День народження ознаменувався несподіваним подарунком: з
Болгарії прилетіла Цвєтанка. Госпожиця Цонєва, як вона завжди представлялася,
зовнішністю нагадувала ведмедя гризлі, але рвалася душею до богемних загулів.
З артистичною недбалістю вона заявила: «Сумні дати треба відзначати без
родинних сюжетів».
Зателефонували особливо «упакованим» знайомим і склали маршрут — щоб
і пізнавально, й з мінімальним «шиком». Почали з історичних місць. «Золоті
ворота» та стилізований під бургундську старовину «Пантагрюель» подарували
нам годинку ще доволі яскравих роздумів про князівен, монархів і про непристойний
сміх Рабле. Цьому сильно сприяли ціни й не вельми місткі важкі філіжанки,
на дні яких густо лежала кавова гуща.
Французькі пристрасті привели нас на ріг Прорізної та Хрещатика в «Chateau
de fleur». Квіти були: милі букетики нагадували фіалки Монмартру, так само,
як і численні загадково-мовчазні фотомоделі. У супроводі не менш лощених
молодих людей з бездоганними манерами довго й чинно вони потягували різнокольорові
коктейлі, переходячи час від часу до «автоматів віртуальної реальності».
Каву ми пили тихо, палили цигарки задумливо, якось засмутившись від
думки, що коли й ми покористуємося «віртуальними стимуляторами», які, ймовірно,
й повинні були перенести нас в «шато», — тоді вже точно більше нікуди не
потрапимо.
Почувши магічний «Маямі-блюз» (оскільки дружба наша почалася зі спільної
згоди, що блюз — це коли хорошій людині погано), після півночі побрели
в бік Васильківської, колишньої Червоноармійської. У клубі було людно й
димно. Кава з краплею болгарського «Пліски» нарешті подіяла: мешканці місцевого
тераріуму здавалися просто душками в «напливах» розвеселого джаз-банду.
Підспівуюча Цеца своїм несподіваним акцентом привернула увагу двох джентльменів,
що відділилися від строкатої компанії дівчат, котрі змійками в’юнилися
навколо сивоволосих гостей із заокеанського закордоння. Й «балканське питання»
зазвучало вже трьома мовами — під нові порції найгіркішого напою й на тлі
меланхолійного англійського саунду розігралися баталії ворожінь на кавовій
гущі.
Під ранок потягло гуляти. Нічні стежки Володимирської гірки були прохолодні
(нарешті!) й порожні. Вогні «River Palace» осявали тихі води Дніпра й заманювали,
манили... Зайшовши в кают-компанію, ми розчаровано ретирувалися з душнуватої
й «чисто англійської» атмосфери пивного пабу на палубу. Несонний офіціант
казино, незворушно спитавши «ставити будете?», приніс нам кожному філіжанку
зі справжньої кістяної порцеляни, в яких навіть «легенька» кава видалася
божественною. М’який бриз, перловий серпанок, запоморочливе похитування
корабля, навівали сакраментальну фразу пісні Едіт Піаф «Ні, я не шкодую
ні про що».
До восьмої години ранку ми були на Контрактовому майдані. Біля гастроному
вже стояли пластикові стільці «кав’ярні під парасольками». І в мене раптом
вирвалося: «Може, філіжаночку?» На останній із сотні «зелененьких», яку
було прихильно прийнято до сплати без обміну, ми випили те, що в ціннику
позначалося як «кава по-київськи».







