Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

Олександр Ільченко, автор «химерного роману з народних вуст»

10 вересня, 1999 - 00:00


Ільченка не вивчають у школі, немає його і в програмі вищих навчальних закладів. Його роман, який за всіма параметрами підпадає під визначення «шедевр», наче випав із літературного процесу. Затерті ж сторінки книг тих щасливчиків, батьки й діди котрих свого часу придбали цей роман, свідчать про його неабияку популярність


Iм'я Олександра Ільченка мало відоме сучасному читачеві. Не кожен зможе і перерахувати його твори, хоча назва головного його роману, точнiше, перша її частина, сьогодні у всіх на устах. «Козацькому роду нема переводу, або Мамай і Чужа молодиця» — так називається ця книга. Ільченка не вивчають у школі, немає його і в програмі вищих навчальних закладів. Його роман, який за всіма параметрами підпадає під визначення «шедевр», наче випав із літературного процесу. Затерті ж сторінки книг тих щасливчиків, батьки й діди котрих свого часу придбали цей роман, свідчать про його неабияку популярність. Торік з дня виходу роману виповнилося сорок років, а на початку червня нинішнього його авторові виповнилося б дев'яносто. Пам'ять про нього бережуть і в його сім'ї. Усе в кабінеті письменника стоїть на тих же місцях, що і за життя Олександра Єлисейовича. Раїса Ісаківна, його дружина, та середня дочка Катерина Олександрівна радо показали мені ці дві кімнати, повні книг, Мамаїв і... чортів. Колекціонування чортиків було пристрастю Олександра Єлисейовича, яка могла поступитися тільки колекціонуванню ним же Козаків Мамаїв. Власне, з цього й розпочалася наша розмова.

— Але в цьому зібранні немає, власне, тих «народних картин» з Мамаєм, який став прообразом головного героя роману Ільченка...

Раїса Ісаківна:

— Напевне, просто не зустрічались. Якби зустрівся — не пошкодував би нічого. Оці Мамаї, що перед вами — у графіці, скульптурі, фарфорі, майоліці, дереві — це все або подаровано Олександрові Єлисейовичу, або придбано ним самим. А оцей килим із силуетом козака в центрі сам по собі унікальний. Його виткав під враженням від роману косовський майстер Кошак за ескізом художника Бутовича.

Катерина Олександрівна:

— Козак Мамай був улюбленим героєм батька. Тому для своєї бібліотеки Олександр Єлисейович замовив екслібрис саме із зображенням козака. Але сам він настільки любовно ставився до своїх книг, що так ні разу й не використав екслібрис за призначенням.

Легендарний козак залишився з ним і по смерті. На його могилі на Байковому кладовищі — пам'ятник з бронзовим Мамаєм посередині, а під ним — автограф Олександра Єлисейовича.

— У романі «Козацькому роду...» Ільченко пише, що вперше побачив намальований образ Мамая на кришці бабиної скрині. Чи існувала така скриня насправді?

К.О. — Може, й була, достеменно не відомо. Ми того не застали, хто його знає. Адже роман химерний, усьому не варто вірити: намальований на стіні кінь оживає, у гетьмана замість правої руки — чорне лебедине крило...

— За романом батько бабці автора, яка й була володаркою скрині, помер через сто років після того, як побачив козака Мамая. Ваш рід такий же по- козачому міцний?

К.О. — Так. Наприклад, батьків дядько по матері помер у 101 рік. Дід батька — Андрій — вийшов із селян Золочівського повіту Харківської губернії, працював на Харківській залізниці кондуктором. У нього була лише одна проблема із здоров'ям — трішки недочував, але, коли йому треба було проходити медичну комісію, бабця так заповзято молилася Богові, що на комісії він таки щось чув...

Р.І. — У діда було троє дітей: мати Олександра Єлисейовича і ще двоє синів. Це було перше покоління інтелігенції родом із селян. Мама знала багато народних пісень, дружила із сім'єю Алчевських.

Переді мною викладають на стіл негнучкі чорно-білі фотокартки. На них — зосереджені люди в строях початку сторіччя. На одному із знімків — хлопчик у смушевій шапці та вишиванці.

К.О. — Ця фотографія трохи не відіграла трагічну роль. Через неї у 30-ті роки батька почали звинувачувати в тому, що він воював у Петлюри. «Слухайте, — казав він. — Я з дев'ятого року народження. Мені тут п'ять років!» І тільки тоді схаменулися. Але в тi часи й цього було достатньо, щоби посадити людину. Так, батька Олександра Єлисейовича все ж таки схопили 1937 року. Пізніше його реабілітували, але він загинув у Тайшеті по дорозі додому.

З Раїсою Ісаківною — своєю майбутньою дружиною — Ільченко познайомився у Ташкенті 1943 року. У шлюбі в них народилося три дочки: Наталя, Катерина та Ірина. «У мене три дочки — і всі на «ф»: філолог, фізик і «фімік», — любив жартувати Олександр Єлисейович. Раїса Ісаківна була першою, кому він прочитав сторінки майбутнього роману.

Р.І. — Роман цей він написав, здавалося, одним подихом, не відриваючись, після довготривалої хвороби. Ми намагалися створити всі умови для цього. Він був «жайворон» — рано лягав, рано вставав, — і в цьому були певні переваги. Тому що так рано ніщо не могло його відволікти. Ніякі зібрання — адже він активно займався громадською роботою: був віце- головою товариства дружби з Італією, головою приймальної комісії Спілки письменників України, членом правління СП. І от одного дня він приніс мені перші сторінки: «От, давай, я тобі прочитаю»...

К.О.— Роман про Козака Мамая спочатку існував у формі кіносценарію. Я його знайшла в архівах. Після того, як вперше вийшов роман «Козацькому роду...», до Олександра Єлисейовича кілька разів зверталися по дозвіл на екранізацію. Але він дуже боявся якихось викривлень — як це було з його сценарієм до фільму «Тарас Шевченко» режисера Ігоря Савченка, коли батько просто зняв своє ім'я з титрів. Хоча в нього був і позитивний досвід роботи у кінематографі — сценарій до стрічки Денисенка «Роман і Франческа».

— Чому роман «Козацькому роду...» присвячений саме акторові Амбросієві Бучмі?

К.О. — Вони були друзями... Батько дуже хотів, щоби саме Бучма зіграв роль Шевченка в його п'єсі «Серце жде...»

— У романі Ільченко розповідає, що зустрічався зі знавцем козацької старовини Дмитром Яворницьким...

К.О. — Так, це реальний факт... Батько замолоду побував у невеличкому музеї Яворницького у нього вдома. Дійсно, саме там він познайомився з усім розмаїттям зображення Козака Мамая. Ці зустрічі вплинули не тільки на вибір теми, а й на все його подальше життя.

Олександр Єлисейович зібрав багато літератури з фольклору, зокрема, колосальну колекцію казок всіх народів світу. Але весь сюжет роману — це творча фантазія автора, настояна на доброму знанні фольклору. І те, що він сам визначив жанр як «химерний роман із народних уст», лише означає, що написаний твір народною мовою з народним гумором і передає народний дух. Усі пригоди в романі, сюжетні лінії, характери — це його власна вигадка. Цьому не було аналогів у фольклорі. Батько, по суті, перевів образ Мамая з мови образотворчого мистецтва на літературну. Вже потім інші автори стали писати про пригоди Козака Мамая в Америці, Канаді. Олександр Єлисейович не сприймав цього, бо, згідно з його установками, цей герой був плоть від плоті нашої землі і не міг її ніколи залишити.

— Художнє осмислення минулого вимагає не тільки таланту письменника, а й уважності історика-дослідника.

Р.І. — Він дуже серйозно ставився до своєї праці. Коли писав «Петербурзьку осінь», то поїхав до Ленінграда й знайшов там відомого історика Петра Столпянського — вже в літах, який чудово знав старий Петербург, але був консервативних поглядів: рішуче відмовлявся сідати в машину й погоджувався тільки на фаетон. І Олександр Єлисейович таки розшукав фаетон, здається, на кіностудії. Декілька днів вони їздили містом, і батько почув від знавця багато такого, що допомогло йому в роботі. Він перегорнув багато документів, щоб, наприклад, встановити точно, як піднімалася люстра в оперному театрі. Все, про що йшлося в «Петербурзькій осені», було ним досконально вивчено. Він зібрав багату бібліотеку про дореволюційний Петербург, книги часів Шевченка. Навіть — завдяки своїй послідовності — у Щедрінській бібліотеці віднайшов документи, які підтвердили, що Шевченко був особисто знайомий з Чернишевським.

Він дуже любив і чудово знав українську мову. Навіть серед письменників таких було мало. До нього часто дзвонили, як в довідкове бюро: «Сашко, подивися, як там буде...» — і, незважаючи на зайнятість, він міг годинами розшукувати потрібне слово. До нього зверталися, бо знали, що в Сашка є всі можливі й неможливі довідники.

— Якби в нашій країні діяло авторське право, чи могли б ви розраховувати на дивіденди від використання вислову «Козацькому роду нема переводу»?

К.О. — Напевне, що ні. Довгий час вважалося, що авторство цієї фрази — за Ільченком. Але нещодавно я віднайшла написану ним статтю про фольклорні розвідки, де він сам посилається на унікальний довідник (якого я, до речі, не знайшла в його бібліотеці), де й був цей вираз «Козацькому роду нема переводу». Тобто Олександр Єлисейович дав, по суті , нове життя цій фразі, пустив її в активний ужиток.

— Як, на вашу думку, склалася доля цієї книжки?

К.О. — Загалом щасливо. Жанр химерного роману через деякий час знайшов своє продовження у творах багатьох українських письменників. Пізніше дехто навіть порівнював роман Ільченка з творчістю Маркеса. Але це все ж таки явища різного порядку, хоча приємно.

Твори Ільченка багато разів перевидавалися. Так, наприклад, одна лише «Петербурзька осінь» пережила двадцять перевидань. «Козацькому роду...» — неодноразово виходив і українською, і в російському перекладі. Останнє видання — двотомник творів Ільченка — вийшло десять років тому.

Роман про Козака Мамая дуже хвалили у тодішній пресі. Рецензії на нього написали Рильський, Стельмах, Мисик, Кравченко, Логвиненко. Відгукнулися на нього і за кордоном — у Чехословаччині, Канаді. Але для батька все ж таки важливою була реакція простих читачів. У нас зберігаються сотні листів з України, Росії, Далекого Сходу, що надходили за адресою «Козакові Мамаєві — у власні руки».

— Чи вся літературна спадщина Ільченка вийшла друком? Можливо, на читача чекають нові відкриття цього літератора?

К.О. — Зараз я працюю з архівами батька, зокрема, з ненадрукованими творами. Це нелегка робота, тому що в Ільченка могло бути п'ятнадцять варіантів одного й того ж епізоду. Я маю на увазі два романи, які батько писав до кінця свого життя: «Хочу, можу, люблю, або Сива чуприна» та «Карусель» (є декілька варіантів назви).

Мені здалося, що Катерина Олександрівна занадто оптимістично оцінила долю головного роману Ільченка. Та якось довелося дивитися денну студію «Нового каналу». Її вів тодішній шеф інформаційного відділу телеканалу Андрій Куликов — людина безперечно закохана у цей твір Ільченка. Він запропонував глядачам подати на студійний пейджер повну назву козацького роману Олександра Єлисейовича. Здається, ніхто в студії не очікував, що результат буде настільки швидким — пейджер відразу висвітив правильну відповідь. Напевне, Катерина Олександрівна все ж таки ближча до істини: любов читацька вимірюється не цифрами накладів книг, а пам'яттю.

Олександра ЛАВРІНЕНКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments