Найстрашніші в житті ті люди, які прочитали одну книжку. З людиною ж, яка багато читає, завжди матимеш про що поговорити, і тобі поруч з нею нічого не загрожуватиме.
Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Освіта — це наше... минуле?

Школа вимагає інновацій, а Міністерство освіти і науки, молоді та спорту пропонує національну програму на радянський кшталт
3 листопада, 2011 - 00:00
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Минулого тижня в Києві пройшов третій з’їзд освітян, на якому делегати підтримали Закон про вищу освіту та «Національну стратегію розвитку освіти на 2012—2021роки». Експерти Українського центру якості освіти та провідні педагоги України її критикують за те, що цей документ зовсім не відповідає запитам сучасного життя, освітнім запитам дітей та батьків. Основні питання так і залишаються відкритими: в якому стані перебуває нині українська освіта (в контексті інноваційного розвитку країни, задоволення попиту ринку праці та на фоні світових лідерів в освіті); якими є нові орієнтири розвитку української освіти та якими мають бути якісні показники освіти; який термін надається для «модернізації» освіти (кадри, фінанси тощо). В самому ж проекті під цілями та завданнями освіти означені лише фрази на кшталт: «підвищення рівня і доступності якості освіти» та «забезпечення всебічного гармонійного розвитку людини».

Сьогодні ж, на думку провідних педагогів, директорів шкіл, представників експериментальних педагогічних майданчиків, основне в педагогіці — індивідуальний підхід до дитини, врахування її особливостей, здібностей, характеру тощо. На ділі ж виходить, що в нас у 99% випадків у школах залишається та система, яку створили кілька століть тому — аби виховувати слухняних людей, які чітко виконуватимуть накази. Але світ змінився, діти вже вимагають ставлення і поводження як із рівними, прийняття їхніх прав. Практика, коли вчитель (чи дорослий) домінував, давно віджила своє, нині основне у вихованні та навчанні — співпраця, діалог. Але не всі педагоги виявилися не готовими до цього, як і вся система, починаючи від профільного міністерства і педагогічних вишів.

— У вчителя відібрали різки, і він не може напряму вплинути на зацікавленість дитини в навчанні. Тим не менше старий підхід — що дітей потрібно навчати коритися і виконувати певні вказівки — залишився. Зараз у світі відбувається перебудова системи освіти: сучасна людина має вміти самостійно приймати рішення, діяти не по вказівці. Нині ієрархічні системи поступаються мережевим — «пласким» системам. Сучасності потрібна інша людина — з іншими навиками, іншим мисленням. Багато країн це зрозуміли, навіть Росія зараз перебудовує систему освіти, а в Україні, на жаль, не замислюються над цим. Тому можна сказати, що український шкільний вчитель програє битву — і програє майбутнє України. Гадаю, що мине 5—10 років, і всі питання, які ми зараз вирішуємо, на матимуть сенсу, тому що геть інші люди будуть нам говорити, чого і як навчати. Постає запитання: чи можемо ми ще щось змінити? Одне з ключових питань — індивідуалізація освіти як інший спосіб роботи з дітьми. Чи зможемо ми за допомогою різних нових форм роботи з молоддю, інших методів організації цієї роботи — не програти, а створити майбутнє, — каже віце-президент Тьюторської асоціації України Олексій Греков.

В Україні, на щастя, все ж таки є експериментальне крило педагогіки, яке бере на себе сміливість створювати свої програми, домагатися затвердження їх у міністерстві, хоча, звісно, на це йде багато часу. Представники саме цих шкіл організували в Києві Форум відкритої освіти, аби звернутися до своїх колег із серйозним обговорюванням викликів сучасної освіти.

— В інноваційних школах, центрах, на майданчиках «Відкритої освіти» реалізовані принципи і відпрацьовані технології, які вже сьогодні роблять навчання персоніфікованим, виховання — якісним, освіту — сучасною. Ми готові передати всім накопичений освітній потенціал. Але система освіти теж має бути готовою змінюватися, — каже заступник голови правління Всеукраїнського науково-методичного центру «Відкрита педагогічна школа» Сергій Вєтров.

Він зазначає, що Україна не готова до глобальних викликів сучасності і, в першу чергу, через відсутність виразної і конкретної стратегії розвитку держави і суспільства: «Освіта не може й надалі бути окремим замкненим соціальним інститутом, окремою професійною сферою».

Проте в запропонованій стратегії на 2012—2021 роки не передбачається ніяких глобальних змін. Як зазначають самі педагоги, з такими програмами, які надає міністерство, просто немає часу ні на індивідуалізацію, ні на індивідуальний підхід (індивідуальний підхід — це коли програма спільна, а школярі або студенти вивчають її по-різному, індивідуалізація працює тоді, коли в кожного — своя програма).

— Візьмемо наш дорогий навчальний план: 8—9-ті та 10—11-ті класи. У 8—9-х класах максимальне навантаження — це 33 години без фізкультури, з фізкультурою — 35 годин. На 5 навчальних днів — це 7 годин навчального часу. Беремо санітарні норми: нам дозволяється іще 4 години — як домашнє завдання додому. Відтак щоденно 11-годинна освітнє поле заповнене державним навчальним освітнім планом! Тепер беремо всередині цього навчального плану (8—11 класи) його обов’язкову частину. Вона складає 96—99% . Де тут можна взяти час на індивідуалізацію? Хіба — за рахунок перевантаження. У 9—11 класах є дещо більше свободи — до 12—15%, — розповідає директор ЗОШ № 61 Донецька Андрій Удовенко. — Втім, ви знаєте, що шкільний варіативний компонент реалізувати неможливо практично. Тому що сьогодні, коли я — як директор школи — захочу ввести якийсь факультативний курс, його програму має затвердити Міносвіти. І ось всі 20 тисяч шкіл України всі свої факультативні курси мають затверджувати таким чином... Вважаю, що в подальшому в старшій школі хоча б третину часу треба віддати у розпорядження самого навчального закладу: тут ми маємо прийти до того, що називається «особиста освітня програма».

Саме через це, на думку багатьох педагогів, індивідуалізація в сучасній школі неможлива. З одного боку — немає часу, з іншого — бажання у вчителів. Лише поодинокі ентузіасти, віддані дітям, можуть дозволити собі «крок ліворуч» чи «крок праворуч».

— 95% українських шкіл мають звичайний формат. У більшості з них неможлива індивідуалізація. Але є навчальні центри і школи (наприклад, школа Гузіка), де це можна зробити. Якимось чином вони досягли цього, дещо зробили... Думаю, що найважливіше — те, що вчитель зачинив двері і є сам-на-сам із дітьми. Його ніхто не бачить, і там немає камер. І якщо він бажає так працювати, і якщо на світоглядному рівні у нього є розуміння, то навіть у нашій системі освіти він зможе бодай трішки, хай по кроку, рухатися в напрямку особистісно орієнтованого навчання. Тому я кажу, що можна в нашій системі переходити до індивідуалізації, — переконаний Сергій Вєтров.

Але, на жаль, нинішні педагоги не отримують тієї підготовки, яка мала б бути із самого початку. Наприклад, у Вільнюському педагогічному університеті, як розповів «Дню» його ректор Альгірдас Гайжутіс, ввели екзамен на мотивацію — аби відсіювати абітурієнтів, у яких не лежить душа до роботи з дітьми. У нас такого немає.

— Молодий вчитель, який приходить у школу, не має розуміння того, як на практиці реалізувати особиснісно орієнтоване навчання і що таке індивідуалізація. Вчителів навчають за класно-урочною радянською системою. Гадаю, що ця проблема має вирішуватися на державному рівні, а в школі це залежить від керівника та умов, які там створені, — вважає директор приватної школи «Афіни» Оксана Балакшина.

Змінити свідомість нового вчителя — це основне, на чому наголошують провідні педагоги. А тоді зміниться система, яка, за словами президента Українського педагогічного клубу Володимира Нікітіна, вже «тріщить по швах».

— На жаль, нині навіть умови, які є в суспільстві, не передбачають індивідуалізації. Але я, як представник інтелектуальної школи, де б я не організовував навчання, я поступаю абсолютно вільно, не читаючи інструкцій тільки на одній основі — я знаю, що я роблю. Я проводжу навчання і з маленькими дітьми, і з бізнесменами, тому що за мною — система мислення, картина світогляду тощо. В Україні взагалі — архаїчна освіта, яка не витримує вимог сучасності. Адже за сучасну освіту в багатьох країнах давно вже «б’ються» і відповідають корпорації — на рахунок того, що їм потрібні інші діти, інші спеціалісти, по-іншому навчені. І це все незабаром на нас окошиться і стане нашою реальністю. Гадаю, що буде ще гірше, бо наступить вседозволеність, яка все перетворить на вінегрет і кисіль. Тож якщо ми не зможемо утримувати зміст та структурувати освіту, то ми станемо частиною іншого хаосу, який не залежатиме від нас і ми ним не керуватимемо. Тому повна орієнтація лише на те, що каже держава, це, вважаю — відсутність перспективи, — підкреслює Володимир Нікітін.

На жаль, держава навіть не робить вигляду, що хоче піти назустріч провідним педагогам, провідним педагогічним школам України. Їм залишається хіба що й далі сподіватися на самих себе, гуртуватися навколо новітніх ідей з надією, що по-справжньому думаючих про майбутнє людей (і педагогів, і батьків, і дітей) ставатиме дедалі більше.

Оксана МИКОЛЮК, «День»
Газета: 
Рубрика: