Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Особлива потреба — любов

«Мені хочеться, щоб в Україні кожен мав житло та їжу. Оце моя фішка», — Роман КИСЛЯК
17 листопада, 2017 - 12:52
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Він приходить на зустріч із газетою «Вести» в руках, де на першій шпальті — його фото і «жовтий» заголовок: «Друг Порошенко остался без денег и работы». «Жах! Це маніпуляція, — каже Роман. — Навіщо так робити? Хіба я друг Порошенка? Чи я бомж? Ви такого не зробите? Мене використовують у своїх скандалах! Навіщо?» Я обіцяю Романові Кисляку, що постараюся написати про його історію без маніпуляцій, розповісти про те, що його хвилює.

Багато хто чув про Рому Кисляка. На початку війни чоловік вивіз з обстрілюваної та палаючої Донеччини 75 людей. Невдовзі зрештою довелося виїхати й самому. Але медіа про нього заговорили не через врятованих людей, а після прикрої історії, що сталася у Львові: офіціант вигнав його з ресторану, бо не розібрався, що перед ним людина з ДЦП. Роман просто видався йому підозрілим. Щоби привернути увагу до людей з особливими потребами, дружина Президента України Марина Порошенко запросила Кисляка на каву до Києва, після чого й розпочався флешмоб #накавуздругом. Коли стало відомо, що Роман у Києві, а не у Львові, та що в нього немає машини, завдяки якій він заробляв на життя, багато хто почав критикувати першу леді за те, що не допомагає Романові. «Я не хотів би критикувати Марину. Вона тут ні до чого, — каже Кисляк. — Вона просто запросила мене на каву». З літа він шукає роботу. Поки що без успіху.

«Мені хочеться акцентувати увагу на національній ідеї. Щоб в Україні не було голодних і не було безхатченків, щоб кожен мав житло та їжу. Оце моя фішка, — розповідає він. — А мені особисто нічим не допоможеш. Такий Трудовий кодекс, що мене не можуть взяти на роботу, і його потрібно змінювати. До чого тут я — ми всі страждаємо, — він відриває кінчик у пакетика з цукром і розсипає його по столу... Я допомагаю йому посолодити чай. — Я довго шукав себе по життю. Закінчив усе, що міг, маю дві вищі освіти. Я собі давав серйозно оцінку, зокрема знав, що не можу бути ні журналістом, ні психологом, на яких вивчився. І знайшов я себе як водія. Машину в Донецьку взяв у кредит і потім його поступово виплатив.

Коли почалася війна, я ходив на Євромайдан у Донецьку. Потім Євромайдан став називатися Молитовним майданом. Насправді це був той самий Євромайдан, тільки називався інакше, щоб нас не чіпали. Поступово це перетворилося на волонтерський рух, коли війна погіршила наше становище. І більшість із нас стали робити щось конкретне. Тоді я звернувся до Сергія Косяка, попросив якусь справу, бо реально хотів допомагати. А Сергій був організатором Молитовного майдану, — розповідає Рома про протестантського пастора, котрий у лютому 2014-го разом із Радою церков організував вуличний марафон «Молитва за Україну». На площі Конституції вони розбили намет і правили богослужіння. — Отже, Сергій запитав, що я можу. І я сказав, що можу їздити автомашиною, тож він запропонував мені перевозити людей, і я цим зайнявся.

Тоді був 2014 рік, і мости вже були завалені. Нам пропонували їздити бічними шляхами через поля. Це була екстремальна їзда. Я вивіз сімдесят п’ять людей. Мій тато після того, як я виїхав, ще протягом року перевозив людей. Я мусив виїхати, бо в липні мені підставили до скроні пістолет. Це сталося в Шахтарську. Пістолет тримав якийсь росіянин. Я так думаю, бо він мав російський акцент, у нас так не говорять...

До Шахтарська я приїхав за якимось дідусем, котрого потрібно було звідти вивезти в безпечніше місце. Я їхав туди полями, дорогою горіли заправки. Було дуже спекотно, довкола стояв жахливий дим. Сам Шахтарськ був як у стрічці Фелліні. Окопи, бігали солдати, війна, цілком чорно-білий степ. Я приїхав до тамтешньої лікарні. Мене запитали: «Что ты здесь делаешь? Ты кто?». «Я за дедушкой». «За каким дедушкой?» Почали мене обшукувати. Знайшли молитовну листівку з «Отче наш». Мені сказали: «Ты диверсант! Тебе страшно?» Приставили до скроні пістолета. А я відповідаю відморожено: «Не знаю, Бог забрал страх!» Мені було страшно, дуже страшно. Він відриває пістолет і стріляє в небо й запитує: «А так?» Я зрозумів тоді, якщо я зараз трохи щось не так скажу, то вистрелить у мене. Потім він сказав солдатам: «Кидайте его в машину». Кинули мене на заднє сидіння, а самі сіли попереду. Опустили скло, зброю висунули у вікна і погнали. Позаду нас їхав автобус із дідусями та бабусями — на Донецьк. Чоловіки зі зброєю начебто його супроводжували, а я був у них позаду. Вони між собою розмовляють: «А правда, мы уделали Шахтерск круче, чем Чечню?» «А ты видишь, там горка. Туда я ссыпал покойников. Ох, и воняет!» — хизуються. Пацани ці були мої ровесники. Запитують мене: «А что это написано?» Я кажу їм: «Дякую за чисті узбіччя». А вони: «Какой перевод?» Наші люди з Луганська чи Донецька розуміють ці слова, а ці ж були немісцеві, з Росії. Навіть на наші терикони дивилися й казали: «Прикольные у них сопки».

Ще надворі, коли мені поцілили в скроню, у мене забрали всі документи, права, телефон і сказали: «Везите его в плен». Я всю дорогу крапав їм на мозок, що це не за військовим етикетом, що так не роблять, бо який я диверсант... Ми приїхали в Донецьк, і вони все мені віддали й сказали забиратися. Гроші, документи повернули і машину повернули. У мене було два телефони. Один, кращий, але без грошей, мені повернули, а другий, гірший і з грошима, забрали собі.

Наступного дня прийшли на наш Молитовний майдан шукати мене. Це були не ті люди, а якісь інші із «ДНР». Я тоді вже виїхав і поїхав до Львова.

У Донецьку вже не працював вокзал, і мені довелося їхати через Маріуполь. Мене туди покликала Оленка Кулигіна. Вона розповіла про це у львівському монастирі, і монастир «Мілес Єзу» мене прийняв. Це греко-католики. Я не знав, куди їхати, мені було страшно. Коли я приїхав, мене поселили в хорошу кімнату, в окремий будиночок у дворі монастиря. Там мені поставили пральку. Мені було там дуже добре. Навіть батьки приїздили, там для них монахи купили двоповерхове ліжко, щоб вони могли ночувати зі мною.

Монастир приймав мене тимчасово, але я прожив там три роки. Якось підвозив одного чоловіка на таксі, й він розповів про себе, що забудовує під Києвом цілі містечка. І каже мені: «Рома, хочеш я побудую тобі дім? Продавай машину, умовляй батьків і приїзди до нас. Село Тарасівка». На той момент у батьків дуже стріляли. І я вирішив порятувати їх таким чином. Вони в мене хворіли. Я пішов на це, хоч мав у Львові роботу. Спочатку на таксі, а потім у будівельній компанії Global Development.

Зараз у мене є коробка в Тарасівці. Ми чекаємо, коли продамо будинок у Макіївці. Ніхто не купує. Я хочу бути з мамою і татом. У мене істерика — вони старіють. За ці три роки я навчився дбати про себе сам. Я адаптувався й тепер піклуюся про батьків. Я хочу дива. У мене друг жив у Первомайську на Луганщині, і він нікуди не хотів їхати. Та коли до нього у двір влетіла людська голова, він за двадцять чотири години виїхав. Але для того щоб виїхали батьки, треба продати будинок.

Я приїхав до Києва влітку, щоб адаптуватися за літо, доки немає снігу й морозу. Мріяв, що знайду тут роботу водієм, але не знайшов. Зараз у мене є тимчасове житло. Шукаючи житло, звертався в монастирі, та всюди мене приймали за наркомана. Людям не потрібні проблеми. Вони дуже налякані, немає довіри. Не проблема в роботі чи в житлі. Щастя не в цьому, а в любові й довірі. Без довіри немає взаємин.

Щодня приходжу додому о дев’ятій вечора. Я проходжу підземним переходом і бачу родину, яка ночує надворі. Де ж наша любов? Страшно. Де наші контролюючі органи? Чому перевіряють лише тих людей, котрі боргують за світло і газ? От мене, переселенця, перевіряють, чи не виїхав я в Донецьк. Якщо мене не застають вдома, то блокують пенсію. Чому ж не перевіряють, що я їм, як я живу, де я купаюсь, де перу. Чому це нікого не турбує?

Україні бракує любові. Коли буде любов, не буде проблем. Це може зробити тільки Бог.

Я не вмію готувати, мені важко різати овочі, тому мені доводиться зазвичай їсти в їдальні. Три тисячі на місяць іде на одну тільки їдальню. Я ж не вередую, а просто хочу жити. Мене плутають з наркоманом. Я не хворий, я просто інший. Люди з інвалідністю потребують набагато більше, ніж звичайні. Їхнє життя коштує дорожче.

Тридцять п’ять років я жив з мамою і татом у комфортних умовах, вони все за мене робили. І ось — війна, мені довелось виїхати... Ніхто не захистив Луганськ чи Донецьк, нас лише називають сепаратистами».

Я повертаюся із цієї зустрічі дещо здивована, хоч насправді нічого неочікуваного не почула. Історія переселенця з особливими потребами. Напевно, таких сотні. Щоправда, не всі вони такі відважні, не всі так ясно мислять, зрештою, як і всі люди. І якби хтось запитав мене про те, що ж це за потреби такі особливі у цих людей, то я відповіла б, що це потреба в любові й довірі.

Любов ЯКИМЧУК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments