Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

«Найбільше допомагають люди не багаті, а iз середнiм достатком»

Розмова напередодні Різдва
25 грудня, 2002 - 00:00


Католицька церква ще з кінця ХIХ століття почала формулювати доктрину своєї соціальної діяльності — створювати спеціальні благодійницькі організації орієнтувати духовенство, чернецтво та віруючих на постійну допомогу людям, які цього потребують. Сьогодні Римо-Католицька церква в Україні формує мережу допомоги найбіднішим у формі соціальних центрів, будинкiв для старих одиноких людей, дитячих таборів оздоровлення, їдалень тощо. Керує благодійницькими зусиллями єпископ Станіслав Широкорадюк, Генеральний вікарій Київсько-Житомирської дієцезії, президент місії «Карітас- Спес». Напередодні Різдва він погодився розповісти нашим читачам про роботу церкви у цій царині.

— Ваша Екселенціє, розкажіть, прошу, про найбільш важливі напрямки благодійницької роботи Римо-Католицької церкви в Україні.

— По-перше, це їдальні для бідних. У кожній із наших семи єпархій працює щонайменше п’ять таких їдалень. До того кожна єпархія має свій соціальний центр допомоги людям у нужді. Є й парафіяльні чи монастирські соціальні центри. Наприклад, у Львові сестри згромадження Св. Йосипа піклуються 150 дітьми. Діти там не тільки обідають — сестри допомагають їм виконувати домашні завдання, надають можливість малювати, ліпити, читати тощо. Ще ми маємо чотири будинки для сиріт, а 29 грудня будемо освячувати п’ятий у Житомирі ще на 10 чоловік. Є у нас і три будинки для старих людей — всього на 80 осіб.

Найбільш активна наша праця — це оздоровлення дітей-сиріт та дітей із бідних сімей. Для них ми маємо три центри відпочинку й оздоровлення та будинок у Ворзелі. Кожного року тут відпочиває понад 2700 дітей. Подібна робота ведеться і в окремих єпархіях; наприклад, у Луцьку цього року оздоровили десь 300 дітей, хоча це невелика єпархія. Те саме робиться в Одесі, Кам’янцi-Подільському тощо. Маємо можливості для зимового відпочинку для дітей, головним чином, із інтернатів — вони приїжджають туди цілими класами разом із учителями, не перериваючи навчання. У центрах оздоровлення забезпечуємо дітям гарне харчування, вітамінізацію, медичне обслуговування і рекомендації лікарів батькам. А ще — мінімум християнського виховання. Що поганого у тому, коли діти вивчать напам’ять принаймні «Отче наш»? Буває, що й батьки за це дякують. А прозелітизмом ми не займаємося, хоча двері наших таборів відкриті для дітей інших конфесій. Ми не проти також, щоб наших дітей запросили, скажімо, до православних таборів відпочинку (такого ще, правда, не траплялося). Думаю, що відпочинок дітей має взагалі бути за межами конфесійності. Так само — хто питає у людей, що приходять у їдальню для бідних, про їхню конфесійну належність? Хотів би наголосити, що до католицьких центрів відпочинку дійсно їдуть з дітьми православні священики. Два рази був навіть православний єпископ з Чернігова, на жаль, уже покійний. Запрошуємо і греко-католицьких священиків та вихователів, а також духовенство інших церков. Так, у наших таборах відпочивала група дітей з Німецької лютеранської церкви в Україні.

— На які гроші провадиться харитативна діяльність в Україні?

— Українська церква не така багата, щоб підтримувати серйозну благодійницьку діяльність, хоча ми кілька разів на рік оголошуємо в усіх храмах збір грошей на благодійницькі заходи. Кошти отримуємо невеликі, але люди мають відчувати свій обов’язок і жертвувати, що можуть. Та наша Українська церква входить до вселенської Церкви, де чимало багатих помісних Церков. І вони допомагають. Коли ми будемо багатші, то й самі будемо допомагати іншим.

— Тобто головна закордонна допомога надходить до вас саме від Католицьких церков? Між тим Православні церкви користуються підтримкою Всесвітньої ради церков, тобто протестантськими грошима.

— Наскільки я знаю, православним допомагають також католицькі організації, що підтримують, зокрема, деякі православні семінарії. Ця допомога, втім, не ціниться, і я вважаю, не досягає головної мети — хоч якогось зближення католицької і православної церков. Не помітно взаємності чи якоїсь вдячності. Навіть навпаки — можна чути голоси: «Нас хочуть купити!»

— А гроші все-таки беруть? Ми такі …

— Але повернемося до благодійництва. На жаль, українські світські джерела допомоги не занадто щедрі. Але буває. Скажімо, в місяці милосердя (збір коштів і речей для допомоги бідним) знаходяться організації, найчастіше невеликі підприємства, які пропонують нам, скажімо, білизну для дітей або пошиття дитячих піжам. Іноді приходить до церкви людина і просить взяти гроші на допомогу дітям. Буває, що бізнесмен хоче подякувати Богу за те, що добре пішли справи, і жертвує на благодійництво. Або телефонують із якогось складу і пропонують привезти продуктів для табору відпочинку або допомогти влітку транспортом чи будівельними матеріалами. Дехто робить це регулярно.

Думаю, що це є першими результатами християнського виховання. І неважлива тут кількість грошей — раніше й цього не було. Цікаво, що найбільше допомагають люди не найбагатші, а, скоріше, середнього достатку і навіть бідні. Власне, найбагатші не допомагають ніколи. Це не тільки в Україні — у всьому світі так. І на Заході благодійництво тримається на середньому класі.

— Ваша Екселенціє! До нас звертаються читачі з проханням більше розповісти про благодійницьку діяльність сестер Матері Терези — місіонерок Божого милосердя і любові. А самі вони відмовилися відповідати на запитання журналіста.

— Сестри Матері Терези (в Україні їх чотири) ведуть суворий, навіть аскетичній спосіб життя. У них, наприклад, таке правило — якщо їм нічого дати голодним, то й самі вони голодують. І якщо це не потрібно для допомоги бідним, то не тримають в монастирі запасів продуктів більш як на два дні. Або така риса їхнього побуту — всі вони живуть в одній кімнаті, хоча кожна має право на окрему келію (кімнату). Роблять це, намагаючись краще розуміти життя бідних, жити як вони — відчути голод, тісноту, дискомфорт. Із тiєї самої причини сестри дуже легко вдягаються, навіть взимку. Коли іноді вони приходять до мене чи до священика у якихось справах, сестри не мають права випити чашку кави чи чаю — це забороняє їхній устав: не споживати нічого крім скромної монастирської їжі. І всім, що вони мають, що їм Бог посилає, діляться з бідними. Важливою рисою їхнього життя є заборона марнувати час — сестри або виконують якийсь доброчинний обов’язок, або моляться — навіть на зупинках міського транспорту.

Повна назва ордену — «Місіонерки Божого милосердя і Божої любові», але частіше їх називають сестрами Матері Терези, яка стала символом доброти людської. Я вважаю це великим даром для всієї нашої епохи — те, що наше століття було не обділене великою святою. У своїй місії мати Тереза переступила всі кордони людських обмежень — релігійних, національних, конфесійних, територіальних. Це все для неї не існувало. На жаль, я особисто не був з нею знайомий, але чув від єпископів, що для матері Терези не було різниці між бідним, якому вона служить, і єпископом, до якого прийшла у справах. У неї був такий дар, така харизма, що це ніхто не сприймав за зле.

Сестри заснованого нею ордену в усьому світі живуть за її принципами. Не кожен здатний на таке суворе служіння, тому сестри не поспішають приймати до ордену новеньких — випробування, роздуми іноді тривають роками, а то й десятками років. Адже, переконані сестри, Бог від жодної людини не вимагає зусиль, які б перевищували її можливості.

— Відомо, що київські сестри матері Терези три рази на тиждень годують голодних бідних людей. Чим вони ще займаються?

— Це сьогодні їхня головна місія, але вони мають й інші обов’язки. Наприклад, намагаються єднати членів сімей, яких роз’єднала бідність, нужда. Сестри постійно відвідують певне коло таких сімей, приносять для них продукти, наполягають, щоб члени родини готували і трапезували разом, намагаючись відновити в кожному почуття взаємної відповідальності; розмовляють з ними, наводять приклади із Святого Письма. Щоденно сестри відвідують 10—15 таких сімей. Сестри матері Терези далекі від фальшивого милосердя. Вони практичні і конкретні у стосунках з бідними і поводяться з ними, як з повноцінними людьми — вимагають від них зусиль, переконують у тому, що все залежить від них самих і що треба завжди шукати вихід. А якщо до них приходить нетвереза людина, їй не дадуть і шматочка хліба. Такі у сестер принципи, така дисципліна — з усього має бути якась користь для людини. Навіть з допомоги.

— Які спеціальні заходи Церква проводить до Різдва?

— Зараз у великому масштабі готуємо новорічні подарунки для дітей — для інтернатів, для бідних дітей. У Києві першу акцію робимо 25 грудня — для дітей наших парафіян, а 27 влаштовуємо свято для 400 дітей з бідних сімей. Кожен iз них отримає пакет із деякими речами і солодощами. Діти наших інтернатів також не залишаться без подарунків.

КИЇВСЬКИЙ СОЦІАЛЬНО- ПАСТОРАЛЬНИЙ ЦЕНТР ІМ. ІВАНА ПАВЛА II

Це один із 30 подібних центрів в Україні. Знаходиться на Позняках, керує ним сестра Леокадія Весельська (орден Серця Марії), а розповідала нам про роботу центру соціальний працівник Неля Шкіль, яка працює тут із часу заснування центру у 1998 році.

Розмовляти з пані Шкіль було непросто, бо чи не щохвилини телефонували або приходили люди. Одні просили прислати медсестру, інші прийшли взяти пакети з продуктами, ще інші у сусідній кімнаті одягали дітей в отримані тут зимові пальта та черевики. А у коридорі розташувалася молода жінка з Голосієва з трьома маленькими дітьми. Вона, власне, отримала вже все, що могли їй надати (пральний порошок, продукти, зимове взуття для дітей) і мала б піти, але видно було, що їй тут добре — у теплі, чистоті, серед уважних ввічливих людей — і жінка не поспішала повернутися у свій страшний (судячи з того, який вигляд усі вони мали) світ. Потім під’їхав автобус, і всі працівники пішли розвантажувати привезені продукти та одяг, зібрані прихожанами київських костьолів, де зараз проходить Тиждень милосердя — збирають гроші, одяг, продукти. З костьолів, іноді навіть з інших міст, до центру привозять також картоплю, капусту тощо. Окрім парафій, центр підтримують ще католицькі благодійницькі організації «Карітас» та «Тріумф серця».

Соціально-пасторальний центр допомагає бідним людям, інвалідам, дітям — незалежно від національності чи релігійно-конфесійної належності. Система допомоги — змішана. Це, по-перше, разова, так би мовити «швидка» допомога жебракам, людям із вокзалу, обікраденим проїжджим тощо. Якихось паперів, документів ні в кого не питають. Деякі з «одноразових» стають потім «постійними», хоча можливості центру обмежені.

Постійні підопічні — це одинокі старі хворі люди або багатодітні родини. Таких у списку центру 50. Пані Неля розповідає: «Ось, наприклад, прийшла до нас дівчинка 12 років і розповіла, що мати зламала руку, а сплатити за гіпс нічим. Пішли, подивилися — зовсім бідна сім’я, двоє дітей, батька немає. З того часу опікуємося, допомагаємо. Дівчинка, яка до нас приходила, вже працює, молодшу помістили в інтернат. Постійних регулярно опікаємо, підбираємо для них одяг, допомагаємо продуктами. Маємо пральну машину — для прання білизни зовсім немічних людей. Одні самі приходять, іншим допомагаємо вдома. Загалом, щорічно ми робимо майже 1500 візитів. Бувають надзвичайно складні ситуації. Наприклад, родина із старих хворих й безсилих дідуся з бабусею, на руках яких двоє малолітніх онуків (батьки у в’язниці)».

Пані Неля знає ім’я та по батькові всіх своїх підопічних і розмовляє з ними вельми спокійно і ввічливо за будь-яких обставин. А буває по-різному; за ті дві години, що я провела у центрі, можна було спостерігати дивні сцени. Одні приймають допомогу з вдячністю, змішану з добре зрозумілим приниженням, інші — як належне; є й такі, що «мають право». Так, при мені до кабінету без стуку ввійшла молода, пристойно вбрана жінка і почала суворим начальницьким голосом вимагати, щоб їй пред’явили список вмісту продуктових пакетів. Я було подумала, що це якийсь ревізор, перевірка, а виявилося — прохач. Пані Неля сприймає це спокійно — в їхній роботі буває всяке і на такі речі не треба зважати чи, тим більш, ображатися. «Люди є люди і такою поведінкою іноді просто прикривають свій душевний стан. Буває й не таке. Особливо складно працювати з тими, що колись займали високі посади, керували людьми, а тепер волею долі опинилися в залежності від благодійницької допомоги — безпорадні, хворі, нікому не потрібні». Одна така стара жінка є зараз в списках центру ім. Івана Павла II — примхлива, вимоглива, завжди незадоволена, без будь-якої вдячності за допомогу. «Для нас то не може мати якесь значення, — каже пані Неля — ми маємо виконувати свій християнський обов’язок». Центр допомагає й біженцям-іноземцям, які опинилися в Києві — людям з Конго, Чаду, з Чечні, з Росії (біженців у місті багато тисяч). Кожного четверга тут чергує офіцер по міграції — розбирається в складних обставинах, дає поради.

У центрі чергує не тільки він. Тричі на тиждень протягом трьох годин чергує лікар — приймає хворих, надає ліки і навіть окуляри, у випадку необхідності — відвідує хворого вдома. Двері цього медичного пункту відкриті для кожного, а ліками забезпечує фірма «Фармак» (це її благодійницька акція). Завдання ж працівників центру — слідкувати за тим, щоб допомога дісталася тим, хто її найбільше потребує. Окрім лікаря, в центрі працюють (без платні) медсестра-педіатр, перукар (для багатьох старих людей стрижка — неабияка проблема). Один раз на тиждень до центру приходить священик і проводить індивідуальні духовні бесіди. Роботи, загалом, багато. Але центру допомагають волонтери-студенти Університету Фоми Аквінського (їхня головна місія — розвантаження автобусів).

Для дітей житлового будинку, в якому розташований центр, працівники влаштували світлицю — тут є іграшки, книжки, тут чергує вчитель (також волонтер), а на прощання пригощають дітей чаєм, печивом, бутербродами. Гарний килим на пiдлозi Дитячої світлиці подарувала одна з підопічних центру пані Ярмолинскька. «Вона вже не знає, — каже Неля, — як віддячити за нашу допомогу, вельми хоче й сама щось зробити для інших, попри те, що не має ніг. Це не поодинокий випадок. Ось ці гарні пейзажі маслом на стінах центру — то подарунок іншої жінки». Центр займається й оздоровленням дітей — кожного року відправляє до таборів у Ворзелі, в Карпатах 20—30 дітей із тих родин, якими постійно опікується.

Коли центр не в змозi допомогти, то звертається, так би мовити, до вищого рівня. Був випадок — після довгих поневірянь сім’я незрячих людей отримала стараннями центру квартиру. Але… без газової плити. Куди не зверталися — безрезультатно. Прийшлося втрутитися єпископу Станіславу Широкорадюку. Зрештою, плиту купили, встановили. «Ще був щасливий випадок, коли «Тріумф серця» виділив для центру дві інвалідні коляски — дитячу і для дорослого. Мало, звичайно, але все ж таки!» — каже пані Неля.

Пані Неля розповідає: «Працювати, загалом, не важко, хоча доводиться мати справу з дуже старими людьми, а іноді — з психічно неврівноваженими. Та справжнiх конфліктів не буває. Треба тільки любити людей такими, які вони є. А також частіше згадувати про свої недоліки — хто з нас безгрішний? І завжди пам’ятати, що людина приходить до нас з протягнутою рукою — це делікатна справа. Тим більш, що не всі очікування ми можемо належним чином задовольнити».

Працiвники центру переконалися, що більш, ніж матеріальної чи медичної допомоги, одинокі люди (не кажучи вже про незрячих) потребують спілкування, слухача, і потребують, щоб біля них посиділи, почитали Святе Письмо. Працівники та активісти центру ще намагаються, наскільки це можливо, виконувати різні маленькі примхи своїх постійних підопічних. Так, одна з них завжди просить, щоби, направляючись до неї із візитом, їй купляли пиріжки з картоплею, що продаються у якомусь певному місці. Люди вельми вдячні за все це — пишуть соціальним працівникам поздоровлення, дарують фотографії, на яких вони залишилися молодими, здоровими і красивими. Мені показали фото, подароване центру 90-літньою жінкою; на ньому — розкішна, сяюча усмішкою красуня грає на бандурі у складі ансамблю бандуристів.

Газета «День» щиро вітає добрих людей всіх конфесій з Різдвом Христовим!

Клара ГУДЗИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments