Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Не лише правопис

Про нові перспективи української мови в модерній спільноті
23 грудня, 2020 - 12:15

Уже стало звичним розглядати мовне питання, користуючись термінами «боротьба», «супротив», «захист» та «фронти». Така метафора неминуче приводить нас до моделі win-lose, де перемога одного автоматично означає поразку іншого. Проте існують й інші моделі. Про одну з таких було розказано на дискусії «Мова як фактор безпеки: Як посилити позиції української?», що відбулася у межах Дискусійного ПЕН-клубу.

ПРО НАБУТТЯ МОВНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Дискусія розпочалася з питання престижності. Це тема, яка нерідко зринає в інформаційному просторі в контексті того, що престижність української мови потрібно підвищувати. Утім, чи не заганяємо ми себе цим питанням у глухий кут? Голова Національної комісії зі стандартів державної мови професорка Орися ДЕМСЬКА зауважила: «Для мене ніколи не було критично важливим, щоб українська мова була престижною. Бо наскільки я як носій цієї мови займаю сильну позицію в суспільстві, настільки сильною є рідна мова. Наскільки престижним є бути професором, настільки престижною є українська. Тому що моя мова є частиною мене».

Так само й молоде покоління не бачить підґрунтя для порушення питання про престижність: «Мені здається, це є наслідком відчуття меншовартості: на противагу закидам про «сільську», «колгоспну» мову ти намагаєшся сказати, що вона престижна, солов’їна та ін. Але насправді мене як українця цікавить одне — вона мені рідна, і мені цього достатньо», — розповідає TikTok-блогер Данило ГАЙДАМАХА. Бо й справді, коли говоримо про підвищення престижу мову, хіба не визнаємо, що вона є непрестижною? І в такий спосіб той фрейм, у який помістили у радянський (та ще й імперський) час українську мову, продовжує і далі існувати в нашому суспільстві. Ми намагаємося щось зробити, а фактично лишаємося у тій системі координат, яка дісталася нам у спадок від, м’яко кажучи, не найкращих часів для побутування нашої мови. Можливо, саме час для ревізії наших підходів?

Орися Демська запропонувала такий погляд на це питання: «Коли ми говоримо про традиційну спільноту, яка тяжіє до монолінгвальності, монорелігійності, монокультурності, тобто є звичайною патріархальною, закритою спільнотою, для неї одна мова є критично важливою, бо інакше вона не відбудеться. Тому що людська спільнота у багатьох випадках відрізняється від інших саме мовою. Проте в якийсь момент поряд із традиційною спільнотою виникла модерна — полікультурна, полімовна, полірелігійна тощо — розповідаєвона. Якщо ми говоримо про модерну державу й розуміємо, що в ній живе багато людей, з різними мовами, то щоби створити інклюзивну історію, ми мусимо мати одну мову, яка залучить усіх до цієї держави. І це вже не про герметичність, не про війну, це про те, щоб вижити, відбутися й досягнути чогось в тому полімовному суспільстві і як громадянин, і як держава. Бо якщо ми з вами не визначимо для себе в тому строкатому різнокультурному, різномовному, різнорелігійному світі якоїсь однієї об’єднавчої мови, то ми розсиплемося. Тому тут уже не про мовну війну, це про те, щоб бути на цій землі собою. І дати шанс іншим відбутися разом із тобою, долучаючися саме до цієї, а не іншої мови».

Модель традиційної і модерної спільноти дає змогу по-іншому поглянути на ще кілька важливих завдань. «Для якого типу спільноти ми маємо формувати модель мовної політики? Для традиційної чи модерної? Це різні спільноти. Традиційна спільнота хоче герметичної історії, де концепт переходу є святим діянням. Для мене концепт переходу з мови на мову є практикою зречення. І людина, яка відрікається від своєї першої мовної моделі, потім карає себе за те, що вона в собі щось заперечила, — розповідає Орися Демська. — Я вже давно і в статтях, і на лекціях говорю про набуття нової мовної ідентичності. Коли ви набуваєте нову мовну ідентичність, ви додаєте, збагачуєтеся, і тоді немає покарання за відмову, а є, умовно, винагорода за ще одну можливість, ресурс. І тоді це трошки по-іншому працює. Для того, щоб відбувся момент набуття нової мовної ідентичності, має бути система координат, у якій це може відбутися».

«ПОТРІБЕН ПОШТОВХ»

Створення цієї системи координат стало ще однією темою дискусії. Як зазначив Уповноважений із захисту державної мови Тарас КРЕМІНЬ: «Нам треба виходити із формату стратегій, я переходив би до того, що називають практики». Однією з них є курси української мови. З необхідністю створення таких курсів усі погодилися, як і з тим, що вони мають бути доступними для населення. Водночас якщо Тарас Кремінь вважає, що курси мають бути безкоштовними, під час дискусії звучала пропозиція, щоб був або грантовий підхід, або вимога написати есе. Оскільки якщо зробити курси повністю безкоштовними, чи не відбудеться знецінення мови, як у прислів’ї — те, що дешево коштує, дешево й цінується? Питання лишається відкритим, як і вибір формату.

Водночас для Данила Гайдамахи суттєвішим є інше питання: як спонукати людей на ці курси прийти, як їх зацікавити? Потрібен поштовх. Бо італійську, наприклад, можна захотіти вивчити, щоб прочитати улюблених авторів в оригіналі. Або, скуштувавши італійську кухню, людина може зацікавитися італійською культурою загалом. Тоді вона піде в магазин, придбає відповідні навчальні матеріали чи знайде курси. Навіть якщо їх обмаль, зокрема, як у випадку з кримськотатарською, якщо зацікавлення культурою є, то вихід теж знайдеться, зокрема Данило займається з репетитором. Блогер розповідав на прикладі молоді, утім, схоже, що це можна розширити і на інші вікові категорії. Що може стати поштовхом — це певний україномовний, умовно назвемо, продукт. Семінар, бізнес-курс, книга, музика, фільм — варіантів безліч. 

А що ми маємо натепер? Безумовно, прогрес у цій сфері є, однак є куди рости. Зокрема, журналіст, продюсер, голова комітету Шевченківської премії Юрій МАКАРОВ розповів, як хотів подивитися «Тіні забутих предків», і на всіх стрімінгових сервісах пропонували переглянути тільки російською. «Квоти так чи так працюють, і за 5 — 10 років ця індустрія у нас запрацює. Але для цього потрібні додаткові зусилля, зокрема і з квотування того, що не входить у безпосередню компетенцію органів контролю, — зазначає Юрій Макаров. — Виявляється, в Україні є філія компанії Ubisoft. Це одна з найбільших компаній у світі, яка розробляє комп’ютерні ігри. Вони робляться тут, у Києві, і встановити з ними контакт — не проблема». Тож можна, наприклад, локалізувати комп’ютерні ігри й збільшувати сфери, в яких активно використовується українська мова. До речі, в кінці року Національна комісія зі стандартів державної мови буде працювати з фахівцями, чий бізнес полягає в локалізації геймерства.

Важливо розуміти, що українська мова — це не тільки правопис, якого потрібно дотримуватися; це те, що присутнє в усіх сферах нашого життя.

Марія ЧАДЮК, «День»
Газета: 
Рубрика: