Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Орден легендарному «Орляті»

15 червня, 2002 - 00:00

Народився Вадим Якович у 1926 році на Київщині в селі Селезенівка Сквирського району. 1942 року під час масової облави гітлерівські окупанти схопили 16-річного юнака і вивезли на каторжні роботи. Але він не змирився з долею раба і неодноразово намагався втекти з неволі. Його хапали і кидали у в’язниці та табори. Після сьомої спроби втечі у червні 1943 року гестапівський трибунал у Кракові засудив його до смерті, і лише завдяки збігу обставин вдалося уникнути розстрілу. Він потрапив до табору смерті Освенцим- Аушвіц, де на лівій руці йому витатуювали клеймо — № 131161.

Підпільники-антифашисти, які працювали у центральній канцелярії, звернули увагу на «багатий» «послужний список» юнака і на гестапівську супровідну картку, на якій значився страшний вирок — «поверненню не підлягає». І підпільники за будь-яку ціну вирішили зберегти життя хлопчині. Гестапівці на допитах жорстоко катували Вадима. Після одного з таких допитів йому покалічили пальці. Підпільники зв’язалися зі своїм товаришем-в’язнем Гансом Максфельдом, який мав медичну освіту, і той таємно, за допомогою побратимів зробив хлопцевi в неймовірно складних умовах операцію. В. Бойко став членом підпільної організації, виконував усі доручення. Сміливого юнака підпільники полюбили і називали між собою гордим ім’ям — «Орля». Освенцимське підпілля докладало всіх зусиль, щоб табірне гестапо не могло виявити хлопця — його намагалися «загубити» серед моря в’язнів, переміщуючи з одного місця в інше, міняючи блоки, сектори, філіали. Так він потрапив до Явожницької філії «Нойдакс». Зв’язок тимчасово було втрачено, і Вадим опинився без допомоги товаришів. За кілька місяців голоду та страждань він дійшов до останньої межi існування — став схожим на скелет, обтягнутий шкірою. Його вже не можна було використовувати як рабську силу, і в’язень потрапив під «селекцію» (знищення), якою керував «апостол смерті» — освенцимський лікар Менгеле. Разом з трьома сотнями таких самих приречених на смерть в’язнів Вадима привезли до головної філії Освенцима — Біркенау (Аушвіц). І в новорічну ніч на 1 січня 1944 року їх голими навантажили на машини-самоскиди та привезли до крематорію №3. Там загнали-висипали у газову камеру, яка знаходилася на невеликій глибині під землею. Залишилося тільки закрити металеві двері, які рухалися за допомогою електрики, і пустити смертельний газ «циклон», потім шлях один — у крематорій. Сотні збожеволілих від страху людей повзали по бетонній підлозі, несамовито кричали, плакали, ридали, голосили, зверталися до Бога, посилали прокляття катам. Жах охопив і Вадима. Але тут трапилося непередбачене — раптом згасло світло, і табір занурився у пітьму. Серед есесівців виникла паніка, вони подумали, що на табір здійснюють наліт американські бомбардувальники і тому з метою маскування табору відключено електроенергію. Було чутно крики — «Повітряна тривога!». Але, як з’ясувалося пізніше, табір було знеструмлено польськими партизанами на електростанції.

Скориставшись панікою серед есесівців, Вадим, зібравши останні сили, кинувся назад до ще незакритих дверей, вибрався бетонним нахилом нагору, заплигнув у самоскид, який ще не встиг від’їхати, і притиснувся до підлоги кабіни. Після «відбою» машина вирушила у зворотну дорогу. Проїжджаючи через численні сектори Біркенау, Вадим здогадався, що машина їде у гараж, оскільки шофери поспішали у казино зустрічати Новий рiк. Зрозумів, що під час перевірки машини його обов’язково схоплять і знов відправлять у газову камеру. Він вискочив на ходу з машини і попрямував у бік дротяних загороджень, сподіваючись перестрибнути через них, поки вони знеструмлені, щоб утекти з концтабору. Але раптом територія табору освітилася — дали електрострум. Надія на втечу зникла. Змерзлий, обморожений, він ледве дійшов-доповз до одного з бараків, двері якого ще не були замкнені. Це був 13-й блок чоловічого відділення інтернаціонального сектора. «Штубовим» та блоковим там, на щастя, були підпільники, поляки. Вадим, в якого ледве животіла душа, зізнався, що він «Орля» і назвав пароль. Розповів, що з ним сталося. Вони сховали Бойка у комірці, потім пошкодили електропроводку, терміново викликавши підпільного лікаря Ганса Максфельда, який у таборі був електриком і міг вільно пересуватися територією. Коли Ганс прийшов, Вадима вже вмирав. У лікаря була єдина ампула препарату, який застосовують у невідкладних випадках при зупинці серця і яку він беріг для себе. Але побачивши свого вірного побратима вмираючим, не вагаючись, зробив йому ін’єкцію, ввівши голку в саме серце. Вадима врятували.

Історики, літератори-дослідники вважають, що це був єдиний випадок за весь час існування концтабору Освенцим, коли в’язень зумів врятуватися з газової камери. За чотири роки у газові камери та печі крематорію Освенцима було відправлено близько 5 мільйонів чоловік.

Настав 1945 рік. Наші війська стрімко просувалися вперед. У в’язнів з’явилася надія на порятунок. Але агонізуюча Німеччина мала потребу в усе більшій кількості рабів. 20 січня з Освенцима відійшов углиб рейху останній ешелон з в’язнями. Їх везли у металевих пульманівських вагонах без їжі, води та тепла. Через 5 діб ешелон, в якому було три тисячі в’язнів, прибув до концтабору Маутхаузен (Верхня Австрія). А коли двері вагонів відкрили, то виявилося, що половина з них померла в дорозі. Прибулих загнали в 19-й ізольований карантинний блок, який в’язні називали «доходилівкою». 12 лютого в’язнів цього блоку розсортували у різні філіали Маутхаузена, яких майже півсотні було розкидано по всій території Австрії. Вадим потрапив до концтабору «Лінц». На новому місці наш герой став активним членом підпілля, яким керував майор Михайло Янковський. Вадим попав у взвод охорони штабу. Командиром був Михайло Чернишов. А радянські війська підходили ближче і ближче.

1 травня 1945 року під час бомбардування американською авіацією взвод Чернишова виконував роботи на пошкоджених залізничних шляхах навколо Лінца. За знаком командира в’язні накинулися на німецьку охорону та знищили її. Заволодівши зброєю, загін відправився у рейд ворожими тилами назустріч нашим військам. До нього приєднувалися інші втікачі з концтаборів та таборів військовополонених. Тільки за один день загін із 30 чоловік збільшився до 123-х. Просуваючись з боями, загін зазнавав великих втрат — живими залишилося тільки шестеро, змучених і поранених. Добравшись до наших військ, Бойко підлікувався у медсанбаті і, склавши військову присягу, у складі діючої армії пішов добивати фашистів.

Після закінчення війни Вадим Якович ще п’ять років служив в армії. Його нагороджували Почесними грамотами командування та іменними годинниками. Він має понад двадцять урядових нагород, серед яких орден «Великої Вітчизняної війни» II ступеня, медаль «За відвагу», а тепер і орден України «За мужність» III ступеня. Про мужність «Орляти» — Вадима Бойка, стало широко відомо у післявоєнній Польщі. І він з рук Президента Войцеха Ярузельського отримав орден «Освенцимський хрест».

Після демобілізації з армії Вадим Бойко вирішив загартовувати себе фізично. Поступив до Школи тренерів при Київському державному інституті фізичної культури, яку закінчив з відзнакою та був зарахований студентом одразу на другий курс цього ж інституту. Став майстром спорту з акробатики, був членом збірної команди України. У спортивних змаганнях різних рівнів завжди завойовував призові місця та високі нагороди. Працював викладачем фізкультури у школах та вузах Києва. Обирався головою методоб’єднань районного та міського рівнiв, очолював шкільний комітет при Міністерстві освіти. Часто читав лекції в Інституті вдосконалення вчителів, багато виступав у пресі з науковими статтями. Але не давала спокою пам’ять про пережиті муки у фашистських концтаборах. І він вирішив написати книжку про страшні злочини гітлерівців і про антифашистський рух Опору. Перша книжка — «Слово після страти» вийшла у світ 1970 року. Її перекладено багатьма мовами світу. Мала величезний читацький резонанс як в нашій країні, так і за кордоном — автор отримав сотні тисяч листів. Потім вийшла книга «Якщо на землі є пекло» (1983 р.), потім інші — «Лінц-драй», «Останній поєдинок», «На Руженському шосе», «Кам’яна пошта».

Ольга КОЗИРЕВА. Фото автора
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ