Остовпіле відлуння
Як би не старався смугастий стовп, який стоїть біля колишньої поштової станції диліжансів на Поштовій площі, привернути до себе увагу — не вийде. На жвавому цьому місці є й інші, більш реальні принади, до того ж, щільний транспортний вузол диктує постійну народну суєту. Стовп же — він і є стовп. Стоїть, значить, це комусь потрібно, не заважає — і добре. І не здогадатися, що він — єдине нагадування про події навколо будиночка на Поштовій більш ніж 20-річної давності.
Саме тоді вирішили створити у старовинному особняку колишньої Київської поштової станції музей. Фахівці серйозно підійшли до його реставрації. Треба сказати, що свого часу кінна поштова станція відігравала помітну роль у житті Києва. Відомо, що вона була не єдиною, але подільська мала особливе значення. Передусім, через розташування — у пожвавленій частині міста, де зосереджені базари, магазини, кустарні та промислові підприємства, контрактовий ярмарок, пристань. Особнячок примостився, до того ж, на шляху найважливіших центрів держави.
Приступаючи до реставрації, фахівці вивчили старі плани, навіть листівки, і дійшли висновку, що особливо постраждав від перероблянь фасад з його оригінальним рішенням деталей, який носить риси класицизму середини ХIХ століття. Поділ, як відомо, не тільки не раз горів, але й був затоплений. Підвальне приміщення будівлі здивувало оригінальною системою відведення води, незвичайним палевим фундаментом. Усе планувалося зберегти. Вивчення структури будиночка, різних шарів, аналіз кладки, розчинів підтвердили датування і допомогли відтворити істинне «обличчя» поштової станції до численних перероблянь, здійснених далеко не завжди на належному рівні. Усе розвивалося ніби послідовно, з повагою до минулого — і логічно, що там вирішили влаштувати музей з експозицією старовинного дорожнього побуту, з кімнатою поштмейстера, в інтер’єрі якої знайшли б своє місце різні дрібнички, пов’язані зі службою зв’язку. І ще одне везіння — найголовніше — затятий колекціонер, колишній доцент автомобільного вузу Олександр Лазаренко, все життя збирав те, що мало би стати наповненням, душею експозиції. Кожна знахідка — вдало віднайдена, придбана на свої кошти, зігріта його захопленням: чи то деталь старовинного екіпажу, упряжки з дзвониками, моделі зимових та літніх кибиток, зброя для захисту від вовків, погребці — своєрідна тара для збереження в дорозі їжі, різноманітні фляги, козубці.
Беручи у нього інтерв’ю, запам’ятала, що він завжди цікавився, як же подорожували люди, коли не було літаків, поїздів, автобусів, машин. Адже тоді теж доводилося долати далекі відстані, та ще кожні 25 верст міняти коней. Саме на такій приблизно відстані й були розташовані маленькі периферійні станції одна від одної. Про що, наприклад, може розповісти подорожня — документ на право користування кіньми? У колекції зібрано подорожні Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова. Вивчення їх має певну історичну, літературознавчу цінність, оскільки допомагає уточнити деякі біографічні деталі відомих людей і розповісти про повсякденні турботи простого люду. Запам’ятався з його розповіді і такий цікавий факт: виявляється, з вуличним шумом почали боротися ще наші предки, про що свідчить документ «Положение о сигналах дилижансов, запрещающее пользоваться рожками и поддужными колоколами», видане у 1864 році. Або досить актуальна у всі часи інструкція: «Кому по чину положено лошади»...
Розмова наша проходила під акомпанемент зимового плачу за вікном, під стогін колючого вітру й тому звучала загадково і дуже хотілося, щоб задумане здійснилося, — адже колекціонер та його сім’я все зібране вирішили подарувати новому музею, киянам. Усі чекали новосілля в старій, але оновленій після реконструкції, станції диліжансів. Який теплий міг би бути музей у нас, та, як кажуть, не судилося. Щось почало ламатися в започаткованих планах, розпочалася чехарда з розміщенням колекції, у результаті в будиночку так і залишилися якісь контори. Від колекції відмовилися — тільки верстовий стовп, хоч і втратив усю свою поштову сім’ю, як у насмішку, залишився сторожувати вже чужий будинок.
Справжня паніка була у старого колекціонера та його сім’ї, як за долю зібрання, так і за здоров’я самого Олександра Миколайовича.
На щастя, прознали в ніжинському музеї «Поштова станція» про витівку нашого збалуваного міста, вірніше, тих, хто за нас приймає рішення, кому у всі часи «по чину положено лошади». Прислали машину за дивовижною експозицією, бережно і з вдячністю перевезли дар. Саме в Ніжині колекція відтоді знайшла свій дім.
Остовпіле відлуння тих днів зберіг тільки стовп на Поштовій та пам’ятна табличка, яка підтверджує архітектурну цінність особнячка, ставши своєрідним пам’ятником добрим намірам та глибокій байдужості, яка, на жаль, нікуди не випаровується.
І сьогодні могла б повторитися подібна історія.
Варто додати, що нині тут працює виставка з історії Магдебурзького права. Це теж цікаво. Але, погодьтеся, це зовсім не поштовий музей у поштовому будиночку.
