Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Один день із життя міністра оборони

Про воєнну доктрину, архітектуру безпеки та українських миротворців
10 березня, 2004 - 00:00


Наприкінці лютого в рамках планової робочої поїздки регіонами міністр оборони України Євген Марчук побував у Рівному та Рівненській області. Передусім обговорив разом із керівниками області та своїми колегами питання перекваліфікації та працевлаштування військовослужбовців — офіцерів і прапорщиків, яких скоротять у процесі реформування Збройних сил у регіоні. Наприклад, як розповів кореспонденту «Дня» начальник управління МВС України в Рівненській області генерал-майор міліції Михайло Цимбалюк, за рахунок військовослужбовців, які підпали під скорочення, може бути вирішена проблема укомплектування понад 100 вакантних посад дільничих міліціонерів. Принаймні на першому етапі експерименту більшість узятих на службу до МВС військовослужбовців зарекомендувала себе з позитивного боку. Обговорювалися й соціальні проблеми військовослужбовців регіону — передусім, можливості вирішення житлового питання.

Давно чекали міністра і в Острозькому обласному ліцеї-інтернаті з посиленою військово- фізичною підготовкою. Слід зазначити, що візиту міністра до Острога передувало дуже важливе для ліцеїстів рішення. У цьому році мають розформувати інженерний полк, що знаходиться на території Острога. Ректор Національного університету «Острозька академія» (під патронатом якого знаходиться ліцей) Ігор Пасічник виступив із ініціативою передати споруди, що знаходяться на території полку, для потреб ліцею. І саме завдяки підтримці міністра оборони Євгена Марчука та міністра освіти Василя Кременя Кабінет Міністрів вирішив це питання позитивно для ліцеїстів.

Якби довелося писати репортаж тільки про візит Євгена Марчука до ліцею, то він би вийшов небагатослівним: побачивши справжнього міністра оборони (а тим більше, у супроводі кількох генералів) ліцеїсти, майбутні військові, буквально заніміли. Міністр оборони, втім, не розгубився і в одному з класів навіть провів короткий урок із методики вивчення англійської мови.

Набагато говіркішими порівняно з ліцеїстами виявилися студенти Острозької академії. «День» уже неодноразово писав про найстаріший у Східній Європі навчальний заклад та його вихованців. І напередодні відвідування міністром оборони Острозької академії, вранці того ж дня головний редактор нашої газети Лариса Івшина саме вітала шістьох із них з перемогою в конкурсі на отримання іменної стипендії (див. № 36 «Дня»). Зустріч студентів академії з міністром оборони вкотре підтвердила, що головний редактор «Дня» правильно визначила «місце, де можна застосувати свою добру волю». Принаймні Євген Марчук відзначив прагнення студентів глибоко розібратися в тому, що відбувається в сучасному світі, і, привітавши стипендіатів, висловив побажання, щоб не тільки одна газета «День», а й багато різних інституцій — і не за чиєюсь вказівкою — створювали такі стипендії, що було б серйозним імпульсом для молодих людей.

ЧАС ЗАКІНЧИТИ «ЗАПРЯГАТИ»

Євген МАРЧУК, міністр оборони України:

— Я бачив багато чудес світу і духовних святинь багатьох народів. Я багато чув про Острозьку Академію і вже мав якісь уявлення про неї. Але скажу відверто: сьогодні я вражений. Я думаю, що в майбутньому історики довго намагатимуться розгадати цей феномен: як за вісім — дев’ять років майже з нуля люди-ентузіасти спромоглися не тільки сотворити таке чудо, а й зібрати стільки скарбів нашої історії, нашої духовності й запустити процес абсорбції з усього світу того, що пов’язано з історією України, з нашими найвищими духовними цінностями...

Хотів би поділитися з вами деякими роздумами щодо проблем, якими зараз занепокоєні дуже багато людей і у нас, в Україні, і в Європі, і в світі в цілому. Багато видатних політиків, громадських діячів, духовних авторитетів в країнах Європи ставлять собі запитання: як забезпечити безпеку свого народу. І відповіді на це запитання за останні два-три роки відійшли далеко від тих стереотипів, які продукувалися протягом досить тривалого часу. Сполучені Штати Америки — наймогутніша країна в світі, до того ж захищена двома океанами, як і інші, невеличкі, країни виявилися беззахисними перед сучасними викликами світу.

Безпека — досить проста категорія. Безпека — це коли люди про безпеку не думають. Безпеку часто пов’язують із оборонною могутністю держави. Це і так, і не зовсім так. Наприклад, Ісландія сьогодні не має збройних сил взагалі, але захищена могутньою колективною системою оборони й безпеки — НАТО. Україна має найбільші збройні сили в Європі — 355 тисяч особового складу, найбільшу кількість танків, найбільшу кількість літаків. І це дуже грізна сила. Але менша за нас Чехія сьогодні набагато краще забезпечена з точки зору своєї безпеки, ніж ми, — тому що вона закрита системою колективної оборони й безпеки. І всі її сусіди — члени Альянсу. А далекий Таджикистан, хоча дуже відрізняється в економічному розвитку і у військовій могутності від України, також захищений більше, ніж Україна, тому що входить до Організації договору колективної безпеки (разом із Киргизією, Казахстаном, Росією, Білоруссю та Вірменією). А перед нами — дилема. Ми оточені двома могутніми військово-політичними блоками, кожен із яких має ядерний компонент. Чи небезпечно це на сьогодні? Як Україні рухатися далі, щоб забезпечити надійну власну безпеку? І що це на сьогодні для нас — забезпечити безпеку? Як же нам сьогодні бути, щоб люди не думали про безпеку, займалися творчою працею, реалізацією себе як особистості і благополуччям всіх і кожного? Просто йти по інерції тих подій, які нас сьогодні підштовхують, чи проявляти якусь ініціативу? В Україні є різні погляди щодо нашого майбутнього: чи то приєднуватися до Північноатлантичного альянсу, чи залишити все як є, чи брати курс на інший військово-політичний альянс — Організацію договору колективної безпеки з центром в Москві. Якщо говорити з військової точки зору, однозначної відповіді тут немає, тому що є аргументи і контраргументи. Але коли відійти від цієї логіки і піднятися на більш високий рівень, на рівень безпеки в широкому смислі, то відповідь відома — європейський вектор розвитку. Але така, нібито проста й очевидна істина, сьогодні в Україні сприймається неоднозначно. Хоча майже два роки тому була прийнята нова стратегія щодо НАТО, яка передбачає в майбутньому приєднання до Альянсу. Думаю, ви знаєте результати соціологічних опитувань — приблизно третина опитуваних підтримують євроатлантичний напрямок розвитку країни, третина — проти і третина — не визначилися. Але щоб вирішити, який же напрямок обрати Україні (а обирати має не якась одна особистість, і навіть не парламент, не Президент, не уряд, а весь народ через консолідовані рішення), треба пройти непростий шлях. Шлях, який передбачає багато болючих трансформацій, пов’язаних із тим, що жодна з існуючих систем колективної оборони не є ідеальною. Ви знаєте, як відгукнулася в світі військова операція НАТО в Югославії: не було однозначної оцінки. І хоча сьогодні в Іраку 18 країн-членів НАТО в складі коаліції беруть участь в стабілізації ситуації, ми не можемо сказати, що навіть в такій країні, як Велика Британія, є повна підтримка суспільством рішення, яке було прийнято. Не кажучи вже про Україну. Світ дуже стрімко розвивається з точки зору вибудовування архітектури європейської і світової безпеки. Нагадаю вам, як, наприклад, приймалося рішення щодо відправки нашого військового контингенту до Іраку чи до Ліберії. Неймовірно складно. Все це супроводжувалося звинуваченнями на адресу тих, хто це ініціював, всіх, хто був причетний до прийняття рішення. Звинуваченнями в «зраді» тощо. Пройшло лише півроку, і багатьом (і високим політикам, і опонентам) стало ясно: про що б сьогодні не говорили, під час розмов про міжнародну безпеку, про крупні явища міжнародного життя, виявляється, не можна обійти участь України у миротворчих операціях. Зокрема, в Іраку. Цікаво, що чимало народних депутатів із опозиційних фракцій, які голосували проти цього рішення, з часом просилися злітати в Ірак відвідати нашу п’яту бригаду.

Сьогодні безпека в нашому регіоні для нас являє собою величезну цінність. І крім мілітарної потуги забезпечення безпеки, вона пов’язана також із участю України в міжнародних і регіональних організаціях, в різних міжнародних форумах, участю в структурах ОБСЄ, Євросоюзу, НАТО, в Раді безпеки ООН. І коли після того, як не пройшло перше голосування щодо того, чи направляти нам миротворчий контингент в Ліберію, мене запитали лідери фракцій, а який національний інтерес України в Ліберії, я навів такий приклад. Сьогодні у нас в Україні гарантом національної безпеки взагалі є тільки одна інституція — Рада безпеки ООН. У сусідів із Заходу гарантом є могутня система колективної оборони й безпеки, у сусідів з Півночі і Сходу — інша система колективної оборони й безпеки. Ядерний компонент є і там, і там. При такому розкладі одні ЗС не є сьогодні стовідсотковим гарантом безпеки. Уже не кажучи, що загрози можуть бути невоєнного характеру. Рада безпеки ООН — єдина міжнародна структура, яка захистить Україну, якщо раптом щось трапиться. І коли навколо Тузли несподівано почалася відома ситуація, у деяких наших політиків і дипломатів виникло питання, до кого звертатися. Пам’ятаєте? Куди писати? В прагматичному смислі, куди? В Раду безпеки ООН. І коли Рада безпеки ООН приймає рішення направити найбільший миротворчий контингент в Ліберію і звертається особисто до України (в зв’язку з тим, що в України, завдяки нашим військовим, є першокласний досвід участі в миротворчих операціях), то чи маємо ми право відмовити єдиному гаранту нашої безпеки в його проханні взяти участь у призупиненні громадянського конфлікту? Відповідь тут однозначна. Ми не просто повинні вирішувати: підемо, не підемо. Ми зобов’язані, тому що Рада Безпеки ООН для нас — єдиний гарант. І участь наших військових в миротворчих операціях сьогодні стала одним із найбільш значущих елементів забезпечення нашої безпеки. Хоч як би дивно це виглядало на перший погляд. Чому? Майже всі європейські держави за останні два роки дуже швидко еволюціонували в розумінні того, що таке національна безпека. І переважна більшість із них зрозуміла, що крім сучасних, укомплектованих найновішою військовою технікою і озброєнням ЗС, має бути ще щось із колективних систем безпеки. А має бути технологія участі (чи то в коаліційних системах, чи в системах Ради безпеки ООН) в нейтралізації джерел, які продукують небезпеку в світі. Звідки небезпека може виникнути? Сьогодні, як ми вже говорили, не буде захвату території однієї країни другою. Світ став іншим. Безконтактні війни — сьогодні вже реальність. Безпілотні літальні апарати ударного характеру... Такі страшні явища, як міжнародний тероризм, прояви якого — не тільки відоме 11 вересня, а і недавні теракти в Москві, на Близькому та Далекому Сході. Це реальні прояви небезпеки, які за своїми наслідками прирівнюються до акцій воєнної агресії. Таким чином, участь у миротворчих операціях — один із новітніх елементів забезпечення безпеки своєї країни. Нам важко звикнути до того, що ЗС уже сьогодні потрібні в значній мірі для виконання спеціальних завдань — для участі у миротворчих операціях за межами нашої держави. Це не зразу сприймається. Варто зазначити, що підрозділи Збройних сил, які пройшли через миротворчі операції, — це структури нової якості, це острови нової сучасної української армії. І нам треба перейти (перш за все — політикам і військовим, але неодмінно за підтримки громадської думки) до того, що українцям має бути діло до всього, що відбувається в світі — де конфлікти, де небезпеки і де можна втиснутися своєю присутністю. Так будуть діяти всі. Інакше, чому все більше й більше країн приймає рішення направити чи збільшити свої військові контингенти в Іраку? Навіть Японія, яка після Другої світової війни взагалі не посилала за кордон свої ЗС, прийняла таке рішення. Але найголовніше, що цей процес стрімкої еволюції має забезпечити політиків інтелектуальним різнобарв’ям цих аргументів — щоб не було вагань, коли приймаються найважливіші для України рішення. Навіть не чекати запрошення Ради безпеки ООН після того, як прийнята відповідна резолюція. А вести себе, як хороший учень, який вчиться «на п’ять з плюсом»: вчителька ще не закінчила формулювати питання, а він уже тягне руку, бо він знає, він вміє і розуміє, для чого це потрібно. Тобто коло замикається. Питання безпеки — в нас самих, в нашому розумінні власного місця в Європі (перш за все) і в світі. Це непростий процес, але, я думаю, ми на завершальній стадії його усвідомлення всією нацією. А, як кажуть, українці хоч довго запрягають, але вже як запрягли, то тоді добряче їдуть. Я думаю, вже час закінчити «запрягати». А для реалізації цих амбіцій, крім усього іншого, мають бути сучасні, високо оснащені, добре навчені й досвідчені Збройні Сили. Саме заради цього й розпочинається радикальне реформування Збройних сил України — головного компоненту воєнної безпеки Держави. Це дуже складна, болюча, але дуже необхідна робота.

Артем ФІЛІП’ЄВ , студент четвертого курсу правничого факультету Острозької академії:

— В одному з ваших інтерв’ю прозвучала думка, що на сьогодні існує широке поле для застосування ЗС, власне, не у військовій сфері, а й для інших цілей. Хотілося б дізнатись про це трохи більше.

— Зараз відпрацьована й подається на підпис Президенту нова редакція воєнної доктрини. І в цій новій редакції вперше вводиться поняття, що ЗС можуть брати участь у вирішенні деяких внутрішніх проблем. Це, наприклад, запобігання терористичним актам із використанням складних технічних систем і прийомів. На етапі підготовки цьому можуть запобігти і спецслужби, а от на етапі реалізації — тільки військові. Ще одна сфера — боротьба з наслідками природних (повені, землетруси) і техногенних катастроф. Тільки військові як ієрархізована структура, де наказ командира, начальника обов’язково виконується, можуть працювати в режимі реальної загрози життю. Тобто рятувальні операції — це другий блок. Чи, наприклад, недавня ситуація із морською міною у Севастополі.

Ольга КОСТІВ , студентка магістеріуму економічного факультету:

— Скажіть, будь ласка, чи під силу економіці України провести військову реформу на вимогу НАТО якнайшвидше? Чи готова до цього Україна і чи варто форсувати ці події?

— Питання філософське. Над ним довго билися фінансисти й практики військової справи, політики. Проблема в тому, що сьогодні для нормального фінансування всіх потреб ЗС тільки в рамках, передбачених законодавством, потрібно 10 мільярдів 200 млн. гривень. Ясна річ, що це фантастична цифра. Тобто сучасна економіка України не може фінансувати такі ЗС. І тим більше — фінансувати розвиток. Сьогодні не чисельність визначає могутність ЗС будь-якої країни, а те, якою технікою, якими сучасними видами озброєння вони забезпечені, які системи управління, в яких коаліціях ЗС знаходяться. Сьогодні українська економіка може забезпечити тільки початок чергового етапу реформування. Є можливості розпочати реформу з таким розрахунком, щоб через два роки престиж військової служби визначався не тільки патріотичністю військових і тим, що наші хлопці — найкращі. А й тим, що у них найвища зарплата, грошове утримання. А сьогодні в ЗС України ці показники на 30% менше, ніж в інших силових структурах. А цивільні службовці, які працюють в ЗС, сьогодні отримують найменшу зарплату в порівнянні з іншими силовими структурами. Престиж, окрім тих параметрів, про які я сказав, передбачає ще ліквідацію безквартир’я (сьогодні у нас 47 тисяч безквартирних військовослужбовців), пристойне грошове утримання, перспективу і, найголовніше, — сучасне озброєння. Можливість проводити навчання, бойову підготовку стільки, скільки потрібно.

Олег ПЛЕВАКО , студент правничого факультету:

— Чи є альтернатива НАТО — як в плані політичного інструменту, так і в плані забезпечення безпеки?

— Теоретично альтернатива є. Інколи як приклад наводять європейські країни, які не є членами НАТО. І це досить часто звучить як головний аргумент. А чого нам йти до НАТО, якщо, наприклад, Австрія не є членом Альянсу, і Швейцарія не є членом НАТО, і Швеція. Але при цьому не говорять, що вони знаходяться в середині системи колективної оборони і по суті є споживачами продукту, який продукує Альянс, — йдеться про забезпечення стабільності й безпеки в цілому регіоні. До того ж, вони активно співпрацюють із Альянсом в режимі партнерства. Для нас, для України, альтернативи немає. Ми знаходимося на стикові двох блоків. І щоб відійти від старого кліше, що «Україна в НАТО» це значить «Україна проти Росії», треба нагадати, що це нісенітниця: ніхто в НАТО не візьме країну, в якої є невирішені серйозні проблеми чи певна напруга у відносинах із сусідом. Нас не приймуть у цей клуб, якщо у нас буде конфронтація з Росією. До того ж, сама Росія стрімко нарощує свою співпрацю з НАТО.

Віктор ФЕДОРЧУК , студент четвертого курсу правничого факультету:

— Євгене Кириловичу, як ви ставитеся до заяв українських політиків щодо того, що Україні необхідно відновити статус ядерної держави — для того, щоб мати скоріше політичний, ніж військовий вплив на світове співтовариство?

— Мені на різних етапах доводилося бути причетним в тій чи іншій мірі до ядерного роззброєння України — і до прийняття політичних рішень, і безпосередньо у військово-практичному смислі. Скажу однозначно: це міф, що Україна володіла ядерною зброєю. Це ілюзія, намальована нами самими. Ніколи Україна не володіла ядерною зброєю. І те, що на нашій території знаходилося майже двісті шахт зі стратегічними ракетами з ядерними боєприпасами, нітрохи не збільшувало тоді нашу безпеку. А навпаки. Все керувалося та блокувалося з Москви. І хто б що не задумав би в Україні, куди ту рекету пустити, — це все марево. Без космічної розвідки, без системи раннього попередження, без багатьох- багатьох інших елементів — це «дитячі забави». Наступне. Понад двісті ядерних шахт, географічне положення кожної з яких ідентифіковано з космосу з точністю до метра... На кожну з них в період «холодної війни» було націлено як мінімум три удари. Крилатими ракетами, стратегічними боєприпасами і авіаційними. На жаль, була така дика логіка ядерного протистояння. І, таким чином, в Україні було 200 мішеней першочергового удару з трьох боків, хоча ми не могли управляти цією зброєю, ми не могли її застосовувати. Сьогодні ми можемо відновити ядерний арсенал? Ні, не можемо. З економічних і політичних міркувань. А теоретично можемо. Правда, на це потрібно десятки мільярдів доларів США. Але безпеку нашу це анітрохи не зміцнило б. А як би відреагували на це наші сусіди та і весь світ? Сусіди б не злякалися, бо вони захищені ядерними парасольками. Кажуть — тоді б з нами рахувалися не так, як зараз. Японія, Німеччина не мають ядерної зброї, але з ними в світі всі рахуються, навіть ті, хто володіє ядерною зброєю. Тому чим скоріше ми розпрощаємося з цим міфом, чим скоріше почнемо працювати в інших напрямках забезпечення нашої безпеки, про які я говорив, тим краще буде для усіх нас.

ВРАЖЕННЯ

Олена КОТЮК , студентка другого курсу гуманітарного факультету:

— Наші люди здатні жити за однією приказкою — «Моя хата скраю — я нічого не знаю». Тому слово «безпека» асоціюється виключно із безпекою власного життя та життя своїх близьких. Але якщо подивитися на це ширше, то бачимо, що тільки тоді, коли буде розвинута система національної безпеки, буде й безпека кожного окремо. Пан міністр своїм виступом прояснив ті моменти, в яких, зважаючи на компетенцію, було щось незрозуміло чи невідомо. Військова справа надзвичайно відповідальна, тому вона дається не кожному.

Я дуже рада, що мені випала нагода побувати на цій зустрічі, адже вона є не лише певним засобом комунікації, але й досить ефективним способом розширення світобачення.

Наталія ДУБАСЮК , студентка п’ятого курсу гуманітарного факультету:

— Інколи, коли повертаєшся до теми безпеки, то найшвидше розумієш безпеку власне себе і тієї території, яку вважаєш своєю безпосередньою власністю. Тому до більш глобальних масштабів ніяк не доходить межа усвідомлення, і у своєму житті користуєшся такими термінами як «армія», «збройні сили», «національна безпека» задля представлення ерудиції. Після того як я прослухала виступ міністра оборони України Євгена Кириловича Марчука, то стереотип власної віддаленості від цих питань ламається, а на його місці відразу формується інший — територія, образно окреслена собою раніше, розширюється впритул до кордонів своєї держави. Захоплює те, наскільки першокласним тактиком і професіоналом своєї справи потрібно бути, щоб не вагатися перед вибором — бути чи не бути. І трохи тривожить інше — чому настільки мало людей, готових взяти на себе таку відповідальність. У розмові з Євгеном Кириловичем з’явилось нове розуміння деяких речей. Наприклад, раніше в мене завжди викликало обурення те, що українських миротворців відправляють до Іраку, Лівану, Кувейту. Не розуміла й бурхливих овацій щодо ядерного роззброєння України. Після зустрічі з Євгеном Кириловичем усвідомила одне: військова справа — це покликання не багатьох.

Ігор ПАСІЧНИК , ректор Національного університету «Острозька академія»:

— Ми чекали зустрічі з Євгеном Кириловичем, знаючи його як відомого політичного і громадського діяча. Все-таки цікаво було дізнатися, як він виступає не по телебаченню, а в безпосередньому спілкуванні. І ви знаєте, аудиторія була шокована в буквальному розумінні слова — блискучими відповідями, блискучою лекцією, знанням предмета обговорення. Тобто ми бачили дійсно мудрого і талановитого політика. І найважливіший, я вважаю, результат полягає в тому, що молоде покоління, наші студенти переконалися: в нашій державі керівні посади обіймають розумні й мудрі люди. Тому що інколи в народі побутує зовсім інша думка.

Окрім того, зустрівшись із нашими військовими ліцеїстами, серед яких переважно сироти й напівсироти, Євген Кирилович міг переконатися, що у нас вони дійсно навчаються в хороших умовах (зокрема, завдяки безпосередній підтримці обласної адміністрації). І рішення передати приміщення, які вивільняться після розформовування військової частини, Національному університету «Острозька академія» (для того, щоб вони використовувалися в майбутньому для потреб ліцеїстів) — це ще один позитив, вже матеріальний, від спілкування з міністром оборони.

Павло СУЛКОВСЬКИЙ , народний депутат України (154 виборчий округ):

— Як народний депутат я дуже радий, що на Рівненщині, в моєму окрузі, відбулися зустрічі з військовими, під час яких міністр оборони «на ходу» приймав рішення стосовно долі військовослужбовців, військових містечок тощо — щоб і майно не втратити, і щоб жоден із військових не бідував і не страждав. І я вважаю, що саме такий підхід і є державницьким.

Микола СОРОКА , глава Рівненської обласної державної адміністрації:

— З кожним таким приїздом вирішується багато питань, а наші гості мають більш конкретне уявлення щодо стану справ на місцях.

Роман ВАСИЛИШИН , голова Рівненської обласної ради:

— До першого вересня поточного року має бути розформовано інженерний полк, який знаходиться на території міста Острога. Вирішено, що всі споруди, які там знаходяться, і територія будуть передані Острозькій академії. Це пов’язано з тим, що там уже сьогодні розміщено військовий ліцей, а площ для цього навчального закладу недостатньо. У Міністерстві оборони з великим розумінням поставилися до цього, відчуваючи, що йдеться про можливість подальшого відродження перлини науки Східної Європи.

А враження студентів Острозької академії не мені коментувати — ви їх бачили.

Петро ШУЛЯК , головнокомандувач сухопутних військ ЗС України, генерал-полковник:

— Сьогодні у ЗС йде дуже важливий процес реформування. І ця поїздка міністра оборони до Рівного та Острога (в рамках планової поїздки по регіонах) передбачала перевірку, як іде процес реформування на місцях, як втілюються в життя його вказівки щодо справедливого рішення всіх, перш за все, кадрових питань. Зокрема, міністр відвідав і Острозький гарнізон, адже тут 14-й інженерний полк закінчує своє існування в серпні. Міністру дуже важливо було переконатись, як цей процес відбувається. Особливо він звертає увагу на індивідуальний підхід до вирішення долі людей, які підлягають скороченню — офіцерів, прапорщиків, щоб цей процес був якнайменшe болісний.

А оскільки на території цього полку існує ліцей-інтернат з посиленою військовою підготовкою, міністр оборони, звичайно, не міг його обійти, адже це — майбутнє наших ЗС, майбутнє нашої держави. Ми бачили, як світяться очі у цих хлопчиків, що оволодівають азами науки, в тому числі і військової. А сама Острозька академія — це місце, в якому дійсно відчуваєш себе громадянином України. Саме тут — витоки нашої писемності, науки. Тим більш приємно це відчувати, тому що ми, військові, також були біля витоків її відродження — зокрема, надали фонди, які вивільнялися.

Микола ПЕТРУК , командуючий військами Західного оперативного командування, генерал-лейтенант:

— Я думаю, що дуже корисно, коли саме з вуст міністра оборони офіцери чують, що очікує ЗС України в майбутньому, кожного окремого офіцера та їхні сім’ї. Саме тому міністром оборони і вибраний зараз такий курс — їхати у військові колективи і пояснювати всі ці питання, щоб не було якихось непорозумінь. Щодо Острозької академії, то я тут уже не вперше, оскільки з самого початку допомагав її становленню. І ректора давно знаю. Зміни ідуть на краще. І дуже показово, що під час візиту міністра обговорювали можливості перекваліфікації звільнених військових саме на базі Острозької академії — зокрема, вивчення англійської та інших мов для офіцерського складу, який бере участь у миротворчій діяльності.

Підготував Михайло МАЗУРІН, фото Миколи ЛАЗАРЕНКА, «День», Київ—Острог—Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments