Розмову вів Михайло БРИНИХ
Іноді я почуваюся цілковитим невігласом, позбавленим щонайменшого
права патякати на літературні теми, засівати читацькі мізки власними уявленнями
про те, чим пахне якісна проза — кров’ю і потом чи волошками в житі. Одначе
коли доводиться щось писати про Олеся Уляненка, я неодмінно зашпортуюся
в куцих манатках власного життєвого досвіду, усвідомлюючи, як важко розповісти
про людину, чия біографія нагадує неправдоподібний трилер, чиї романи —
згусток небаченого і невідчутого мною реалізму, чий спосіб життя не устатковується
в рамки «нормальності». Сьогодні — він один із найяскравіших прозаїків
«нової генерації», лауреат Шевченківської премії, автор кількох «шокових»
романів, які вельми тяжко просочувалися до читачів крізь друшляки видавничих
пересторог та найрізноманітнішої цензури.
Олесь Уляненко — письменник, до якого вперто липнуть одіозні чутки,
спровоковані його усамітненістю. Побутова й творча екстрема Уляненка настільки
дисгармонує з усталеним іміджем інтелектуала, що часто викликає спротив
нестравлювання з боку сучасного літературного середовища. Жорстка метафорика
його романів і експресивний спосіб мислення можуть дратувати й обурювати.
Його правда — завжди нищівна. Про нього писали, як про «бомжа» і «чорнушника».
Одна пенсіонерка знепритомніла в електричці, читаючи його «Сталінку». Інша
дякувала за відвертість і казала, що не пошкодує пенсії для передплати
тих видань, де мають публікуватися його нові твори. Він, напевно, єдиний
письменник — лаурет держпремії, який досі не має порядної авторської книжки.
— За останній рік про тебе писали дуже часто. Чи сприймаєш ти це як
свідчення слави?
— Так. Звісно, кожному письменникові властиве марнославство. Проте я
не створював собі штучної реклами, ніколи не рвав задницю, щоби всунути
в телекамеру власну «фішку». Втім, коли просто на вулиці підходить якась
бабуся і просить автограф на шматку газети — це приємно. Тож я просто вдячний
усім цим людям, які, на відміну від літкритиків, знали мене ще до лауреатства.
— Між іншим, як ти ставишся до тези про скомпрометованість та зужитість
цієї премії?
— Одне лише ім’я Шевченка спонукає на щось, адже саме він назвав українців
українцями. Натомість письменникам, які пропонують відмовлятися від цієї
премії, варто було б спочатку відмовитися від власних квартир і будинків,
які вони поотримували від колишньої тоталітарної держави (такої нині нелюбої).
Натомість наша сьогоднішня інтелігенція здобулася лише на пронизливе верещання.
В Україні нема і ніколи не було авторитетів — і це найбільше горе наших
інтелігентів. З’явиться їхній омріяний Вашингтон зі своїм праведним законом
— вони його успішно засвистять, заплюють і «кінчать» у три алюри.
— У твоєму останньому романі — «Вогненному оці» (як, зрештою, і в «Сталінці»),
— дуже багато екстремального реалізму, змалювання патологій, збочень і
насильства. Ти надто емоційно реагуєш на таку реальність чи це певна данина
кон’юнктурі?
— Ну яка кон’юнктура? Кон’юнктура — це хвороба тінейджерів і наших інтелектуалів.
Якщо орієнтуватися на їхні смаки, можна писати десятки «красивих» романів
ні про що. Бути таким нікудишнім письменником, як Борис Віан, чиї шизофренічні
марева їм у кайф.
— Що таке, по-твоєму, «чорнуха» і чи не забагато її в твоїх романах?
— Ярликами на кшталт «чорнуха» розкидаються довкола ракли, які не сприймають
усього, що знаходиться поза їхнім казаном.
— Тобі подобається суспільство, в якому ти живеш?
— Мене ніяке суспільство не влаштує. Я просто люблю цю країну. По суті,
я анархіст, але знаю, що держава повинна бути. Отаке поєднання протиріч,
як завжди...
— У суспільстві побутує поширена думка, що творча натура фізіологічно
потребує допінгування. Для когось це алкоголь, для інших — наркотики, секс,
періодичне кровопускання та інші суїцидні вправи.
— Часто на вулицях можна зустріти істерично радісних людей. У мене такого
настрою не буває. Можу усміхатися, розгойдуючи в голові неймовірну кашу.
Я поміркований у радості й прагну золотої середини у власному світовідчутті,
аби не шкодувати за втраченим. У 35 років я відчув, що любов — це зовсім
не пожадливість і шматування сорочок, а щось зовсім інше. Мій допінг —
бажання позбутися того, що сидить у голові й мучить мене, крутить ночами,
не дає спати, спонукає до постійної роботи. Мені не раз казали: «Улян,
що ти можеш написати, якщо ти не бухаєш?» Наша сучасна еліта, яка не володіє
ані думами, ані майном, приречена зчиняти бурю в склянці горілки. Колись
до еліти повноправно належали аристократи, які впливали на короля, чи на
царя, як російські дворяни. Наша еліта існувала в козацькі часи. До еліти
міг би належати Шевченко — по духу, по силі, — проте він задихнувся в тогочасному
вакуумі. Комуністи теж утворили своєрідну еліту, хоча б тому, що володіли
суттєвим майном і законами. Сьогодні я не хотів би бачити еліту, виплекану
на горілці. Це безпорадні й безкультурні люди. Вони думають, що пияцтво
спонукає до великих відкриттів. Деякі навіть примудряються в такому стані
ліпити слова докупи. Людина покликана боротися зі своїми «страстішками»
— хіттю, бухлом. Легко патякати, що ти нещасний чоловік, напиватися і плакати.
Можливо, це такий привілей слов’янської душі. Саме тому мені більше імпонують
європейці — прагмати, які відповідають за свої слова і вчинки.
— Що таке цинізм?
— Це бажання нахапати будь-якими засобами купу грошей і з балкону п’ятикімнатної
квартири плювати на перехожих, усвідомлюючи власну інтелектуальну вищість.
У нас виросло жахливе покоління з калькуляторами в головах — відбулося
таке собі зворушливе запозичення підгнилого західного досвіду. Цинізм —
нехтування предками, могилами, церквами, батьками — процвітає в середовищі
української інтелігенції, у їхніх книжках, де вони смакують згвалтування,
кайфують із власних болячок. Саме це я схильний вважати за брак культури,
а не копирсання в носі.
— Ти можеш сьогодні назвати себе радикалом?
— Я радикальний у письмі, але й живу в жорстких умовах. Я дозволяю собі
багато працювати, мало заробляти і не озлоблюватися.
— Для тебе ще актуальне прагнення «змінити світ»?
— Кожен по-своєму змінює світ, але на власному побутовому рівні. Адже
ти не знаєш, для чого живеш. Власне, ти можеш не знати, як творити добро,
та мусиш хоча б навчитися не робити зла.
— Тобі ближче пасивне, відсторонене сприйняття життя чи активне?
— Це тільки буддист може мухами облипать і спостерігати, як все тече
і змінюється. Християнин — завжди активний і повинен щось виборювати. Пасивність
руйнує світ.
— Ти завжди наголошуєш на своєму християнському світогляді. Наскільки
очевидна для тебе криза християнства в сьогоднішньому суспільстві?
— Криза християнства ніколи не настане, натомість триває криза людини.
Кожна релігія завжди потрапляла в руки негідників. Однак світ склеєний
за християнською схемою, і тільки-но ти про це забуваєш, як потрапляєш
у багнюку. Багато попів ідуть «на роботу» до церков, аби не йти в колгосп.
Проте роздмухування такого становища до масштабів «кризи» відбувається
винятково в головах інтелігентів. Звичайна, «сіра» людина просто вірить
у Бога без жодних «доказів». Християнство — найуніверсальніша релігія,
яка забороняє певні вчинки і, може, саме завдяки цьому існує. Не страх
утримує людей від вбивства, а утробне, фізичне відчуття гріха — це вже
є християнство.
— Ти не прихильник літератури як суто розважального мистецтва?
— Чому? Література має бути насамперед цікавим чтивом, і я цього прагну.
Настане час — писатиму легкі речі. Всі романи, які я написав, мені не подобаються
з огляду на їхнє сприйняття — я завдаю болю деяким «піпєточним» інтелігентам.
Одна критикеса кричала, де це в Києві можна побачити таке дно! Та його
не треба шукати. Варто зайти в під’їзд, де тринадцятилітні «мальчікі» поставили
дванадцятилітню «дєвочку» буквою «зю». Інша річ, що більшість людей не
хочуть бачити такої правди, а хочуть жити у світі Толкіна. У нас невнормоване
суспільство, в якому актори повчають Президента, а блазні диктують закони
телебачення. Шварценеггеру, попри всі його мільйони, у голові вистачить
масла, щоби не давати вказівок Клінтону.
— Яка в тебе виникає реакція, коли ти чуєш слово «культура»?
— Звісно, до нагана в мене рука не тягнеться. Німець бздить за столом,
американець ноги на стіл кладе. Можемо вважати їх за бидло, але хіба це
не культура? Можна вірити в ту культуру, якої мама навчила, і думати, що
поза нею нічого нема. Покоління сільських вчителів вважає, що світ існує
тільки для них. І коли їхні діти приїжджають до міста, то переконані, що
вже вхопили Бога за бороду. Ця частина людства уперто, із затятістю преться
у всі шпарини, де тільки тепло, де ласий шматок. За будь-яку ціну. Де найменший
опір, де найбільше задоволення. Вони посідають місця, зовсім не для них
призначені. З них — нікудишні письменники, нікудишні інженери. І світ,
мов діряве корито. Але звідки це нахабне до свинства почуття вибраності?
Хамло не може бути вибраним, а якщо так — руйнується світ.
— Чи варто сьогодні з’ясовувати ступінь скомпрометованості української
радянської літератури?
— Не варто нехтувати тими цеглинами, які можна припасувати до сьогоднішніх
державницьких позицій. Навіть пам’ятники Леніну треба де-не-де позалишати,
— надто люди на пам’ять слабують, забуваючи, як учора гашетки натискали,
потилиці прострелювали. Наша історія — наше каліцтво. Крім того, радянська
література — потужна агітаційна машина, досвідом якої не варто гребувати.
— Ти часто вдаєшся до епатажу?
— Коли кажеш правду — це вже епатаж.
