Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло — Незалежна Держава Українська — перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужиткувати рідну плодючу землю з її незчисленними багатствами…
Симон Петлюра, український державний і політичний діяч, голова Директорії УНР

«Не плач, «бандєрьонок», буде тобі ще Україна»

У свої 92 роки Ася Карпівна досі не може забути, як неприємно «пахнув» хліб у норильських бараках, а більше їсти не було що...
22 травня, 2020 - 11:02
АГАФІЯ КНИШ ІЗ ГОЛОВНИМ РЕДАКТОРОМ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ» ЛАРИСОЮ ІВШИНОЮ ПІД ЧАС ГРОМАДСЬКИХ СЛУХАНЬ, ПРИУРОЧЕНИХ ДО 60-РІЧЧЯ НОРИЛЬСЬКОГО ПОВСТАННЯ, — «НОРИЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 60 РОКІВ ПОТОМУ. ЛЮДИНА VS. ТОТАЛІТАРИЗМ»

26 травня 67 років тому політичні в’язні ГУЛАГу підняли Норильське повстання. Воно тривало до 4 серпня і стало першим камінчиком у фундамент краху радянської комуністичної імперії. Тоді, влітку 1953 року, політв’язні відкрито виявили свій протест проти антилюдських умов життя і праці в таборах. Повстання було інтернаціональним, але головними ініціаторами були саме українці. Не останню роль у ньому відіграли і жінки шостої зони, серед яких була і юна Агафія Котлярчук (за паспортом — Книш Агафія Карпівна) Вона потрапила у зону разом зі своїми старшими сестрами — Надією та Даркою. На той момент їй виповнилося лише 17 років.

РОДИНА: «ІСТОРІЮ УКРАЇНИ ЗНАЛИ З РОЗПОВІДЕЙ БАТЬКА»

Сестри Котлярчук родом із Волині. Їхні батьки були звичайними людьми — мати гарною господаркою, а батько грамотною людиною, мав за плечима навчання в духовній семінарії, брав участь у Першій Світовій війні, а коли повернувся, працював на своїй землі. Карпа Котлярчука не раз кликали на посади, але він не погоджувався, бо «совіти» нічого доброго для людей не зробили», — казав він. Йому не раз і не два вдавалося уникати арештів, та коли почалася Друга Світова війна, вирішив, що настав час включитися у політичну боротьбу за Україну.

«Батько не просто підтримував УПА, він організовував допомогу продовольством, агітував людей долучатися до боротьби. Охочих було багато. Люди включилися в роботу і допомагали нашій повстанській армії, хто чим міг. Часто вночі у нас збиралися молоді хлопці й тато розповідав їм про національно-визвольні бої за Україну. Ми знали історію України не з книжок, а з розповідей батька, — ділиться Агафія Карпівна. — Уся родина була задіяна в підтримці УПА. Старші сестри шили бійцям одяг, носили передачі, готували їсти, виконували доручення. Моє завдання було — передавати інформацію в сусіднє село. Дорога пролягала через блокпост, де стояли німці. Щоразу, коли проходила повз них, від страху посміхалася. А вони кликали мене «клайне медхен» і нічого не підозрювали... Увесь наш город був у прихованій зброї. Не раз переховували хлопців, виходжували після поранень. Усі в селі це знали і не здавали. Та коли війна закінчилася, почалися доноси, людей етапами вивозили в Сибір. Тато знав, що рано чи пізно увірвуться і до нашої оселі. 23 березня 1946 року о 4-й ранку забрали нас із сестрами. Якраз у мій день народження».

АРЕШТ: «УСІМ ПРИСУДИЛИ ПО 10 РОКІВ ТАБОРІВ»

Облави почали проводили після того, як у селі вбили начальника КДБ. Він ходив попід хати і вимагав здати «бандитів», за це пропонував певні «пільги». Та місцеві вирішили, що ліпше буде позбутися цього КДБ, та й по всьому. Але цим викликали ще більше увагу. З району почали приїжджати міліціянти, влаштовували обшуки, допити, залякували, били, забирали людей і не повертали. Коли прийшли до Котлярчуків, батько думав, що це за ним, і вже склав речі, виявилося, що арештовують його доньок за «злочинну діяльність». Слідство тривало три місяці, дівчат утримували і допитували у в’язниці Луцька. 25 червня 1946 року військовий трибунал виніс їм вирок — 10 років із конфіскацією майна. Кримінальна справа № 13421 на сестер Котлярчук зараз на зберіганні в архіві УСБУ у Волинській області.

«Для мене тоді найстрашнішим було те, що розлучили із сестрами, тримали у різних камерах. Удень викликали на допити, якщо мовчала, давали у вухо. Попри те, що я нічого не знала, били, не жаліли. Зі слідчих найбільше запам’ятався Матвеєв, який мене бив і під нігті сажав голки. Знаю, що мати ходила у Рожище, у Луцьк, домовлялася, щоб мене відпустили, я ж іще неповнолітня була. Навіть когось підкупити намагалася, але нічого їй не вдалося, — ділиться спогадами пані Агафія. — Із сестрами зустрілися вже за три місяці на судовому засіданні. Їх судили за статтями 54-1 «а» і 54-11 — пряма зрада Батьківщини: позбавлення волі строком на 10 років із конфіскацією майна. Мене — за контрреволюцію. Усім присудили по 10 років таборів. Пам’ятаю, як суддя запитав, чи маємо ми останнє бажання перед засланням у Сибір. Сестри сиділи і мовчали. Я насмілилася, встала і сказала: «Не розлучайте нас, без сестер я пропаду».

ЕТАП: «ПОМЕРЛИХ МАЛО НЕ ЩОДНЯ ВИКИДАЛИ В ЄНІСЕЙ»

На виправні роботи сестер Котлярчук відправили на Донбас. Звідти в Естонію, у місто Нарву — там був, так би мовити, «сортувальний» пункт. Через два тижні великим етапом повезли у вагонах у Красноярськ. Їхали довго. Зупинялися у тупиках вночі, щоб можна було набрати води, переважно з калюж. У вагонах стояло по дві бочки — одна з водою, щоб пити, інша для «нужди». Коли приїхали у Красноярськ на пересилку, кожній видали по п’ять булок хрущовського кукурудзяного хліба. Агафія Карпівна згадує, як сестри дозволили їй з’їсти лише шматок, а решту заховали, переживали, щоб після сильного голоду вона не померла від переїдання, бо й такі випадки були.

«Піклувалися одна про одну, але від хвороби не вберегли. Коли сіли на баржу до Норильська, у мене почалася малярія. Лихоманка була кілька днів. Сестри не відходили, молилися... Померлих мало не щодня викидали за борт, в Єнісей, — продовжує розповідь жінка. — У Дубінку добралася ледь жива. Коли нас привезли у шосту зону Норильських таборів, уже була пізня осінь. Мороз, вітер, холод і страх. Видали бушлати і вказали на нари. Вранці прийшов «художник», помаркував нас. У мене був порядковий номер Z166. Оскільки я була «малолєтка», неповнолітня ще, мене залишили у зоні: підмітала, допомагала на кухні. А коли виповнилося 18 років, почалося пекло».

ШОСТА ЗОНА: «ПОВЕРТАЄМОСЯ З РОБОТИ, А В КОЛОНІ ВЖЕ НЕСУТЬ КІЛЬКОХ НЕЖИВИХ»

Умови в таборі були жахливі. Полярна зима, жодних вихідних, 12-годинна робоча зміна при 40-градусному морозі, низький рівень харчування, подертий одяг, який не захищав від морозу. При таких умовах щодня доводилося рити котловани. Норма — 30 см у квадраті два на два. А глибина котлованів сягала трьох, п’яти, а часом і десяти метрів. За виконання отримуєш 650 грамів хліба, а якщо ні, то просто «гарантія» — це 300 грамів.


АГАФІЯ КНИШ

«Але то такий хліб був, що клеїти очі можна було, масткий, глевкий, з неприємним запахом, та їсти більше не було що, а сили треба берегти, — визнає пані Агафія. — Не їсти не можна було, бо сили втрачалися дуже швидко. Бувало, повертаємося з роботи, а в колоні вже несуть неживих або ведуть під руки трьох-чотирьох, а вони ледве ноги тягнуть. Крім важкої роботи мусили терпіти постійні приниження й знущання з боку охорони. Падати не можна було, бо одразу або добивали, або снігом замітало. Взагалі нічого робити не можна було: читати книжки — не можна, писати листи — не можна. Коли у 1948 році ми отримали листа, то дуже здивувалися. Та новини були погані: у Сибіру помер батько, про це писала медсестра з табору на прохання матері. Вона тонко натякнула, що мати повернулася в Україну. Не знаю, як вона дісталася. Хати не було, майна не було, а вона поїхала. Тоді я пообіцяла, що як вийду, також повернуся в Україну».

ПОВСТАННЯ: «МИ НЕ ЗДАВАЛИСЯ, ХОЧ ВАЖКО БУЛО І ФІЗИЧНО, І ПСИХОЛОГІЧНО»

Надія на амністію в зоні з’явилася після смерті Сталіна. Політв’язні сподівалися, що відбудеться пом’якшення табірних умов, що дехто з них вийде на волю. Але під амністію потрапили кримінальники, а не політичні в’язні, серед яких понад 70% були українці. Додало хмизу у вогонь вбивство та поранення табірною охороною кількох в’язнів. Це призвело до повстання у 4 та 3 зонах. Наступного дня повстанців підтримали в’язні з 5-ї, згодом і 6-ї — жіночої. В’язні масово відмовлялися виходити на роботу. Так почалося відоме Норильське повстання 1953 року.

«Спочатку нас лякали, але ми не підкорювалися. Потім почали виганяти за зону, стріляючи під ноги, ми не йшли. Головне завдання охорони полягало в тому, щоб змусити нас залишити зону, тоді можна було добивати чи вбивати, але ми не виходили, — відзначає співрозмовниця. — Десь на початку липня територію оточило військо, наїхало багато пожежних машин. Ми вийшли з бараків, на площі зробили великий круг, взялися за руки. Не знали, до чого готуватися. Нас почали поливати сильним струменем води, просто збивало з ніг, вода брудна, з піском, камінчиками. Тих, кого збивало, забирали і відправляли у карцер. Водою били в основному по дівчатах-ватажках. Їх катували, а потім відправляли в інші табори. Але ми не здавалися, хоч важко було і фізично, і психологічно. І вимоги наші задовольнили, хоча б частково».

Жінкам дозволили зняти номери з одягу, зменшили робочий день до 9 годин, дозволили листування з рідними і почали оплачувати працю. Натомість вимагали від жінок повернутися на роботу. І 6-та зона почала знову працювати, хоч Норильське повстання тривало в інших, чоловічих таборах, до серпня, і політичні вимоги ув’язнених таки були частково виконані: через півроку ліквідували Особливу нараду, за кордон відправили іноземців, вивезли людей з інвалідністю та психологічно хворих, а головне — розпочався перегляд справ політв’язнів.

ВОЛЯ: «КОЛИ Я ПОБАЧИЛА ДОМАШНІЙ УКРАЇНСЬКИЙ БОРЩ, ТО ПОЧАЛА ПЛАКАТИ»

Це дозволило на два роки раніше вийти на волю й Агафії Котлярчук. Оскільки вона була однією з наймолодших у зоні, то потрапила в перші хвилі й була звільнена з місць позбавлення волі 1 вересня 1954 року. Згадує, як хвилювалася, що доведеться у «зеківській» фуфайці йти містом, а старі чоловічі черевики мали два різні шнурки — червоний і білий. Виручила подруга Женя-Жучка, яка вийшла раніше. Вона піднесла під ворота табору пальто, бурку і шаль. У неї Ася і залишилася.

«Женя вже була заміжня. Її чоловік — також із зони. Вони мене приютили. Накрили стіл, коли я побачила усі ті наїдки і домашній український борщ, то почала плакати. А вона мені: «Не плач, «бандєрьонок», буде тобі ще Україна» — згадує Агафія.

— Чому «Бандєрьонок»? — не втримуючись, запитую я.

«У всіх на зоні було прізвисько. Оскільки я була однією з найменших, називали мене «Бандєрьонок», — відповідає Ася Карпівна.

— Що він означає? — уточнюю.

«Бандєрьонок»? Малий Бандера! Я ж за політичною статтею сиділа. Бандерівка була і залишаюся, — сміючись, відповідає жінка.  — З Україною в серці на все життя».

Власне, в Україну Агафія повернулася за два роки після звільнення. У 1955 році вона вийшла заміж за Антона Книша, який також був засуджений за політичною статтею. Коли вона завагітніла, подружжя вирішило народжувати на рідній землі. Так у Нововолинську з’явилася старша донька — Валентина, а потім і син — Ігор. Після смерті чоловіка Агафія Карпівна переїхала у Вінницю до сестри Надії, яка вийшла на волю через рік після неї. Поєднавши серце із коханим-політв’язнем Андрієм Присяжнюком, вона пропрацювала кухарем у тих краях ще тривалий час. А потім, у 1973 році, разом із чоловіком повернулася в Україну. Придбали кооперативну квартиру й оселилися у Вінниці.

Зараз із трьох сестер Котлярчук на цьому світі залишилася лише Агафія. Переступивши вже дев’ятий десяток років, вона мовчки оцінює нинішні події в країні. Не хоче про це багато говорити. Радіє, що дожила до проголошення Україною незалежності й сподівається, що її четверо онуків та правнуків житимуть у країні, за яку вона боролася і у світло якої вірила.

Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця, фото надані Анною Чайковською
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ