Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

«Незаперечний доказ геноциду проти нашого народу»

У селі під Вінницею викопали просо, заховане у голодні 1930-ті роки
05 грудня, 00:00
«ДІДОВІ ЯКИМОСЬ ДИВОМ ВСЕ Ж ВДАЛОСЯ ПРИХОВАТИ ТРОХИ ЗЕРНА, — ПРИГАДУЄ МАРИНА СОРОКА. — СПОДІВАВСЯ, ЩО НАВЕСНІ ВІДКОПАЄ ТА ЗАСІЄ ГОРОД. АЛЕ КОЛИ ПРИЙШОВ ЧАС СІЯТИ, НЕ ЗМІГ ВІДНАЙТИ ПЛЯШКУ. ДО ОСТАННІХ СВОЇХ ДНІВ НАШ ДІДУСЬ ДУЖЕ КАРТАВ СЕБЕ, ЩО ТАК СТАЛОСЯ. НЕ МІГ СОБІ ЦЬОГО ПРОБАЧИТИ» / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Страшні роки Голодомору нагадали про себе мешканцям села Великі Крушлинці, що у Вінницькій області. У обійсті селянки Марії Сороки викопали з-під землі пляшку з просом. Зерно заховали 80 років тому під час Голодомору. Воно мало врятувати родину від голодної смерті.

— Корчував стару вільху, аж раптом під коренем щось зблиснуло, — розказує син господарки, Роман. — Дивуюсь, як не розбив пляшку сокирою. Лежала вона горловиною донизу, і крізь прозоре скло побачив щось жовтогаряче, ніби золото. Придивився, аж то просо. Навіть не зчорніло, хоч зараз у землю кидай.

Знахідку показав матері, а та й відповіла, що у страшні часи Голодомору це зерно було й справді на вагу золота.

Родина Марії Сороки голод 30-тих років відчула повною мірою. За переказами, пляшку з просом під старим деревом заховав дід.

— Влада направляла у село бригади, ті ходили та забирали у селян все до останнього, — пригадує Марина Сорока. — Але дідові якимось дивом все ж вдалося приховати трохи зерна.

Сподівався, що навесні відкопає та засіє город. Але коли прийшов час сіяти, не зміг відшукати пляшку.

— До останніх своїх днів наш дідусь дуже картав себе, що так сталося. Не міг собі це пробачити, — розповідає Марія Сорока. — У ті голодні роки ми всі були ледь живі. А мої двоюрідні братики та сестри так спухли з голоду, що їх вже не змогли врятувати.

Звістка про знахідку на обійсті Сорок швидко облетіла село. Адже немає такої родини у Великих Крушлинцях, яку б залишили спокійною спогади про голодні роки. Для багатьох ця пляшка — свята річ, що символізує незнищенність українського народу.

Нині знахідку зберігає родина Гаврилюків.

— Ми її зберігаємо. Не чіпали нічого, не відкривали. Адже це зерно обов’язково треба передати у київський, або вінницький музей, — розповідає Ірина Гаврилюк. — Про таке треба говорити, це треба показувати усім. Адже ось він не книжний, а незаперечний доказ геноциду проти нашого народу. Немає нічого страшнішого, ніж позбавити людину шматка хліба, немає нічого страшнішого, ніж бачити, як помирають від голоду твої рідні, як гинуть ні в чому не винні діти.

За переказами старожилів, за один голодний рік 32-го у Великих Крушлинцях померло 770 селян.

— Бабусі, яких вже й самих у живих немає, мені переповідали такі страшні оповідки про ті роки, що аж не віриться, що таке було, — розповідає Ірина Гаврилюк. — Коли одного з односельців, який геть знесилився від голоду, повезли до ями, щоб ховати, він застогнав. Мовляв, куди ж ви мене, я ж іще живий. Але жінка, яка так само спухла від голоду, була невблаганна. Сама вже сил не мала і знала, що поховати чоловіка, який ось-ось помре, вже не зможе. Тож сказала, що везіть, все одно йому вже не жити. Так і поховали живого із мертвими...

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати