«Сподіваюся — отже, живу»,— сьогодні це, мабуть, повсякденний
девіз більшості українців. Кореспондент «Дня» Наталія ХУДЯЄВА спитала киян
про їхні мрії й надії. Виявилося, що надія на «нормальне життя» і мрія
— майже одне й те саме.
Моксак Олег, курсант 4 курсу Севастопольського військово-морського
інституту, 19 років:
— Сподіваюся в цьому житті тільки на себе. Ще сподіваюся, що поліпшитися
матеріальне забезпечення військових. У особистому житті хочу бути щасливим,
кохати й бути коханим.
Попутнєва Людмила Станіславівна, пенсіонерка, 62 роки:
— Я хочу, щоб дітям було добре. Хочу, щоб пенсію підвищили. Для своєї
внучки хотіла б, щоб були безплатні школи, інститути.
Рощенко Люба, студентка, 23 роки:
— Я сподіваюся тільки на краще. Хочу квартиру, машину, дачу і народити
двох дітей: хлопчика і дівчинку.
Сікорська Ксенія, 25 років, біолог:
— Сподіваюся, що здійсниться моя мрія — помандрувати світом з коханою
людиною. А ще я хотіла б заснувати фармацевтичну фірму й бути її власником.
Дагонов Микола Гаврилович, пенсіонер, колишній мостобудівник, 68
років:
— Для себе я хочу окрему квартиру, адже ще за Союзу стояв на обліку.
Сподіваюся, що колись і в країні буде добре, але це не за нашої пам’яті
буде. Тому що нас зараз «убили» зовсім. Ще сподіваюся, що знайдеться людина,
котра зможе підняти нашу країну й навести порядок.
Онопрієнко Олександра Іванівна, пенсіонерка:
— Моє найбільше сподівання — щоб мій онук знайшов себе в цьому часі
і місці. Я хочу, щоб ми жили вільно, щоб, заробивши пенсію, ми її отримували.
А зараз живеться жахливо передусім нам, пенсіонерам.
Андрєєчев Сергій, хірург, 45 років:
— Сподіваюся, що, нарешті, підуть хоч якісь економічні реформи. Тільки
матеріально незалежна людина може бути вільною. Надії для себе й своїх
близьких я нерозривно пов’язую з поліпшенням ситуації на державному рівні.






