(Не)відомий проект – «Цукрові буряки» 1948–1950 рр.

Презентація книги про еміграцію третьої хвилі українців до Канади відбулася в форматі Не-конференції «Жива історія: знати заради майбутнього». Її провели на базі Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського та Донецького національного університету імені Василя Стуса. Англомовне видання Ukrainian sugar beet immigrant («Українські іммігранти цукрових буряків») представили для студентів та історичної спільноти міста гості з Канади: президент Фундації Енциклопедії України Олег Іванусів, його дружина, голова Суспільної Службу Українців Канади Божена Іванусів, та Орися Олійник, сестра Олега, саме вона, власне, і є автором та упорядником нового видання.

У книзі у форматі спогадів описується ситуація, в якій опинилися 2,3 мільйона українців — примусові робітники, військовополонені, біженці. Більшість із них упродовж року були репатрійовані і повернулися на Батьківщину, але приблизно 210 тисяч українців залишилися без громадянства на Заході і офіційно були визнані переміщеними особами. Частина з них змушена була шукати прихисток за океаном, у канадській Альберті на цукрових буряках. Як відбувався відбір родин для переїзду, про прибуття до Канади, переселення по країні, життя в наметових містечках, на фермах, важку роботу та обов’язки — все це зібрала в книзі Орися ОЛІЙНИК.

«УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ СТАЛА ПРИЧИНОЮ І НАСЛІДКОМ ПРОЦВІТАННЯ КАНАДИ У ПІСЛЯВОЄННІ РОКИ»

З 1948 по 1950 рік сотні сімей були перевезені до Канади для вирощування цукрових буряків. Навіть з огляду на сучасність, це був достатньо рідкісний проект в історії імміграції Канади. По-перше, його координував Канадський департамент сільського господарства у співпраці з департаментом праці. По-друге, транспортні витрати для кожної родини оплачував уряд Канади. І нарешті, по-третє, брали не лише здорові родини з дітьми, але освічених. Тобто це не були фермери з досвідом, а передусім сім’ї вчителів, інженерів, професорів, бізнесменів та люди інших спеціальностей, але з освітою.

«Понад 67 років минуло відтоді, як перші українські сім’ї біженців прибули до Канади з Європи в межах проекту «Цукрові буряки» у 1948—1950 роках. Ідея написання історій цих сімей прийшла до мого брата Олега Іванусіва багато років тому. І ми почали роботу: разом із сином Вадимом  опитували і записували спогади українців у Канаді, які приїхали до цієї країни під час третьої хвилі еміграції, — ділиться спогадами Орися Олійник. — Чимало тих людей, які ділилися з нами історією свого життя, вже відійшли, їх немає з нами. Але нам пощастило поспілкуватися з цими людьми, зафіксувати і зберегти їхні історії для наступних поколінь. Адже навіть ми, на той час малі діти, практично не пам’ятаємо, як все відбувалося. Лише окремі фрагменти: як проводили медогляд, бо брали лише здорових людей, як важко було їхати на кораблі — жінки в каютах з триповерховими ліжками, а чоловіки у трюмах, і як важко працювали наші батьки, щоб ми жили в достатку. Більшість інформації збиралася між 2010 та 2013 роками. Ми сьогодні щасливі, що всі спогади тепер можуть прочитати українці».

За роки, що минули, більшість переміщених осіб з числа українських «іммігрантів цукрових буряків» здійснили свої життєві амбіції і лише нечисленні залишилися працювати на фермах, решта знайшли себе в своїх спеціальностях і почали працювати на розвиток держави, яка їх прийняла. Сім’ї вихідців з України зросли і розширилися. Власне, як стверджують дослідники цієї теми, саме українські інтелігенти стали одразу причиною і наслідком процвітання Канади у післявоєнні роки. Їхні діти й онуки зараз є важливою складовою канадського суспільства, але разом з тим вони не забувають про Україну, ініціюючи і втілюючи культурні ініціативи та меценатські проекти.

«ПОКАЗАТИ УКРАЇНЦЯМ, ЩО ВОНИ МАЮТЬ ВЕЛИКЕ ЗАПЛІЧЧЯ, ЗАВДЯКИ ЯКОМУ ПОВИННІ ЙТИ ГОРДІ, А НЕ ЯК ЯКІСЬ МАЛОРОСИ»

Родина Іванусів, чиї батьки були «цукровими» іммігрантами, багато років підтримує українців в Україні і несе українське у світ. Іванусіви та Вертипорохи (з роду яких Божена Іванусів) мають прямий стосунок до встановлення пам’ятника в Міжнародному році жінки видатній українській поетесі та письменниці Лесі Українці в Канаді. Адже саме завдяки жертовній праці матері Божени, інженера Леоніди Вертипорох, голови відділу Комітету Українок Канади в Торонто, яка стала головою ділового комітету будови пам’ятника Лесі Українці в Гай Парк, і постав цей величний пам’ятник Лесі Українці восени 1975 року.

Усе своє життя Божена і Олег Іванусів та вся їхня родина присвятили Україні, її історії та культурі. Про це свідчать їхні унікальні видання з історії України в різні періоди. Зараз вони глибоко досліджують історію української церкви та її зв’язки з канадійськими єпархіями, як меценати сприяють повсюдному розвитку української культури, етносу та мистецтва в Канаді.

«Чому ми це робимо? Тому, що Україні і українцям потрібно знати свою історію... Праця над виданням полягає не в тому, щоб лише видрукувати примірники, а в тому, щоб показати українцям їхню історію, історію їхньої релігії, історію християнства. Показати українцям, що вони мають велике запліччя, завдяки якому повинні йти горді, а не як якісь малороси», — каже Олег Іванусів.

До речі, книга Ukrainian sugar beet immigrant («Українські іммігранти цукрових буряків») також вийшла за підтримки Фундації Енциклопедії України, яку очолює Олег Іванусів. Він каже, що особливо пишається тим, що очолив та спонсорував видання, яке розповідає про його матір та батька і ще десятки таких українців, як вони.

РОДИНА ОЛЕГА І БОЖЕНИ ІВАНУСІВ, ЧИЇ БАТЬКИ БУЛИ «ІММІГРАНТАМИ ЦУКРОВИХ БУРЯКІВ», БАГАТО РОКІВ ПІДТРИМУЄ УКРАЇНЦІВ В УКРАЇНІ І НЕСЕ УКРАЇНСЬКЕ В СВІТ

«Проект «іммігрантів з цукрових буряків» — це відомий аспект історії імміграції Канади. Його учасники — це переселенці після Другої світової війни. Вони проявили стійкість, винахідливість, і здатність до важкої праці. Всі ці українські  чесноти врешті-решт допомогли їм забезпечити успішний старт і реалізуватися на чужині, — розповідає Олег Іванусів. — Сотні сімей із вдячністю скористалися нагодою приїхати і попрацювати на полях цукрових буряків Південної Альберти, з значними негараздами, але врешті-решт всі вони виконали свої договори. З часом багато переїхали в інші місця, де могли реалізуватися в інших справах, а не лише ручній праці. І сьогодні можна сказати, що нащадки тих «іммігрантів з цукрових буряків» продовжують насичувати канадську мозаїку особливими барвами».

«СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УСПІХУ І БОРОТЬБИ ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ РІДНОГО»

Книга Ukrainian sugar beet immigrant («Українські іммігранти цукрових буряків») — не перше і, очевидно, не останнє видання, яке підтримали меценати української культури подружжя Іванусів. Перлинами серед видань, що вийшли коштом Фундації Енциклопедії України, є «Церква в руїні», факсимільне видання «Реймське Евангеліє Анни Ярославівни» та факсимільне видання унікальної пам’ятки Української релігійної книжкової культури з Львівського середовища першої половини ХVII ст. — «Архиєрейський Служебник і Требник Івана Боярського 1632 року». Виготовлений 1632 року у Львові Архиєрейський Служебник і Требник Івана Боярського потім перейшов у власність до Київського митрополита Петра Могили.

Місяцеслов Анни, дочки Ярослава Мудрого, так зване Реймське Евангеліє Анни Ярославівни вперше презентували в Україні восени 2010 року в Софії Київській. Це факсимільне видання кириличної частини Реймського Евангелія — найдавнішої оригінальної пам’ятки української церковної книжності, що вийшла з київського княжого скрипторію перед кінцем 40-х років XI століття, збереженої в міській бібліотеці французького міста Реймс. Книги потрапили безпосередньо до музеїв, бібліотек, наукових установ, дослідників та колекціонерів. Для всіх охочих видання доступне й в електронному вигляді, адже купити це видання неможливо. Тираж не призначений для продажу. Отримати книжку можливо лише в подарунок. І коли навесні цього року у Вінниці перебувала з візитом головний редактор газети «День» Лариса Івшина, голова Вінницької обласної організації Суспільної Служби України Анна Чайковська презентувала їй у подарунок Реймське Евангеліє Анни Ярославівни на знак глибокої пошани і поваги. Власне, пані Анна і виступила організаторкою зустрічі з канадськими гостями у форматі Не-конференції.

«Україні і українцям потрібно знати свою історію, знати про таких людей, як родина Іванусів, про історію видання Реймське Евангеліє Анни Ярославівни, про історію родин, які в ті часи були змушенні покинути свою країну і працювати на благо іншої. Але попри це, вони зберігали свою українську культуру та мову, підтримують культурні проекти в Україні і пропагують українське слово за кордоном, — відзначає Анна ЧАЙКОВСЬКА. — Пошанувати їх на Батьківщині — наш прямий обов’язок, а ще більше завдання — познайомити з молоддю. Саме тому зустріч «Жива історія. Знати заради майбутнього» відбувалася на базі двох університетів, у молодіжному центрі «Квадрат», у громадських об’єднаннях. Дуже важливо, щоб молодь мала можливість познайомитися з такими унікальними книгами та розповідями людей, які безпосередньо були у вирії тих подій і зуміли зафіксувати на сторінках книг цей відрізок історії України».

Після зустрічі з канадськими гостями відрефлексувала в «Фейсбуці» і громадська активістка, блогерка Оксана ЯЦЮК. На своїй сторінці вона написала: «Історія Іванусів — це справжня історія успіху і боротьби за збереження свого-рідного, — українського. Коли я слухала сьогодні Божену та Олега Іванусів, Орисю Олійник, то думала, що ми маємо зараз в тисячу разів кращу ситуацію, ніж українські емігранти в перші повоєнні роки. У тисячу разів кращу ситуацію для громадських проектів, просвітницької роботи, тривалих ініціатив. Можливо, варто ефективніше це використовувати? Не на сварки і з’ясування, хто має рацію, а на конкретні проекти?» — поставила риторичне запитання пані Оксана і припустила, що історія ще має оцінити внесок українців з Канади в утвердження української державності та промоцію України в світі.