Незалежність — щоб творити добро

Дехто й досі говорить, що, мовляв, незалежність легко дісталася українцям. Це має хоч якусь рацію лише щодо останнього покоління СРСР, але аж ніяк — не попередніх. А найбільше — для можновладців України, які, користуючись постгеноцидною слабкістю суспільства, пересіли в державні крісла самостійної країни прямо з партійних.

Насправді українці віддали за незалежність стільки життів, як мало який інший народ Європи.

Ось що пише дисидент і правозахисник Семен Глузман: «Я відсидів сім років у таборах. До мене сиділи люди і ще після мене сиділи. Жодного білоруського дисидента ніколи не було. Не було жодного узбецького дисидента. Киргизького... Можна ще перераховувати. За Солженіцина і Брежнєва найбільшою етнічною групою ув’язнених у таборах були українці... КДБ вибирав не за моральними критеріями. Я говорю про те, що на цій землі є якийсь фермент опору».

І ще: «За Сталіна в політичних тюрмах найчисельнішою групою були вихідці з України. Тоді — ...переважно із Західної. Коли я сидів, номером один також були вихідці з України, цього разу зі Сходу, так звані жертви урбанізації. Вони отримали непогану шкільну освіту в селі або райцентрі. Росли в україномовному середовищі, яке там було, в атмосфері офіційної пропаганди, яка говорила, як радянська влада любить людину. Приїхавши здобувати вищу освіту у велике місто — Київ, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ, вони з’ясовували, що насправді й мова там не та, і відношення. Щире обурення цим часто й закінчувалося зоною».

Квінтесенцію усвідомлення сенсу боротьби українців як жоден автор вловила «Книга Буття Українського народу» Кирило-Мефодіївського товариства, яку написано ще до гекатомб трагедій ХХ століття 1845 року невідомим автором — чи за участі Тараса Шевченка, чи під його впливом. Цю книжку так досі й не вивчено, і недооцінено, хоча вона досі дає відповіді на ключові актуальні питання для України.

Ось як, приміром, «Книга Буття Українського народу» трактувала XVII століття: «І бачуть ляцькі пани і московський цар, що нічого не зроблять з Україною, і сказали поміж собою: не буде України ні тобі, ні мені, роздеремо її по половині, як Дніпр її розполовинив, лівий бік буде московському царю на поживу, а правий бік — польським панам на поталу. І билась Україна літ п’ятдесят, і єсть то найсвятіша і славніша війна за свободу в історії, а розподіл України — найгірше діло, яке тільки можна знайти в історії».

А ще ж було ХІХ століття, в якому під колосальним асиміляторським тиском, включно із забороною мови, якого у ХІХ столітті не знав жоден європейський народ, українським інтелектуалам вдалося створити справді велику літературу.

А ще були персональні зусилля мільйонів. Лише в українських повстанських загонах часів Визвольних змагань 1917—1923рр. налічувалося близько 1,5 млн осіб, більшість із них загинула. В українському повстанському рухові 1940—1950 рр. перебувало понад півмільйона осіб. Власне, і Голодомор та масові репресії були спрямовані проти цієї волелюбності України.

В останні десятиліття існування СРСР деукраїнізація досягла такої сили, що загрожувала самому існуванню народу. Саме в останні роки існування СРСР ми перетнули межу в 50% навчання українською учнями загальноосвітніх шкіл. У 1988—1989 рр. російською мовою в Україні навчалася більшість учнів — 52,2% проти 47,8% українською. Так, у Криму, де за даними перепису 1979 р. питома вага українців складала 26%, у 1980-х не існувало жодної української школи.

Україну, звідки в Росію в ХІ—XVIII століттях прийшла слов’янська грамота і освіта, у подяку за це саму позбавляли рідної мови й освіти. Лише одна цифра: 1988 р. у вузах УРСР українською мовою читали не більше 5% лекцій.

У сферах видавництва, телебачення, кіно ситуація є ще навіть гіршою, ніж в освіті. Українське кіно після низки засідань ЦК партії було практично ліквідовано. Наприкінці існування СРСР обсяг продукції українською мовою на українському книжковому та газетному ринку в різних сегментах був у чотири-сім разів менше за обсяг російськомовної продукції. Центральні газети величезними тиражами друкувалися і розповсюджувалися в Україні. У результаті тотального видавлювання України в Україні за лічені десятиліття було створено цілі регіони, де важко було просто почути українську. Телевізор — асиміляторська скринька унікального значення — був тотально русифікований. Товариш розповідав, як у радянські часи геологорозвідувальна партія з України в Монголії раділа кожному почутому слову по радянських каналах про Україну, а про слово українською й не мріяла. Власне українське ТБ свідомо створювалося як дивовижно провінційне. Дійшло до того, що про останнього українського персонажа на українському ТБ — «діда Панаса» — вигадали історію, щоб відбити у батьків бажання показувати його малечі.

Між переписами 1959 і 1989 років у Південно-Східних областях України частка тих, для кого рідною була українська, зменшилася серед усього населення відповідної області: на 8% у Херсонській області, на 8,6% у Дніпропетровській, на 9,2% у Миколаївській, на 10,7% у Харківській, на 11,2% у Запорізькій, на 13,3% у Донецькій, на 15,4% у Луганській.

Цікавий погляд ніби й зі сторони, і ніби не зовсім дає Глузман. І знову його цитата: «Я пам’ятаю жах русифікації. Зі мною в інституті навчалися хлопчики та дівчатка з сіл. Через місяць-два вони переходили на ламаний суржик, лише б якось відійти від свого колишнього. Вони розповідали якісь антиукраїнські анекдоти для того, щоб підкреслити, що вони не такі. Це було жахливо й огидно. У мене навіть є есе, яке я закінчую словами: «І тоді я зрозумів, що в цій країні (Радянській Україні) є ще одні євреї, крім євреїв, — українці».

Коли українська діаспора на Великдень віталася: «Христос Воскрес — воскресне Україна», більшість урядів світу у своїх розрахунках перестали брати український народ як етнополітичну реальність.

Тому слід чітко розуміти: 22 роки тому український народ став незалежним від реальної загрози зникнення.

Завдяки незалежності ми стали незалежними від спроб втягнути наш народ в імперські злочини — і не лише в ролі жертви, але й в ролі ката. А це унікальний здобуток для морального здоров’я нації.

Адже з українців на час розвалу СРСР формувалося дві третини прапорщиків, старшинського і сержантського складу армії, 40% молодшого і середнього офіцерського складу війська та трохи менше третини союзної міліції.

І це не кажучи про внесок інтелектуалів-українців у створення імперії. З цією імперією в України взагалі був дуже нерівномірний обмін — Україна їй кращі кадри й ідеї, а у відповідь — рідкісну деморалізацію.

Завдяки незалежності українці отримали шанс позбутися безглуздого, марнотратного й шкідливого управління.

І те, що поки що українці вповні не скористалися цим шансом — вина не незалежності, а десятиліть і століть темряви, що їй передували.

Коли ті, хто могли хоч якось стати за свій народ, послідовно викошувалися, натомість свідомо створювалися піраміди некомпетентності — нагору підіймалися найменш гідні того, щоб в силу природних інстинктів розпихували більш достойних.

Як наслідок, нині українці найбільш успішно самореалізуються за кордоном, де таких «пірамід некомпетентності» просто нікому було творити.

Однак, як казав Сенека, і після поганого врожаю треба сіяти.

Мільйони українців загинули з мрією цей день узріти. Найбільшого жалю гідні народи без держави. За цю істину дуже багато заплачено. Зі своєю країною ми — народ, що обов’язково, і швидше рано, ніж пізно, стане господарем своєї землі. Усі нинішні негаразди, можновладці, що прагнуть перетворити народ на приходька на своїй землі — тимчасові. Треба вірити, що вони минуть, «як роса на сонці», а народ, за який проливали кров наші предки, залишиться.

По суті, головна проблема незалежності України полягає в тому, що народ досі не став господарем на своїй землі. Громадяни ще навіть не знають, що таке — смак справжньої незалежності, коли із символів вона переходить у персональний зміст.

Хоча інтерес українців у власній державі очевидний, вибір, який українцям щодня доводиться робити за чи проти своєї країни — це більше, ніж інтерес. Це вибір моральний, за або проти «други своя». Адже кожен з нас навіщось прийшов у світ саме в Україні.

Тому в цей день варто згадати слова Іларіона Київського, написані майже тисячу тому: «І допоки стоїть світ, не наводь на нас напасті спокус, не давай нас у руки чужинців! Хай не прозветься город Твій городом полоненним і стадо Твоє забродами в землі несвоїй! Хай не кажуть навколишні землі: «Де є Бог їхній?»

«Україна— це країна, що еволюціонує...»

Посли іноземних країн — про українців, що змінили світ, та місця, які туристи з-за кордону мають обов’язково відвідати

 КИЇВ...

ЧУА Теонг Бан, Надзвичайний і Повноважний Посол Малайзії в Україні:

1. Я можу назвати серед українців, які відкрили світові вашу країну, відомого спортсмена Сергія Бубку. Він змінив сприйняття України у світу, вивів вашу країну на світову спортивну арену. Я думаю, він хороший посол України від спорту.

2. Ця країна є для нас екзотичною. Я би радив, передусім, відвідати місто з багатою історією — Київ. Всі важливі пам’ятки, які є у столиці, — Софію Київську, Києво-Печерську лавру...

КУРОРТИ...

Ейнулла МАДАТЛІ, Надзвичайний і Повноважний Посол Азербайджану в Україні:

1. Я хотів би назвати славетних учених — Агатангела Кримського, академіка Євгена Патона... З поетів — наших сучасників, живих класиків української поезії — Івана Драча, Бориса Олійника.... З тих, хто жив раніше, — Тараса Шевченка.

2. Україна — величезна країна, тут багато історичних місць і пам’яток. У першу чергу нашим туристам треба відвідати Західну Україну. І Крим. Є чудові курорти в Трускавці, у Криму... В сезон в санаторіях у Трускавці більше половини складають азербайджанці, бо ми любимо вашу країну. А загалом скрізь треба побувати. Я особисто відвідав майже всі регіони України. Уздовж Дніпра до Канева ми здійснили круїз — на батьківщину Шевченка. Звичайно, варто дивитися Київ із його історичними пам’ятками.

Я щодня читаю газету «День». Я вважаю, що для зміцнення незалежності України, для національної державності газета «День» робить дуже багато. У кожному номері можна знайти дуже цікаві статті, які виховують громадян у дусі патріотизму. Через вашу газету я хочу привітати всіх українців та всіх громадян України з Днем  Незалежності.

ТРАДИЦІЇ

Раджів К. Чандер, Надзвичайний і Повноважний Посол Індії в Україні:

1. На мою думку, коли ми говоримо про особистостей, які змінили світ, то варто, передусім, говорити про звичайних людей. Лідери можуть повести до змін, але якщо прості люди не підуть за лідером — змін не буде, трансформації не відбудуться. Це молоді українці, які наполегливо вчаться, стають професіоналами своєї справи і творять демократію.

2. Карпати, Буковель, старі церкви. Культурні традиції збережені в Україні, і з ними варто знайомитися.

В Індії про Україну склався позитивний образ. Ми мали в грудні візит Президента України до Індії. Українські компанії задіяні в багатьох індійських проектах. Ми маємо кооперацію в космічній сфері, науковій, культурній тощо.

КАРПАТИ І КРИМ...

Каріна МЮЛІН, Консул Королівства Данія в Україні:

1. Гадаю, данці сприймають Україну як європейську країну, як країну, що еволюціонує.

Я всього кілька тижнів в Україні, але можу сказати, що Карпати, звісно, будуть дуже цікавими для іноземних туристів, і ще Південь, Крим.

А сільськогосподарська сфера може бути цікавою для данських бізнесменів. Тут уже є данські фермери, які працюють в Україні.

Спілкувалася Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»