Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Назрілий діалог

12 лютого, 2010 - 00:00

Публікація в «Дні» підборки «Яку Росію ми любимо?» була вдалим «проривом» щодо інтерпретації українсько-російських взаємин. Зрозуміло, що й реакція на неї була невідворотною.

Першою її ластівкою стала поява в «Российской газете» В. Фроніна, підборки яка передрукувала публікацію «Дня», «Яку Україну ми любимо?», створеної за участю читачів газети. Їхній склад неоднорідний. Тут і відомий політтехнолог, і політолог, і культурні діячі, і трудівник-освітянин.

Приємно, що в більшості відгуків на задану тему звучить схвальна думка щодо необхідності такого діалогу. Він, стверджується, мусить сприяти зближенню двох братніх народів, а не їхньому роз’єднанню чи відходу один від одного. На тлі досі гострих слів на адресу сучасного суспільно-політичного життя в Україні виділяється прихильний і світлий голос учителя історії з Костроми Сергія Іванова. На його думку (і це й захоплює!), найбільшою цінністю самодостатнього українського народу є відчуття власної ідентичності, наявність високого ступеня національної самосвідомості, шанобливе ставлення до рідної мови («Наша мова солов’їна» — кажуть українці).

Дозволю собі зацитувати його слова: «Люблю Україну за те, що майже в кожній селянській хаті поряд з іконами міститься портрет Т.Г. Шевченка — поета, громадянина, який у важкому для України ХІХ столітті зумів розбудити в українцеві українця, показати, що ми — люди, які мають право на самостійне національне життя й щастя на рідній землі». Браво! Так і напрошується асоціація із картиною І. Рєпіна «Не ждали», де зображені поряд М. Некрасов і Т. Шевченко, ці два світочі духовного світу. Справедливо зазначає цей же автор, що відносини між країнами залишають бажати кращого.

І справді так. Розсипані «шпигачки» у відгуках багатьох авторів викликають серйозні зауваження. Я б їх розділила на кілька груп: зауваження світоглядного характеру, зауваження, що засвідчують повну необізнаність із реаліями суспільно-політичного й культурного життя в сучасній Україні, деякі надто поверхові, просто надумані, а то й зверхні... Пальму «першості» я б віддала досить одіозному в Україні Глібові Павловському. Тут ми маємо «повний букет», м’яко кажучи, недоречностей. Виявляється, ми в Україні принижуємо російськомовних громадян, «примушуючи їх розмовляти на ламаному галицькому наріччі. Це знищує українську мову, яка завжди була осереддям різних впливів, зупиняє її розвиток». Отакої! Ми в Україні плачемося, що влада не підтримує українську мову, не дотримується закон про мови, прийнятий ще 1998 року, український книжковий ринок переповнений російськомовними виданнями, російськими т.з. гламуром («глянцеві журнали»), а для Росії це називається приниженням російськомовних! Чудасія та й годі!

Видно, «імперський» вірус настільки глибоко засів у «русских» умах, що не скоро він випарується. Хіба не імперськими проявами можна назвати твердження про те, що народи, які «входили до Російської імперії, отримали лише добро» (О.Ципко). Отож, «добром» для України є закриття для неї, за висловом І. Франка, усіх вікон у Європу, заведення в Україні кріпацтва Катериною ІІ (1783 р.), ліквідація решток автономії (1764 р.), знищення Запорозької Січі (1775 р.), фізичне знищення кращих українських діячів, топтання українських прав і рідної мови. Щодо останнього, то треба пригадати, напевне, призабуті в сучасній Росії Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський указ (1876 р.), цензурні обмеження (1880 р.) та ін. Цей ряд можна продовжувати до безконечності. Усіх, хто цікавиться цією проблемою, відсилаю до книги відомого культуролога Василя Лизанчука «Творімо разом Україну!» (Львів, 2009 р.).

Замовчувати російську імперіалістичну жорстокість щодо України — принаймні не лише ненауково, а, я б сказала, нечесно. Напевно, у Росії не всі знають слова зрілого Т. Шевченка, написані якраз перед арештом у 1847 р.: «...На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди». Прозоро й зрозуміло!

Певним різновидом імперського мислення у росіян є ностальгія за Союзом, цим різновидом новітнього російського імперіалізму, складовою частиною якого була Україна. В радянській Україні, читаємо, було жити комфортно усім, а «зараз вона розпалася на непримиренні частини» (В.Лошак, головний редактор журналу «Огонек»). Коли це розпалася Україна? Україна — унітарна держава, у неї одна Конституція, один її гарант Президент, одні символи — герб, прапор, гімн. Чому для Москви ми якісь різні? Незрозуміло. Подібним є твердження про розпад Союзу як драми (О.Ципко).

Пригадується, в кінці 1990-х (здається!) велися розмови про створення спільної російсько-української комісії з написання єдиних підручників з історії України і Росії. Звичайно, з цього нічого не вийшло, бо ми — два різні народи, і в кожного — своя історія. Для України може бути справедлива лише рідна історія, без нав’язаних штампів і стереотипів. Якась недомовленість прозвучала у твердженні Г. Павловського, що «і громадянська війна в Україні була дуже жорстокою, і українське КДБ було значно жорстокішим до інакодумців і опозиції, ніж московське». Щодо першого, то глибоке роз’яснення дає ознайомлення з відкритими документами державного архіву СБУ. Їх рясно використав у своєму останньому романі «Чорний ворон» відомий український письменник Василь Шкляр (Харків, 2009 р.). У творі йдеться про відчайдушний опір українських повстанців російській окупації в часи УНР (1921—1925 рр.), відомий під назвою Холодноярська Республіка. Очолювали «боротьбу» проти борців за волю України (на їхніх прапорах був напис «Воля України або смерть») посланці з Червоної Росії — Дьяконов, Антропов, Птіцин, Євдокимов та под. Однак справа не в прізвищах, а в суті. Сучасна українська історіографія громадянську війну й трактує як інвазію (окупацію), а не боротьбу українців з українцями.

Дивним виглядає своєрідний «захист» злочинного радянського режиму у відгуку С. Очківського. Виявляється, трагічні сторінки історії, масові жертви й страждання народів — це частина «еволюції сучасних демократичних національних держав» (за книгою американського соціолога Майкла Манна «Таємний бік демократії: пояснення етнічних чисток»). Жах! Отак договоритися можна і до страшного — виправдання фашизму!

Цілий ряд тверджень свідчить про повне незнання реалій сучасного українського політичного життя. Кілька разів звучить у присланих листах теза про русофобію в сучасній Україні, проявом чого є визнання українського Голоду як геноциду з боку російського народу. Звідки автори черпали такі тлумачення?

Усі, хто живе в Україні, знають, що наукове трактування теми геноциду полягає у визнанні винними сталінський режим, Кремль, більшовицьку владу, а не російський народ. Хто чув із вуст Президента В. Ющенка інакше? Майте совість, панове, побійтеся гріха!

Прикро, що й досі «жупел» українізації лякає росіян. Звідси — зневажливе ставлення до державної української мови (Г. Павловський). Про це уже йшлося у коментарі до публікації Івана Ющука («День», №19—20, 2010 р.). Він влучно сказав: «Українська мова анітрохи не бідніша за російську чи будь-яку іншу мову. Треба тільки її добре знати». Учіться, друзі, тоді не називатимете українську мову «ламаним галицьким наріччям».

Можна сперечатися із твердженням: «Ми були єдиними, коли приймали православ’я в його візантійській іпостасі, й сьогодні ми — люди однієї віри й однієї культури». Наскільки я знаю, прийняття Володимиром християнства 988 року відбулося без Москви. Російська держава, як знаємо, оформилася лише 1547 року, коли Іван ІV (Грозний), уперше вінчався в церкві з титулом Московського царя (Див.: В.Білінський. Країна Моксель, або Московія. Роман-дослідження. Кн. І. —К., 2009 р.). 1561 р. Московія отримала грамоту Константинопольського патріарха, де Івана ІV визнали прямим спадкоємцем візантійських імператорів. Разом ми християнство не приймали... До того ж, церква в Московії із самого початку свого існування була закритим і непроникним світом. Переважно не дуже вченим чи просвітленим. У московській церкві тих часів не виявлено ані найменшого сліду шкіл, існування яких було повсюдним у Київських та Галицьких землях, що підтверджується багатьма джерелами й не викликає сумнівів (див. дет. кн. В.Білінського). Навіть М.М. Карамзін змушений був визнати: «Немає сумніву, що древній Київ, прикрашений пам’ятниками візантійських мистецтв... іноземних, греків, німців, італійців, перевершував Москву п’ятого — на десять століть (тобто ХV ст.) багато в чому» («История государства Российского». — Т.V, с. 209).

Всі наведені розмірковування, може, деякою мірою суб’єктивні, але вони можуть бути доказом, що започаткований Ларисою Івшиною і Владиславом Фроніним діалог зобов’язаний мати право на продовження. Треба говорити, вміти слухати і чути одне одного, а не бути в ситуації розмови «глухого з німим», як це було упродовж 70-річчя радянської влади. Дають надію слова О.Ципка: «Узагалі українська національна самосвідомість — це свідомість тяжкої кріпацької долі... І нікуди не подітися від того, що з цієї позиції українці оцінюватимуть своїх героїв, які боролися за незалежність України. Це болісно, але на це треба зважати. А в Росії цього не розуміють і жорстко вимагають, аби не було спогадів про кріпачку Катерину, про Конотоп . Народи тісно пов’язані, але все-таки це різні народи».

Не можна не погодитися. Будьмо друзями, партнерами, самодостатніми, позбавляймося комплексу «старшого і молодшого брата». Справедливо зазначає щирий друг України (дай йому, Боже, здоров’я) Олексій Іванов, що відповідальність за погіршення відносин між двома країнами лежать на владних структурах обох країн. Саме вони повинні дбати про зміцнення того, що об’єднує народи, а не розвивати те, ще роз’єднує!

Якщо сповідувати, що вся влада — від народу, то роль народу теж відповідальна. Народ — це ми, тому почути голос кожного українця чи росіянина є дуже важливим.

Впевнена, що дискусія набере високого рівня — толерантного, глибоко наукового, доброзичливого — і принесе добрі плоди.

ВІД РЕДАКЦІЇ

Нагадаємо, що публікація «Яку Україну ми любимо?» («День» від 2.02.2010) — це відповідь читачів «Российской газеты» на передрук із «Дня» матеріалу від 25.03.2009 року «Яку Росію ми любимо?», що викликав, за визнанням наших московських колег, помітний резонанс. Ми вирішили продовжити цю заочну дискусію. І першими запропонували висловитися авторам, а серед них була і Євгенія Сохацька, колективної публікації в «Дні», з якою, власне, все і почалось. Упевнені, що це дозволить нам просунутися далі в непростому, але необхідному діалозі про українсько-російські відносини. Сподіваємося, що найактивнішу участь в ньому візьмете і ви, шановані читачі.

Чекаємо ваших відгуків за адресою chedit@day.kiev.ua

Євгенія СОХАЦЬКА, професор Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, голова Всеукраїнського товариства Івана Огієнка
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments