Найбільше лихо, що його може заподіяти нам ворог, - це привчити наше серце до ненависті.
Франсуа де Ларошфуко, герцог, принц де Марсіяк, видатний французький письменник-мораліст

Неймовірний тандем

Як двоє інтелектуалів готують до друку український двотомник Варлама Шаламова
26 липня, 2021 - 11:49

«Варлам Шаламов. Скоро – українською», – таку приємну новину нещодавно поширила у фейсбуці відома журналістка Ольга Мусафірова. «Ніскільки не здивувалася, коли стало відомо: перекласти твори Варлама Шаламова українською взялися саме Михайло Гуміров та Юрій Костюченко. Обидва інтелектуали ведуть боротьбу з онко. Рання діагностика, операція в Лейпцигу, «втрата лише двох органів», як не без гумору написав про себе 54-річний Михайло, і річний шлях від курсу хіміотерапії до курсу хіміотерапії, позначений не тільки токсичним шоком, сепсисом та запаленням легень, але й блискучими перекладами східних поезій – це 50-річний Юрій», – написала вона.

«День» звернувся до обох учасників тандему, – а пан Юрій, фахівець у галузі супутникових спостережень, геоінформатики і статистики, експерт з питань безпеки і ризиків, уже давно знайомий нашим читачам і як співрозмовник та лектор у Літній школі журналістики, і як блискучий колумніст, пан Михайло ж – організатор концертів, історик за фахом, для якого ця царина залишається важливою частиною життя  – із кількома запитаннями:

1. Наскільки, на ваш погляд, Варлам Шаламов прочитаний – своїми співвітчизниками, українцями, світом? І ця (не)про читаність що говорить про росіян, нас, світ?

2. Чому його спадщина зараз актуальна? Які посили, на вашу думку, може донести до нас корпус емоційно геть непростих текстів Варлама Шаламова?

3. Чому важливо представити його творчість саме українською мовою?

4. Особисто для вас чим цікава і цінна творчість і особистість Варлама Шаламова?

5. Як реалізується ваш задум? Як його може підтримати кожен охочий?

Їхні відповіді засвідчують: ідеться не лише про письменника, спадок якого не осягнутий ще належним чином, і не лише про вкрай важливу для посилення українського гуманітарного простору ініціативу, а й про абсолютно дивовижні енергію, наполегливість та завзяття двох людей, котрі прикрощі життя сприйняли не як перепону, а як спонуку. І втіленню їхнього задуму справді може посприяти кожен із нас.


«Він був для мене цікавим своєю внутрішньою силою»

Михайло ГУМІРОВ – про те, чому Шаламов потрібен для молодих людей України

1.  Почнімо зі світу. У світі, я вважаю, він прочитаний тільки тими людьми, які цікавляться російською і радянською літературами, тобто більше спеціалістами. Я бачив переклади і в Німеччині, і у Франції, і в Іспанії. Але світові держави, які живуть зараз прекрасно і спокійно, не хочуть думати про жодні негаразди (а ще нині, в час пандемії), тож для них це дуже важкі тексти. Ті люди, які можуть емоційно зануритися, зрозуміти Шаламова, читають його. Наприклад, у Німеччині я бачив наклади приблизно 2-3 тисячі примірників – на мій погляд, зараз для цивілізованого світу це нормально. Щодо Радянського Союзу і пострадянського простору, то з 90-х років багато людей прочитало Шаламова, звісно. Це була для нас викривальна, шокуюча література, і ми з паном Юрієм були тоді молоді (у нас 4 роки різниці, це одне покоління) і якраз пам’ятаємо свої перші враження, коли ми його прочитали. Ті враження, мабуть, і дали нам такий стимул зараз перекладати. Тобто тоді Шаламова прочитало багато мільйонів людей. Але ж бачите, як це пройшло – імперія впала, ми відокремилися, Україна займалася своїми питаннями, Росія – своїми. А потім, коли чекістська влада повернулася (як історик за фахом, вважаю, що це було саме так) до Росії з приходом Путіна, то тоді цей письменник для них став зовсім не потрібний. Втім, паралельно можу зауважити, що офіційний сайт  був усе-таки створений на грантові державні кошти. Ініціатори виграли грант і на державні кошти зробили офіційний сайт, яким я і пан Юрій користуємося. Але зараз, думаю, всьому цьому чекістському прошарку, який при владі в Росії, не дуже приємно читати такі речі. Бо дуже мало людей визнають свої провини, а тим паче держави.

А щодо України, то оці залишки людей із Радянського Союзу, як ми з паном Юрієм, читали і знають Шаламова. Тобто, умовно, люди віком від 40 років  знають прізвище Шаламова. Але молодь ні. І коли я з початком пандемії втратив роботу як організатор концертів, адже шоу-бізнес зараз перебуває у летаргійному сні, я міркував, чим зайнятися для себе, щоб від ліні зовсім не збожеволіти. Тоді я чомусь подумав: чудово, треба Шаламова перекласти. Це виклик і для мене, бо я російськомовна людина – 50 років розмовляв виключно російською, хоча з другого класу, як усі, вчив українську, але навчався в російській школі. Моя бабуся по материнській лінії, Федора Марківна Павлюк, на Донеччині зі мною розмовляла суржиком, а колись її родина розмовляла українською. Я вважаю, що це коріння для мене суттєве.

2, 3, 4. Повторюся: я закінчив історичний факультет Київського університету, і якщо б імперія не впала, був би, мабуть, учителем чи вченим. Але історія – це дуже серйозна частина мого життя. Я став бізнесменом, працював продюсером клоунського синдикату «Артобстріл». І, до речі, «День» у 90-ті роки про нього багато писав. Потім ми розійшлися і я став організовувати концерти. Тобто пішов у зовсім іншу сферу і для мене Шаламов просто був письменником, до якого я звертався, бо він був для мене цікавим своєю внутрішньою силою.

Уперше його прочитав, коли було років 22 – це дуже важливий вік для людини, становлення особистості. Тож рік тому, коли я подумав про це, мені здавалося: те, що Шаламова немає українською мовою, дуже великий недолік. Бо українці молодці, що пішли шляхом заборони Комуністичної партії, я вважаю, що це надважливо для світосприйняття. Адже ми бачимо, все, що відбувається з 2014 року, – це  наслідки того, що в 90-ті роки не було рішуче засуджено ту ідеологію. На мій погляд, це помилка усіх держав, які в 1945 році перемогли один тоталітарний устрій, провели Нюрнберзькі процеси, а потім не наважилися провести такі ж процеси проти комунізму. Бо те, що це юридично не закріплено, великий недолік і ми пожинаємо наслідки того, що вони не змогли засудити оці всі не лише репресії, а й саму ідеологію.

Варлам Шаламов – якраз найчистіший письменник, котрий нам і розповідає про всі страхіття, до яких призводить тоталітарний устрій. У цього устрою такий шлях, він не може не закінчитися репресіями. Ми зараз бачимо це в Росії. Там зараз авторитарна держава, але вони без цього не можуть, бо в них конкуренція – ні в бізнесі, ні в політиці – не передбачена, і все робиться для того, що було вичищене поле. Тому Шаламов потрібен для молодих людей України, мені здається, що в школі, десь у 9-10 класах, це обов’язково має бути прочитано. Прочитавши такі жахи, людина ніколи не буде нормально ставитися до цієї ідеології.

5. Ми з паном Юрієм вперше побачились у травні, коли я прилетів, бо я з 2005 року постійно живу у Лейпцизі. А до цього ми спілкувалися лише онлайн.

До речі,  пана Юрія знайшов настільки випадково, що про це теж цікаво розповісти. Коли я замислився, що не бачив перекладів Шаламова, то почав шукати їх в інтернеті і виявив, що його перекладала у Канаді якась жінка поважного віку, в інтернеті є 3-4 оповідання, перекладені нею. І потім я натрапляю на оповідання «Останній бій майора Пугачова» Юрія Костюченка. Думаю: стоп, а Юрій Костюченко є у мене в друзях у Фейсбуці! Я до нього пишу, він каже: так, це мій переклад. І ми починаємо спілкуватися.

Я вже знав, що він бореться з раком. Це для мене теж дуже важливі символи, бо я у лютому 2019 році переніс протионкологічну операцію, а до цього пів року жив з таким діагнозом. Я пройшов, як кажуть по-російськи, «по касательной», усе відбулося тільки операцією, але емоційно це був великий виклик для мого життя. І от я спостерігав, як пан Костюченко відчайдушно бореться, мені це здалося символічним. Я йому написав і ми почали працювати.

Також я написав іншому другу на фейсбуці, Валерію Єсипову – він офіційний біограф Шаламова, живе у Вологді, усе життя займається Шаламовим. Він теж є у мене в друзях у фейсбуці і це теж було випадково. І вже він звів мене з правовласником, про якого і про чию маму я багато чув і читав. Бо це історія, варта роману: його мама, будучи співробітницею архіву літератури і мистецтв у Москві, прийшла до Шаламова за вказівкою керівництва. Їй сказали: прийди до одного письменника, Шаламова, домовся, щоб він віддав нам архіви. І вона прийшла – а на той момент вона вже мала чоловіка і трьох дітей (до слова, вона 1932 року народження, а Шаламов 1907-го) – і вона в нього закохалася! Думаю, коли вона почула ці оповідання, а вони ж у ті часи не були опубліковані, коли вона побачила цю людину, якесь таке у неї, мабуть, і співчуття було, і захоплення, і вона закохалася, хоча мала до того нормальне, стабільне життя. І вони 5 років були разом. І це і для неї, і для нього була дуже важлива частина життя. Це дуже цікава історія. Потім, коли Шаламов написав відомий Лист до «Літературної газети», від нього відмахнулося багато ліберальних людей з Москви. Вона теж була незадоволена таким його вчинком, і вони трошки віддалилися, але весь свій доробок він віддав їй. Бо розумів, що саме ця людина зможе його зберегти. І вона зберегла його. Як, скажімо, дружина Булгакова чекала до 60-х, так і вона чекала і в 90-х почала оприлюднювати його твори. Вона вже пішла з життя, і зараз правовласником є її син, Олександр Ригосик. Я з ним зв’язався, і в нас тепер усе офіційно, він уклав контракт з моєю фірмою і я за цим контрактом маю виплатити кошти за авторські права, а потім видати двотомник.

Станом на зараз ситуація така: пан Юрій безкоштовно, у вільний час, перекладає все, що може. Ми вже дві книжки Шаламова переклали: десь сімдесят відсотків оповідань перекладаю я, пан Юрій десь тридцять, але я свої віддаю йому на коректуру-редактуру, бо він усе-таки носій мови, і він учений, він же «космічна людина». Більшість коментарів теж буде робити Юрій.

До 1 серпня я маю виплатити перші гроші за авторські права – сума не страшна, але істотна. Зараз я розраховую на свої гроші. Поки що з жодним видавництвом конкретно не вів перемовин, але прикинув, скільки коштуватиме видання 2000 примірників. Тож зараз формую бюджет і буду шукати гроші. Мабуть, і в Українському культурному фонді, в Інституті книги. Але не дуже покладаю на них надії, я все життя заробляв гроші сам і мені здається, коли ми зробимо заклик до людей про передплату, то люди можуть просто переказувати кошти на фірму і вони підуть на цю добру справу. Поки що ми набираємо охочих долучитися людей – я всім, хто хотів, відписався, що платити треба не раніше жовтня. Зараз ще не бачу сенсу. А у жовтні, мабуть, треба буде зробити ще один заклик.

Поки пропоную так людям: якщо вони хочуть, щоб про них згадали в книжці як про спонсорів, то можуть заплатити тисячу гривень на двотомник, а якщо вони просто хочуть його передплатити і мати, то це шістсот.  Можливо, якесь із видавництв піде на співпрацю – наприклад, вони можуть безкоштовно видати, але забрати собі тисячу екземплярів, а ми тисячу собі. Бо я все-таки хочу якісь гроші заплатити і пану Юрію, і собі, коли ми вже все це продамо. А зараз будемо іти вперед!

І насамкінець: на жаль, слова «рак» і «смерть» у нашому суспільстві майже тотожні, бо не всі знають, що рак – це просто хвороба, яку можна перемагати. Але лише коли ти стикаєшся з цим, то розумієш – може, тобі лишилося не так багато років жити, і думаєш про щось важливе, що можна залишити після себе. Мені здається, що й задум перекладати Шаламова виник тому, що в нас були такі думки – і в мене, і в пана Юрія. Для нас це дуже важлива справа і ми хочемо встигнути її зробити, щоб цей двотомник побачив світ.


«Блискавка, яка остаточно розсіяла в мені морок радянщини»

Юрій КОСТЮЧЕНКО – про те, чому спадок Варлама Шаламова актуальний саме сьогодні, в добу глобальних соціальних трансформацій

1. Проблема прочитаності, осягнутості текстів Варлама Шаламова, на мій погляд, полягає, в першу чергу в самому феномені цього письменника.

Специфічність цього феномену є в тому, що він одночасно пропонує особливий вид мемуаристики, сповнений безцінними наративами, які хірургічно точно віддзеркалюють соціокультурний і комунікативний контекст епохи, створює безжальний, насичений різноманітними деталями, і тому досить глибокий і точний літопис доби репресивного соціального конструювання сталінського СРСР, але водночас конструює виразний і живий символьний простір світу дистопії, користуючись потужним, але напрочуд економним набором літературного інструментаря, що його навіть варто розглядати в контексті хемвінгвеївської «теорії айсбергу».

З останніх сил намагаючись утриматися від традиційної навали нав’язливих кліше літературної шаламівської критики, ризикну сказати, що філігранна збалансованість стилістичних інструментів Шаламова створює унікальні можливості для поєднання в рамках одного стилю метамови та регулярної мови, для створення таким чином символічного простору, який можна аналізувати в загальному контексті дистопічних творів Кафки, Орвелла, Платонова чи навіть Стругацьких, де мова перетворюється на засіб соціального конструювання і водночас на потужний інструмент віддзеркалення жахливої реальності.

Тому не є дивним, що складний, багатошаровий, сповнений непересічними сенсами і розгалуженими змістами літературний спадок Шаламова традиційно залишається серед найменш прочитаних і найменш осягнутих текстів російськомовної радянської літератури ХХ століття, а особистість автора сьогодні перебуває десь на межі колективної громадської свідомості, далеко від звичного фокусу уваги.

Цьому сприяє і те, що читати Шаламова важко. Його тексти видаються емоційно важкими, безжальними, позбавленими показової емпатії, очевидно зчитуваної іронічності і демонcтративно протиставленими гуманістичним традиціям класичної російської літератури. Власне, в певному сенсі так воно і є, бо автор пропонує свою, кризову, пост-репресивну і пост-терорну гуманістичну концепцію.

Тут варто зазначити, що таке переосмислення етичної парадигми і гуманістичної концепції, безперечно, також не є унікальним, бо воно є неминучим наслідком будь-якої потужної соціальної катастрофи. Отже, наратив Шаламова можна вважати аналогічним тим, що розвиваються в рамках дискурсу про гуманізм і етику після Голокосту чи новітніх дискусій про засади гуманізму, правосуддя і примирення після Ісламської Держави.

На жаль, через низку об’єктивних і суб’єктивних причин, шаламовський наратив недостатнім чином вплинув на соціально-значимий дискурс стосовно репресій сталінської, чи то навіть ширше – радянської доби в пострадянських суспільствах. В тому числі і тому, що в різних пострадянських та посткомуністичних суспільствах він «програв комунікативне змагання» іншим наративам – чи то солженіцинському, як то сталося в російському публічному і офіційному дискурсі, чи то національно-визвольному, що ми спостерігаємо в більшості посткомуністичних суспільств.

Цьому, безперечно, сприяли як об’єктивні соціальні процеси кінця ХХ-початку ХХІ століть, так і специфіка світогляду самого Шаламова, який було сформовано переважно під впливом питомо модерного прогресистського дискурсу кінця ХІХ-початку ХХ століть, з пануванням ідеологічно лівого універсалізму.

Саме повернення до актуального соціального порядку денного доволі незрозумілих і чужих для Шаламова локалістських та партикуляристських наративів, яскраве відновлення національно-визвольного дискурсу в пострадянських та посткомуністичних суспільствах наприкінці ХХ століття, а подекуди, як наприклад, в російському суспільстві, відновлення ненависних Шаламову корпоративістських, вертикально інтегрованих способів соціального управління, і сприяло певній непрочитаності Шаламова сьогоднішнім масовим читачем.

2. Сьогоднішнє глобальне суспільство перебуває у стані соціальних трансформацій, для яких характерним є перегляд традиційних персональних і колективних нормативів, звичних етичних і поведінкових рамок і меж, потужна і мало не всеохопна ре-контекстуалізація суспільного дискурсу та окремих наративів, яка іноді пов’язана із появою нових чи відновленням у нових соціальних контекстах старих міфів. Такій хаотизації ціннісного та нормативного простору трансформаційного суспільства неабияк сприяє і те, що трансформаційні процеси нерідко є пов’язаними з конфліктними та катастрофічними процесами, що психологічно травмує цілі спільноти і підштовхує людей до хибної, але агресивної ностальгії за «золотим віком» чи пошуку «простих рішень» в якості мотиватора поведінки, іноді, на жаль, насильницької.

Зокрема, наші багаторічні дослідження радикальних і терористичних насильницьких рухів, у тому числі і міжнародних, таких як, наприклад, Ісламська держава чи «рускій мір», показують, що вони складаються з прихильників різних версій ідей соціальної справедливості, апологетів міфу про втрачений «золотий вік», яка слугує реваншистським мотиватором побудови людожерських корпоративістських ієрархічних спільнот. Так само, спекулюючи на ідеях дистрибутивної соціальної справедливості та роздмухуванні вигаданих конфліктів з уявними ворогами, до влади приходять різноманітні популісти, які зрештою швидко будують авторитарні вертикалі мафіозного типу, занурюючи свої суспільства в пекло соціальної та економічної деградації на користь вузького кола псевдо-еліт.

Такого шталту процеси – побудови усталених корпоративістських вертикально інтегрованих репресивних режимів кримінального типу за допомогою популістських гасел, – зазвичай вимагають застосування агресивних практик соціального конструювання, тобто активного переформатування структури і функцій спільнот у відповідності до цілей режиму. Це не завжди вдається, але завжди призводить до тривалих і катастрофічних наслідків для суспільства, як ми можемо це бачити на низці сумних прикладів від Латинської Америки і Середнього Сходу до Східної Європи і Південно-Східної Азії.

Таким сьогодні є глобальний контекст, невід’ємною частиною якого ми також є. Тому шаламівський досвід переживання чи не наймасштабнішого в історії експерименту з соціального конструювання – масових репресій радянського періоду, – та осягнення характерного для пост-терорного суспільства ціннісного розриву є напрочуд важливим та актуальним саме сьогодні, в добу глобальних соціальних трансформацій.

3. Наше суспільство є дуже складним і різноманітним, воно дуже непросто пережило структурні і функціональні пострадянські та комунікаційні посткомуністичні трансформації, досі перебуває під впливом постгеноцидної травми та потужної травми чорнобильської катастрофи, потрапило у вир постколоніальної війни та, відповідно, під потужний вплив агресивної ворожої пропаганди, і все це – в контексті новітніх глобальних соціальних трансформацій.

За тридцять років незалежності сформувалося нове покоління, для якого, зокрема, характерним є різноманіття ідентичностей, плинність і гнучкість нормативів, специфічна соціальність та висока мобільність. Вони сьогодні формують простір прийняття колективних рішень та комунікативний простір нашого суспільства, що в ньому, зокрема, поширюються новітні міфи і упередження, зумовлені як загальними трансформаційними впливами, так і специфічними впливами, характерними для поточного стану нашого суспільства.

На тлі зміни поколінь та нашарування травматичного досвіду не варто дивуватися появі чималої кількості тих, хто не гребує поширенням відверто пропагандистських мемів, нібито виявляючи ностальгію за окремими проявами радянського життя, як то за «найсмачнішим пломбіром» чи «безкоштовними квартирами», або демонструє прихильність до «сильної руки» чи «швидких ефективних рішень».

Все це є природним, хоча і, безперечно, шкідливим. І найефективнішим способом подолання цього посттравматичного стану в добу хаотизації контекстів є контекстуалізація, тобто повернення нав’язуваних хибних наративів у притаманний їм та нам соціальний та історичний контекст.

Це означає, що ми, сьогоднішні, в нашому поточному стані, з нашим поточним досвідом, маємо засвоїти за допомогою притаманних нам сьогодні комунікаційних інструментів, тобто, власне кажучи, прочитати природною для нас мовою свідчення від першої особи про методи радянських репресивних соціальних експериментів, про їхні соціально-психологічні та антропологічні наслідки.

При чому, зробити це з уявленням про що йдеться, тобто, з адаптованими для сучасного українського читача коментарями про згаданих в тексті осіб, події, приховані та явні лексичні запозичення та звичні для радянської людини вияви тоталітарного волапюку чи кримінального арго.

Це позбавить декого ілюзій про «унікальність», «неповторність», «особість», «невимірюваність простим аршином» та «вищість» такої собі «радянсько-російської цивілізації», і поверне нас до загального контексту світової історії, а фігурантів свідчень Шаламова та їхніх сучасних наслідувачів до їхнього історичного місця на кривавих околицях цивілізації.

Тобто, мова йде про повернення шаламівського наративу в національний публічний дискурс за-для контекстуалізації хибних псевдоісторичних меседжів та сприяння подоланню постгеноцидних колективних травм, що має сприяти успішному подоланню нами етапу сучасних соціальних трансформацій та поточних викликів.

4. У моєму особистому житті творчість Варлама Шаламова відіграла дуже важливу роль: саме його оповідання десь наприкінці 1980-х зруйнували в мені ту саму «нову соціальну сутність – радянську людину», на створення якої і було спрямовано описувані ним зусилля з репресивного радянського соціального конструювання. Саме гостра і пронизлива, літературно досконала, майже недосяжна для тиражованих письменників радянської доби проза Шаламова, а не широко розрекламований Солженіцин, що зараз виявився міцно вбудованим в контур неоімперської російської пропаганди, стала тією блискавкою, яка остаточно розсіяла морок радянщини в мені, дозволила побачити речі на своїх місцях і індукувала подальшу еволюцію мого світогляду.

Тому я завжди відчував певне моральне зобов’язання перед пам’яттю Шаламова і, зокрема, протягом багатьох років потроху перекладав його оповідання – без певної мети, просто для себе, на згадку про те, ким я був, ким були ми, і який шлях ми подолали за ці роки. Так в мене накопичився певний корпус шаламівських текстів українською, але головне – досвід переживання та переусвідомлення шаламівських текстів українською, досвід перекладу Шаламова. Що, маю принагідно зазначити, не є – ані технічно ані емоційно – простим завданням. І непересічність цього завдання лише додає азарту і цікавості.

Тож, я з готовністю і захопленням зреагував на ідею пана Михайла зробити повний переклад оповідань Шаламова. Звісно, при цьому я маю згадати, що моя перекладацька діяльність є скоріш побічним ефектом моєї активності в галузі кризової антропології, зокрема, застосування наративного аналізу при дослідженнях кризових перетворень та радикальних рухів, що пояснює певну специфічність мого підходу та способів висловлювання.

5. Маю зізнатися, що я давно вже живу з життєдайним відчуттям, що мене оточують люди, які є кращими – добрішими, розумнішими, активнішими за мене. Це надає мені наснаги, сил жити і зростати – як в професійному, так і в людському вимірі. За це я безмірно вдячний моїм друзям, бо завдяки їм я і живу.

Це повною мірою стосується пана Михайла – він є безупинним рушієм нашого проєкту, його непереборна активність і оптимізм надають впевненості в успішному результаті, саме він уклав контракт з правовласником, вклавши свої власні кошти, та робить визначальну частину загальної роботи. Мій внесок наразі суто інтелектуальний: я лише роблю свою частину перекладів, загальне редагування та пишу коментарі до текстів. Наразі ми переклали збірки «Колимські оповідання» та «Лівий берег» і закінчуємо роботу над збіркою «Артист лопати». Це є приблизно половиною від запланованого загального обсягу роботи.

Як людина практична, пан Михайло розробив не лише графік роботи, якого ми поки що цілком притомно дотримуємося, але і склав попередній кошторис нашого проєкту. Втім, наразі ми не маємо жодного фінансування, працюємо у вільний від основної діяльності час, не просто безкоштовно, але і вкладаючи власні ресурси.

Загалом-то, для мене як науковця в такий ситуації нема нічого незвичного – багато останніх років більшість нашої наукової спільноти працює саме на таких умовах, і навіть за таких обставин примудряється досягати деяких результатів.

Але в цьому разі хотілося б досягти більшого. Як в сенсі суто технічної якості кінцевого продукту, якої не можна досягти коштом наших власних, істотно обмежених ресурсів, так і в сенсі якомога ширшого залучення комунікаційного інструментаря, поширення і контекстуалізації шаламівського наративу вже на етапі підготовки видання – що, власне і є нашою місією.

Тому ми звертаємося до всіх, кому не байдужа наша ідея, – від друзів, колег, співгромадян до представників благодійних фондів і окремих філантропів – з проханням про будь-яку допомогу – інформаційну, організаційну, інтелектуальну, і звісно, фінансову. Деталі і можливості такої допомоги може надати пан Михайло.

Наразі в мене є ґрунтовний оптимізм щодо завершення нашої роботи, і сподіваюся, ми знайдемо достатньо людей, що поділяють наше бачення, наші прагнення і цілі; отже наша діяльність не буде марною, як власне, не може бути марною будь-яка творча діяльність на українському культурному полі – як сьогодні, так і завжди.

Підготувала Ольга ХАРЧЕНКО, «День»
Рубрика: