Шлях героя — це здійснити силою своєї віри прірву між тим, що людина бажає, і тим, що є реальне.
Ярослав Стецько, український політичний та військовий діяч

Не дають селу померти 12 святих

У Святому під Рівним життя є лише в дев’яти дворах
2 листопада, 2007 - 00:00
СЕМИДЕСЯТИРІЧНА ВІРА ІВАНЮК НЕ ДАЄ СВЯТОМУ КАНУТИ В НЕБУТТЯ

Села із загадковою назвою Святе, що лише за кілька десятків кілометрів від обласного центру, немає на жодній сучасній мапі. За останні півтора десятиліття тут не народилося жодної дитини і ніхто з молодих не пішов під вінець. Його жителі стверджують, що навіть війна, коли село згоріло дотла, не завдала селу такої шкоди як останні мирні декілька літ.

У колись великому селі Святому, Здолбунівського району, що на Рівненщині, тепер проживає всього 12 людей. Наймолодшому його мешканцю уже за п’ятдесят. А ті, хто залишився, час від часу зігрівають душі спогадами про колишнє Святе та з жахом розповідають про страхіття, які випали на його долю.

Відшукати немісцевій людині село з загадковою назвою Святе вкрай тяжко. До нього веде єдина вузька покручена лісова стежина, яку дорогою навіть і не назвеш. Взимку, коли засипає її снігом, місцеві стають повністю ізольованими від зовнішнього світу. Електричні дроти — єдине, що несе до цього покинутого людьми місця крихітну часточку цивілізації. Тепер у Святому залишилися не зруйнованими всього 18 хатин, а життя ще жевріє лише в дев’ятьох.

— Колись давно у нашому краї не було сіл, — розповідає 74-річний житель Святого Олександр Ранюк. — Люди жили по лісах, і де-не-де були невеличкі хутірці. Серед лісу на одній галявині з-під землі ключами били три джерела. Вони й зараз є за селом, проте дуже понівечені. Один підприємець їх орендував, щоб розводити форель. Вода в тих джерелах влітку така холодна, що не можна навіть напитися, а зимою така тепла, хоч бери й купайся. Поряд ріс старезний дуб. Там ще й досі у воді є цей пеньок. Під тим дубом, біля джерел, люди збиралися на великі свята. Існують перекази, що одного року зі всієї округи туди зійшовся народ святити Паску. В той момент на нашу місцевість налетіли татари, але людей у своїх домівках не познаходили. А до джерел вони не дісталися. Таким чином, самі не знаючи того, люди врятували собі життя. З того часу те місце з джерелами назвали святим, а річку, що бере звідти свій початок — Святкою. Незабаром усі врятовані зібралися докупи й переселилися на це святе місце. Новостворене село отримало назву Святе.

Місцеві розповідають, що колись Святе було великим та багатим селом. Українці, поляки й чехи жили тут у мирі та злагоді. Жителі села славилися на всю округу як хороші господарі. А молодь зі Святого вважалася завидними нареченими з-поміж мешканців сусідніх сіл. Друга світова війна стала серйозним випробуванням для його жителів — село було зтерте з лиця землі: з 200 дворів вогонь оминув лише недоробленого хліва з одного краю села та стару, криту цинковою жестю, кузню — з іншого.

— Спочатку німці не мали на меті палити село, — пригадує Олександр Павлович. — Вони заготовляли дрова в цій місцині. У той час тут хазяйнував один повстанський загін з двома патронами у кишені. Вони й надумалися зрівнятися з озброєною армією та зачепили тих німців. Коли помітили неладне — дали втікача. А відповідати довелося мирним людям. Тоді 72 людини спалили заживо. Серед них був мій батько та брат. Німці їх допитували, хто почав стріляти. А що ці прості люди могли знати? Тоді їх зігнали у клуню за ставком й підпалили. Мені було лише дев’ять років. Жінок та дітей вони не зачіпали. Пам’ятаю, батько вискочив через вікно. То німець дав чергою з кулемета — як сокирою перерубав...

Після такої страшної події поляки та чехи полишили це село, а українці взялися за його відбудову. Звели понад шістдесят дворів. Село відродилося та почало жити новим життям.

— Уже через декілька літ після закінчення війни Святе знову стало повноцінним селом, — каже 79-річна Марія Ранюк. — Був магазин, сільська рада, млин, колгосп. На джерелах збудували філію від рівненського рибкомбінату. До кожної хати підвели радіо. У кожній господі тримали по дві корови та по два бики. Здавали м’ясо, молоко, мали гроші, жили. В одну мить не стало нічого. Після розпаду Союзу зачинили магазин, зруйнували млина збанкрутів рибкомбінат, зіпсувалася радіолінія, а наше село формально приєднали до сусідньої Будеражської сільської ради. Опинившись у глухому куті, вся молодь почала виїжджати з Святого.

Старенькі розповідають, що кілька років тому, коли що й трапиться, то можна було побігти до рибгоспу й по телефону викликати допомогу. Тепер нема жодного зв’язку зі світом. А коли трапляється пожежа, то горить все дотла. А якщо хто захворіє, то доводиться на конях чимало кілометрів везти хворого. Люди бідкаються, що нова сільська рада взагалі не цікавиться Святим. Ніби такого населеного пункту й не існує. Згадують лише під час виборів, коли потрібні їхні голоси.

— Горюємо ми в Святому, — веде мову Марія Євгенівна. — Ніхто не цікавиться чи ще живі ми, чи вже поздихали. Для того, щоб змолоти поросяті муки або купити цукру, крупи чи шматок мила, потрібно кілометрів десять-дванадцять в один та інший бік тарабанитися возом. Отаке у нас життя, — підтримує розмову Олександр Павлович. — Дожилися до ручки. Зігнав колись нас з бабою Господь докупи у цьому селі. Тут і помирати будемо... Мали єдину розвагу — телевізор. Але останнім часом не хочеться його дивитися. Брешуть там багато... Дали б мені хоча б одну депутатську зарплату, то до смерті вистачило. А їм на місяць не вистачає... Можна було б дуже добре в нашій країні жити, як би злодіїв було менше...

Андрій ПЕТРИК
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments