«Ноги лише заважають плавати!»

У дев’ять років Ігор Бондар потрапив під поїзд і залишився без обох ніг. Але навіть після такої важкої травми не зневірився й зайнявся спортом. Зараз Ігор — чемпіон України серед інвалідів з плавання, рекордсмен 50-метрівки брасом і чемпіон з плавання з ластами. А цього літа його ім’я занесли в Книгу рекордів України — він проплив 15 кілометрів менш ніж за п’ять годин. Тепер же нова мета рекордсмена та його тренера Олексія — потрапити на Паралімпійські ігри.

Уперше Ігор почав мріяти про великий спорт у десятирічному віці. «Тоді в Мюнхені проходили Олімпійські ігри. Я сидів біля старенького радіоприймача й, затамувавши подих, слухав репортажі». А оскільки квартира сім’ї Бондарів знаходилася неподалік від Дніпра, обрав плавання. Улітку Ігорю було зручно добиратися до річки й проводити там цілі дні: купатися й загоряти. «Cпочатку, звичайно, боявся далеко запливати. Але потихеньку — метр від берега, другий... А потім просто перестав уявляти себе без плавання. Ставив завдання, дистанції, пропливав їх. Бив свої ж рекорди».

Але до професійного спорту було ще далеко. Найголовніша проблема — в Ігоря не було тренера. «Коли мені виповнилося 19, я попросив знайомих хлопців з основного складу «Динамо» по ватерполо потренуватися в їхньому басейні. Вони сказали: «Приходь!» — згадує Ігор. — Я з таким захопленням дивився на команду майстрів...» Так і почалися нескінченні тренування й змагання. Ігорю через такий напружений графік навіть довелося кинути Ленінградський інститут фізкультури, де він навчався заочно. «Було важко їздити на сесії. Зараз я, звичайно, шкодую, потрібно було потерпіти, але тоді почалися інтенсивні виступи, поїздка за поїздкою», — розповідає рекордсмен.

І все ж таки головним для Ігоря було потрапити в середовище професійного спорту. Так згодом плавець уже був під тренерською опікою Олександра Сєліванова. «Учепився йому в рукав і кажу: «Допоможіть, ну дуже хочеться спортом займатися!» — з усмішкою згадує Ігор. — До речі, якраз у той час у нього займався хлопчик Олексійко». Ця зустріч була доленосною — «хлопчик Олексійко», він же Олексій Соколoв, став першим персональним тренером Ігоря й просто його хорошим другом.

Уже в ті часи Олексій тренував чемпіона Європи серед юніорів. І, до речі, зараз він також рекордсмен, лише не визнаний... Стрибок із води вгору на 35 сантиметрів і це без будь-якої опори, не зарахували. У Книзі рекордів України сказали, що немає відповідної номінації... Проте Олексій завжди відрізнявся своєю винахідливістю, він навіть спеціальні ласти для Ігоря вигадав.

ЗАМІСТЬ СПОНСОРІВ КОНКУРЕНТИ

Згодом спільний труд спортсменів почав приносити плоди: Ігор отримував одну за одною нагороди й перші місця. А оскільки серед інвалідів змагання бувають усього кілька разів на рік, він почав суперничати зі здоровими спортсменами. І вигравав у них. Наприклад, у вересні в Судаку був заплив морем на дистанцію майже чотири кілометри. На перемогу претендували 70 чоловік. Але перше місце посів Ігор, оскільки йому вдалося подолати відстань практично за годину. «Звичайно, приємно вигравати, та ще й з хорошою перевагою, у здорових дядьків, які все життя займаються спортом», — розмірковує Ігор.

Проте, як відомо, перемоги дарма не отримують, і тим більше в спорті. «Зазвичай ми тренуємося п’ять разів на тиждень. А зараз будемо двічі на день плавати. Так, з шостої ранку до опів на дев’яту в нас перше тренування, а потім з другої до четвертої — друге, — розповідає Олексій. — Узагалі це літо в нас вийшло дуже продуктивним. Ми з хорошим результатом пропливли дві милі в Харкові, три кілометри в Дніпродзержинську, а на День незалежності в Дніпропетровську — 15 кілометрів».

До речі, на День незалежності України Ігор планував поставити зовсім інший рекорд — перепливти Ла-Манш. А це майже 33 кілометри. Але, на жаль, трапилася досить безглузда історія. За деякий час до запливу Ігор й Олексій оголосили про свої наміри через пресу, таким чином намагаючись знайти допомогу від меценатів. До речі, останні так і не з’явилися, зате знайшовся суперник — харьківчанин Ігор Ненька, який також захотів перепливти Ла-Манш першим серед українців. «Так вийшло, що йому вдалося зробити заплив раніше за нас, — розказує Ігор, — просто, самі розумієте, ця поїздка вимагала багато грошей, та й організаційні моменти, візи, дозволи... На жаль, спонсорів ми так і не знайшли, а цей харьків’янин мав більше можливостей».

На певний час спортсмени вирішили відмовитися від цього задуму. Тим більше, що зараз у них з’явилася нова мета — потрапити на Паралімпійські ігри. Ігор має всі шанси: від першого результату, за світовим рейтингом, у плаванні брасом на 200 метровій дистанції Ігорвідстає всього на 10 секунд. «Насправді це досить багато. Але ми пливли під навантаженням і до змагань не готувалися, — зазначає Олексій, — просто тоді в нас закінчилося ранкове тренування й ми випадково побачили, що басейн готують до змагань. Так і вийшло, що взяли участь у першості Києва серед юнаків». Але для того, щоб поповнити ряди збірної, потрібно мати результат не нижчий за восьме місце у світовому рейтингу. І воно на стометрівці в Ігоря вже є. Проте є й одна проблема — Ігорю 40 років, а для спортсмена це серйозний вік. Але рекордсмен не вбачає в цьому проблеми й вважає, що в такому віці життя лише починається!

УРАНЦІ ГРУПА — УВЕЧЕРІ ВОДА

Зараз Ігор та Олексій мріють створити свій маленький спортивний колектив. «До мене дуже часто приходять люди-інваліди. Усі вони хочуть займатися спортом», — розказує Олексій. Але не все так просто, як здається. Адже для того, щоб організувати групу, потрібна матеріальна база, а саме — вода. Здавалося б, нічого складного, але оренда доріжки в басейні коштує 160 гривень за 45 хвилин. Виняток зробили для Ігоря — дозволили тренуватися безкоштовно. «Зазвичай люди приходять на загальних умовах, платять гроші. Іноді дирекція басейну дозволяє безкоштовно поплавати, але це не система, а виняток», — наголошує Олексій.

Насправді виходить замкнене коло. У Києві існує Національний Паралімпійський комітет, який у принципі може взяти на себе утримання такої спортивної секції. Але комітет хоче вкладати гроші в реальний проект. Тобто спочатку має з’явитися команда, а лише потім фінансування для неї. «Ми не можемо створити групу, поки немає матеріальної бази, — каже Олексій. — Як я можу запросити на тренування людей-інвалідів, якщо їм потрібно буде за одне заняття в 45 хвилин платити 25 гривень. На тиждень мінімум має бути два тренування, але цього надзвичайно мало. А середня пенсія інвалідів становить 500 гривень».

«У світі спорт давно став для інвалідів не просто реабілітацією, але й прибутковою справою. Зараз призові фонди цілком пристойні — є за що боротися», — розмірковує Ігор. Проте якщо цей проект реалізується, то з’являться інші проблеми. Наприклад, жоден київський басейн не призначений для інвалідів на візках. Немає спеціальних пандусів, якими можна спуститися у воду.