮ УСТАНОВОЮ (З ЧЕХІЇ, ПОЛЬЩІ, ФРАНЦІЇ, АНГЛІЇ, КИТАЮ І БАГАТЬОХ ІНШИХ КРАЇН)

«Не шукайте України виключно біля Дніпра. Шукайте її також в Нью-Йорку, Лондоні, Харбіні, на заході нашого суходолу. І там її знайдете. Скрізь вона вже є на світі, і всі місця на планеті чують її народження». Ця цитата Уласа Самчука з журналу-альманаху «ХОРС», який вийшов друком 1946 року в Реґенсбурзі, була обрана епіграфом до лекції «Німецька україністика: сторінки історії та сучасний стан», що організував Інститут мовознавства імені О. О. Потебні НАН України. Лекторкою стала кандидат філологічних наук, наукова співробітниця Європейського університету Віадріна у Франкфурті-на-Одері (Німеччина), координаторка Берлінсько-Бранденбурзької регіональної групи Німецько-українського академічного товариства Олеся ЛАЗАРЕНКО.
  Які часописи публікували німецькою пра9ці українських науковців з Російської та Австро-Угорської імперій, роблячи їх відомими ширшій аудиторії? Як Український науковий інститут у Берліні, заснований з ініціативи Павла Скоропадського, за п’ять років розіслав у бібліотеки по всьому світу 13 тисяч книжок про Україну й налагодив взаємини з 81 науково-культурною установою? Які нинішні здобутки й виклики для українських студій в Німеччині? Деталі — у лекції Олесі Лазаренко.
   ЗДОБУТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ — НІМЕЦЬКОЮ
   Важливий етап для україністики в Німеччині, як наголошує Олеся Лазаренко, почався 1874 року, коли Ватрослав Ягич став керівником кафедри слов’янських мов Берлінського університету. Відомий філолог-славіст, член Південнослов’янської академії наук і мистецтв, Берлінської, Віденської, Краківської академій наук, був не тільки визначним дослідником, а й чудовим організатором. Уже 1875 року Ватрослав Ягич заснував журнал «Архів слов’янської філології», для якого  знайшов видавця і здобув фінансування міністерства освіти Пруссії. Навколо часопису досліднику вдалося об’єднати найвідоміших славістів того часу — А. Брюкнера, І. Бодуена де Куртене, П. Житецького, К. Михальчука, О. Потебню, І. Франка та багатьох інших.

Для українців цей журнал важливий з кількох причин. Поперше, за час виходу часопису на його шпальтах було опубліковано близько 60 українознавчих статей та рецензій. По-друге, у цей журнал дописували українські науковці і з Російської, і з Австро-Угорської імперій, тож він став, зокрема, і платформою для діалогу українських інтелектуалів. А найголовніше, напевно, полягає в тому, що здобутки української науки стали відомі далеко за межами наших земель, оскільки «Архів слов’янської філології» видавався німецькою. Як зазначав сам Ватрослав Ягич, часопис мав стати посібником для всіх тих, хто цікавиться слов’янською наукою, але не розуміє слов’янських мов. Так і сталося. На довгі роки, за свідченнями видатного мовознавця, славіста, етимолога й лексикографа, професора Берлінського університету Макса Фасмера, цей журнал став центральним і найдостойнішим друкованим органом славістики в Європі.

Олеся Лазаренко навела також такі висновки Тетяни Маньковської, дослідниці доробку В. Ягича, що Україна для вченого була невід’ємною і повноправною складовою слов’янського світу. Тому всі її прояви — і національно-культурне життя, і мова — постійно були в полі зору відомого славіста. Крім того, В. Ягич цікавився українознавчими студіями, розвідками українських учених, писав рецензії на їхні праці. Відомо, що на своїх славістичних семінарах у Віденському університеті хорватський філолог закликав студентів власними студіями щодо українських пам’яток доводити самостійність нашої мови. Також за сприяння В. Ягича фінансову допомогу для навчання здобули українські науковці, серед них й Іван Франко.

Ще однією вагомою платформою, розповідає Олеся Лазаренко, став «Журнал слов’янської філології», який заснував Макс Фасмер. До створення часопису так само були залучені найвідоміші автори: від Дмитра Дорошенка до Дмитра Чижевського. А 2020 року вийшов уже 76-й том цього видання.

ПОПУЛЯРИЗАТОР УКРАЇНИ

Інституцією, основним завданням якої стали підтримка, розвиток, поширення знань про Україну на всіх її рівнях, був Український науковий інститут у Берліні (УНІ). Детальніше про цю інституцію можна дізнатися, наприклад, із праці історика С. Наріжного «Українська еміграція». УНІ, вказує дослідник, постав «з ініціативи та заходами гетьмана Скоропадського і в тяжких матеріальних кризах підтримувався його зв’язками». Кілька років цьому задуму довелося чекати слушної нагоди, однак 1926 року інституція таки почала функціонувати. С. Наріжний окреслив основні цілі УНІ так: «Своїм завданням Інститут поставив плекання української науки й культури на німецькому терені, нав’язання та посилення культурно-наукових взаємин між Україною та західноєвропейським, головно німецьким науковим світом. Український науковий інститут в Берліні має в Німеччині репрезентувати українську науку, служити розвиткові та поглибленню дослідів в обсягу українознавства, а провід Інституту «старається викликати зацікавлення українськими справами у передових людей німецької інтелектуальної еліти» й знайомити чужих учених з українськими науковими дослідами».

При Інституті діяло чотири кафедри: історії України (очолював Дмитро Дорошенко); історії української державності (В’ячеслав Липинський); духовної культури (Іван Мірчук); історії матеріальної культури і мистецтва (Володимир Залозецький). Окрема тема — це видавництво, у якому виходили «Записки УНІ в Берліні», «Нариси з українознавства», «Український культурний бюлетень», «Вісті УНІ в Берліні»; було видано численну кількість досліджень, зокрема й «Найстаріші карти України на основі нових оригіналів, знайдених в архіві в Стокгольмі» Л. Багрова, Ілюстрований каталог з нарисом розвитку української графіки, «Посібник з України» за редакцією Івана Мірчука, а ще словники, підручник української мови. Допомагав УНІ також і українським студентам у Німеччині.

Значний внесок УНІ зробив і в популяризацію знань про нашу державу: він влаштовував значну кількість лекцій, курсів німецькою мовою про Україну в самому Інституті, в Берлінському університеті, адже завдяки Іванові Мірчукові інституція стала структурною одиницею цього навчального закладу (це, до слова, й врятувало архіви УНІ). Водночас науковці Інституту виступали й в інших німецьких наукових установах. Німецькою мовою також проводили цілі курси українознавства, які, вказує С. Наріжний, «тішилися значним зацікавленням німецьких студентів». До того ж УНІ організував виставку української графіки, про яку прихильно відгукнулося 25 органів німецької преси, надав матеріал для постійної виставки східноєвропейських народів. Варто зауважити, що УНІ розповідав не тільки про Україну, лекції були й про інші народи і країни, наприклад, Грузію.

Окрема тема — бібліотека українознавства, яка була відкрита при Інституті, архів української преси, читальня і... бюро розсилки книжок, метою якого було постачати наші видання в іноземні бібліотеки. Як зазначає С. Наріжний: «Завданням цього бюро було творення українських відділів при всіх значніших бібліотеках Німеччини, а також і інших європейських країн, особливо при тих установах, що займаються східноєвропейськими студіями». Лише за перші п’ять років своєї діяльності бюро розіслало 13 тисяч книжок і налагодило взаємини з 81 науково-культурною установою (з Чехії, Польщі, Франції, Англії, Австрії, Швеції, Фінляндії, Швейцарії, Бельгії, Італії, навіть Китаю і багатьох інших країн).

В Інституті також організували бюро наукової інформації. Саме до нього зверталися німецькі вчені, коли потребували інформації про Україну. Також бюро постачало фаховим іноземним часописам матеріали з українознавства. Більше того, Інститут працював і над переглядом відомостей про Україну в німецьких підручниках, атласах, аби виправити в них хиби й неточності. І все це було здійснено за трохи менш ніж 20 років, адже, зі спогадів історика Бориса Крупницького, навесні 1945 року УНІ перевели з Берліна до Ляйпцига — а фактично це було закриття.

СТОЛІТНЯ ФУНКЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Після Другої світової війни у Східній Німеччині українські студії були представлені факультативним, спорадичним вивченням української мови й літератури в рамках університетських курсів. Як зауважила Олеся Лазаренко, німецькою в НДР видавали переважно ті українські книжки, що вже вийшли у перекладі російською, оскільки це, зокрема, означало, що книжка пройшла цензуру.

У Західній Німеччині центром українських студій став Український вільний університет (УВУ) в Мюнхені. Історія навчального закладу пов’язана з трьома містами. З’явився він у Відні  1921 року (тож цьогоріч виповнилося століття від часу його заснування), потім переїхав до Праги, і після 1945 року остаточно осів у німецькому місті. Першим приміщенням УВУ в Мюнхені стала німецька школа. Уже через кілька років, завдяки наполегливій праці, вдалося досягнути офіційного визнання Баварським міністерством освіти наукових ступенів УВУ. Задумувався університет як навчальний заклад для емігрантів, адже, як зазначає в одній із праць на цю тему доктор історичних наук В. Кучер, у післявоєнній Німеччині перебувало понад 200 тисяч українців (здебільшого це ті, кого вивезли сюди на роботу).

Однак, зауважує дослідник, траплялися й такі випадки, коли люди, які виїхали за океан, спеціально поверталися з Канади, США та інших країн, щоб здобути чи завершити вищу освіту в УВУ. Також університет влаштовував педагогічні курси для вчителів народних і суботніх шкіл, видавав монографії й часописи, брав участь у роботі німецької секції ЮНЕСКО в Мюнхені. Відомий навчальний заклад і унікальним архівом, у якому є фонди, зокрема присвячені Центральному представництву української еміграції в Німеччині (1945—2004), таборам українських переміщених осіб на території Німеччини (1945—1955), організації освіти української еміграції на території Німеччини та Австрії (1945—1970-ті рр. ХХ ст.) та багато інших. УВУ вважається єдиним у світі вищим навчальним закладом поза межами України з українською мовою навчання. А в Німеччині тільки у цьому вищому навчальному закладі й Грайфсвальдському університеті видають диплом державного зразка з фаху україністика.

ВІД ПАВЛА РУСИНА ДО УКРАЇНСЬКОЇ КАФЕДРИ

Новий етап українських студій починається після відновлення української незалежності. У 1996 році була створена кафедра україністики у Грайфсвальдському університеті — у цьому, до слова, можна побачити певний символізм. Адже, як зазначає дослідниця Л. Гайдученко, славістику тут викладають ще з другої половини ХV століття, а одним із перших випускників цього університету, в 1473 році, став відомий український поет, гуманіст Павло Русин. Як розповіла Олеся Лазаренко, основний акцент у цьому навчальному закладі зроблено на дослідженні мови, літератури та культури України, і ще з 1995 року кафедра щороку організовує літню школу «Українікум».

Протягом 2001—2020 років, пояснює Олеся Лазаренко, курси української мови були в Берліні, Ляйпцизі, Геттингені, Мюнстері, Вюрцбурзі, Ольденбурзі та інших містах. А особливо взаємодія посилилася, коли було оголошено українсько-німецький рік мов (2017—2018). Окрім навчання української було організовано багато заходів, що пов’язані із зануренням в нашу культуру: вечори української поезії, покази фільмів, читання книжок, проведення екскурсії «Український Берлін». До того ж 2018 року в університеті Віадріна було відкрито кафедру історії України. За словами Олесі Лазаренко, це перша кафедра в Німеччині, у назві (і спеціалізації) якої згадано саме «історію України», а не «Східної Європи».

Однак для ціліснішого розуміння українських студій у Німеччині потрібно зауважити, що не всі зі вказаних курсів, що пов’язані з Україною, є обов’язковими в навчальних програмах: у такому разі тільки якщо студенти запишуться на них, вони відбуваються. Крім того, і досі україністику в Німеччині викладають переважно самі українці. Тож питання зацікавлення Україною представників інших національностей залишається вагомим завданням. Частково цю місію виконують інші організації, які функціонують у Німеччині й про діяльність яких згадала Олеся Лазаренко. Це й Німецько-українське академічне товариство, яке організувало у співпраці із Посольством України в Німеччині лекторій німецькою мовою «Наука з перших уст» (українських та німецьких науковців), і Мережа дослідників Східної Європи PRISMA UKRAЇNA, і Товариство перекладачів TransLit, і Німецька асоціація україністів та ін. При Європейському університеті Віадріна у Франкфурті-на-Одері з 2017 року діє Літня школа Viadrinicum, яка багато здійснює для того, щоб інформувати німців про Україну. Про поширення фактів про нашу державу дбають онлайн-портали й організації «Ukraine verstehen — Зрозуміти Україну» та «Kyjiwer Gesprache (Київський діалог)». Ukraine Calling об’єднує представників громадянського суспільства, які відкриті до співпраці з нашою державою. А ще існують численні програми для міжнародних обмінів.

Діяльність усіх цих організацій — вагомий внесок для наукової та економічної співпраці між нашими державами та для публічної дипломатії.

Марія ЧАДЮК, «День», фото надані Олесею ЛАЗАРЕНКО
Газета: 
Рубрика: