У фотоклуб «Запоріжжя» на початку сімдесятих прийшов
той, хто пише ці рядки. Цей клуб тоді вже мав десять років активної діяльності
та добру славу. Провідні запорізькі автори були відомі й у зарубіжних фотосалонах,
а їхні роботи, по-справжньому талановиті, отримували високі нагороди. Було
там багато чого безперечно гарного й корисного — але чогось мені таки не
вистачало.
Як пам’ятаю, дужче мені подобалися роботи прибалтійських
авторів, особливо литовців. Хоча цьому, здавалося, можна і не вельми дивуватись
— адже литовська фотографія визнавалася найхудожнішою в Радянському Союзі.
Але дивитися на художні литовські знімки було мені трохи прикро. Бо мимоволі
ставало невесело: чого ж то блискучі кадри авторів із України існують як
окремі досягнення радянських талантів — і не складаються в українську фотографію,
не стають частиною культури українського народу?
Напевне, на тему національних рис у художній фотографії
годилося б міркувати й писати людині, значно обізнанішій із усякими мистецтвами,
митцями й термінами. Та все- таки пишу ось — хоча б тому, що не поталанило
майже нічого з цього питання прочитати.
Литовські фотографії привертали мою увагу не тільки й не
стільки художньою майстерністю та технічною досконалістю — вони приваблювали
любов’ю литовського автора до своєї Литви, до людей свого краю, до своєї
найріднішої землі. Саме ця любов, смію гадати, була первинною в творчості
литовців, а вже потім — застосування оптики, пошуки ракурсів, творчі устремління
чи навіть настійне прагнення самовираження.
До того ж на фотографіях литовських майстрів добре було
видно достойніше життя на тій частині однієї шостої суходолу — доглянуту
землю того краю, чепурні вулиці, будинки і двори литовських міст... І люди,
відчувалося, на тій землі від селянина до професора себе шанують. І коли
у сімдесяті я взнав, що фотохудожники литовські розмовляють по-литовськи
— їхні знімки для мене стали ще гарніші.
...Можна, звичайно, поблажливо посміхнутися на дрібні страждання
невидатного аматора із того приводу, що на знімки з України ніхто не каже
урочисто «українська фотографія», що фотохудожники України переважно навіть
і не говорять по- українськи. Бо є, мовляв, цінності загальнозначні, «язык
общепонятный» — і значно вища культура загальнолюдська.
Та тільки згадується тут мені, на жаль, непоблажливе великомогутнє
матюччя, яким ощирився на такі мої роздуми один із неостанніх місцевих
фотомайстрів — і це вже ось у нинішні часи. Й оте нестримане хамство начебто
витонченої особистості наочно свідчить, що культура відсторонена і чужорідна
навряд чи є культурою взагалі.
Та, може, й це б не дуже дратувало — якби тутешнє існування
дужче було схоже на гідне людини життя. І тоді спогади про литовську фотографію
(спогади — бо немає зараз грошей на теперішні журнали) не спонукали б до
смутків — не тільки про фотографію художню нашу... а й про убогість нашу.
Про нашу задавнілу нелюбов до себе. Анатолій ПІДДУБНИЙ
Запоріжжя







