Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Партизани з Лобни ще не вийшли...

19 вересня, 2003 - 00:00


У цьому селі День Перемоги — свято таке ж, як і Великдень. Тут відмірювали час, роками перетрушуючи спогади, від одного партизанського зльоту до іншого, а до генерала Федорова їздили у Київ з будь-якою проблемою, як до батька рідного...

Якби не червоні партизани — Лобну спіткала б доля хутора Окуріка. Фашисти постріляли чи спалили живими майже усіх його мешканців (62 особи) лише за підозрою у зв’язках з «народними месниками». Або доля лісового села Чапче — люди врятувалися, а хати не лишилося жодної...

Якби не партизани — Лобна і не відродилася б після війни — нова влада активно ліквідовувала хутори. Навіть сьогодні малодіючий Музей партизанської слави (завдяки якому свого часу до Лобни проклали «дорогу життя») рятує село: доки він існує, доти сюди навідуватиметься хоч зрідка влада.

«ХЛОПЧИКИ-БАНДИТИКИ...»

Перші партизани (якщо їх можна так назвати...) з’явилися у навколишніх лісах на другий же день після початку війни. Поряд Брестська фортеця, а німець, як каже місцевий старожил Олексій Артемович Поліщук (більш відомий за вуличним прізвиськом Льош), «наступав молнієносно». Розрізнені групки бійців «легендарної-непобідимої» блукали від хутора до хутора, від хати до хати... Ліс ховав (а люди годували!) і поодиноких вояків УПА — великих загонів повстанців у окрузі не було, вони дислокувалися у районі Рафалівки, у південніших маневицьких борах та соснячках. Врешті, хотів їсти й німець-окупант. Тому люди боялися усіх, хто приходив уночі, і віддавали часто останнє.

У 43-му в районі Кухотської Волі, неподалік Лобни, звідкись з’явилися і стали табором невідомі озброєні люди — і теж почали трусити дядьківські клуні й комори... Народ спочатку прозивав їх, як і всіх інших нічних гостей, бандитами.

— Ой, хлопчики-бандитики, не забирайте, у мене 12 дітей! — голосила жінка з хутора біля Кухотської Волі, рятуючи запаси сім’ї...

Район Кухотської Волі був першим місцем дислокації партизанського з’єднання колишнього першого секретаря Чернігівського обкому партії Олексія Федорова. Із чернігівських лісів з ним вийшло півтори тисячі чоловік, а до Лобни прийшло уже три тисячі. Усіх треба було годувати. Згодом біля Кухотської Волі партизани облаштують свій аеродром, куди ночами місцеві хлопчаки (серед них і майбутній Льош) бігатимуть дивитися, що цього разу скине літак з Великої землі... Партизанською базою стане Лісоград — непрохідні хащі біля Лобни. Викопають зо дві сотні землянок, облаштують саморобний млин (поставлять жорна молоти збіжжя), з парашутів шитимуть вдяганку, будуть мати свою швейну майстерню, медпункт (і партизанський лікар Гнєдаш врятує життя не одному місцевому мешканцю)... Заведуть і своїх корів. Дядько Льош пригадує, що забезпечення червоних партизанів здійснювали мобільні групи постачання: на кожні десять хат — свій «старший», десятник, він і визначав (Льош дипломатично каже: «Маневрував...»), хто із селян і чим (коровою чи «тьолкою») має поповнити партизанську комору... Тримали люди дуже багато овець, вистачало і собі, і партизанам. Пекли по черзі селяни їм і хліб, ткали полотно...

— Та всякі люди до хати по ночах приходили... — пригадує Марія Олександрівна Куницька, уродженка села Залізниця. — Один увесь хліб забере, а інший хлібину дітям зоставить... Свиней в окрузі просто перестали тримати, бо не одні, то інші заберуть! Казали, що й федорівці спочатку не гребували мародерством, та після того як одного грабіжника розстріляли перед строєм, про подібне не чули.

ЛОБНЕНСЬКИЙ «СУСАНІН»

Серед лобненців є немало людей, які мали тісніші, ніж інші, стосунки з партизанами. Так, свекор Марії Куницької, Павло Іванович, після війни був «вхожий» у київський кабінет генерала Федорова.

— «А чого нема Павла Івановича?» — запитав Федоров (жорсткий, бував сентиментальним. — Авт. ) на відкритті Музею партизанської слави. І коли почув, що батько вже помер, аж заплакав, — пригадує невістка.

Хата Куницьких стояла на узліссі, й саме у ній партизанський генерал наказав влаштувати дозорний пункт, так звану заставу. З великою родиною Павла Івановича (десятеро дітей) у ній мешкали чоловік з десять партизанів. Жили як одна сім’я, якщо голодували — то разом. Але на ніч старий Куницький старався вдома не залишатися: поліщуку і ліс — хата, а на випадок чого, господарева «шкура» ціліша буде (бо дітей, була надія, не зачеплять!).

Та кожен хутір мав на зиму квартирантів із числа червоних партизанів! Як повернути, не доїжджаючи Любешова, праворуч, у бік Залізниці, у полі край лісу (в напрямку села Судче) ще можна побачити древню хату великого роду Бренчуків. Усе життя (бо далі Залізниці не були) вмістилося у ній для двох сестер — Ганни і Ликери. Хата — це одна величенька кімната з нефарбованою підлогою, і хоча гостей не чекали, та «вилизана» вона до блиску! Сестри пам’ятають грузина Ломідзе, партизанів Сашу і Васю, як заказували їм варити їсти... Може, й були у хлопців-партизанів щодо дівчат певні наміри (війна симпатіям між молодими не заважала!), але мати, оберігаючи, сама ставала до плити. Кохані Ганни й Лукери не повернулися з фронту, так і вийшло, що доживають віку самі-самісінькі...

Війна перекручувала не лише долі — характери людей. В одному з сусідніх сіл (Лобну в таких випадках обминали!) федорівці «позичили» у дядька Тадея коня. Той, роздумавши, що у сусідів не забрали, а лише в нього, заявляє... у любешівське гестапо. Приїхали карателі й розстріляли та спалили будівлі всіх сусідів (хоча ті ні сном ні духом не були причетними до акції партизанів!). Вдалося втекти босій по снігу Теклі Бас (нині Хомич), вона ще живе у селі Рудка... Текля лежала серед убитих, а потім схопилася і втекла, хоч по ній стріляли. Через деякий час уночі партизани розстріляли сім’ю Тадея і спалили його хороми...

Федоров прийшов у Лобну влітку 43-го, а вже на свято Покрови, 14 жовтня, село було жорстоко покаране за співпрацю з партизанами. Карателі їхали возами і палили усі хати підряд, хоча з десяток таки не допалили... Людей сховав ліс, а один чоловік, Ковальчук Микола, чи не встиг, чи не злякався, проте зустрівся з німцями посеред села. «Партизани є?«— «Та третій день не бачив...» Повели його з собою. Ковальчука прозивають лобненським Сусаніним. Відійшов він з німцями з кілометр, коли з боку партизанської застави пролунав постріл... Зрозумівши, що чоловік сказав неправду, карателі його пристрелили. А сказав би, що партизани є, певно, був би живий. Бо «народні месники» — збіг це чи випадковість? — у Лісограді й не були, кажуть, передислокувалися саме в інше місце.

«ТУТ БУДЕ МІСТО-САД»!

Дядько Льош майже чверть століття відлісникував у Лісограді, на місці колишньої партизанської бази. Жаліє старий правічний ліс: у 50-ті роки винищили суцільними рубками і сплавили по річках «на стройки комунізму». Та й нині у невеликій Лобні — п’ять пилорам вдень і вночі ріжуть... У сьогоднішній Лобні — крайній точці Волині, географічній «глушині» — вражає велике будівництво. Оселі зводять здебільшого за гроші, зароблені рабською працею у Росії, Білорусі... Причому, хоч живуть у лісі, «модними» стають хати з цегли (з ванними і туалетами!). Залізницький сільський голова Галина Римарчук каже, що Лобна ніколи не мала і не має генерального плану забудови (!), а тут уже до двохсот хат!

Як не згадати слова генерала Федорова: він так любив повторювати, що після війни у Лобні «буде місто- сад»?! А після війни на місці Лобни мало не постав ліс... Не одну ділянку з орною землею вже й заліснили, «сплавляючи» заяви на будівництво хат у сусідню Залізницю... Люди мали надію на Федорова, що «допоможе виписати лісу чи шиферу», «допоможе відбудуватися», а влада переслідувала, бо боролася з хуторами...

Врятував село від виродження музей партизанської слави і його засновник відомий вчитель-краєзнавець Олексій Іванович Бренчук. Почалося все з інтересу, хто з колишніх партизанів живий. Історія ж творилася тут, і дітям було дуже цікаво розпитувати бабусю чи дідуся («Скільки було юних ентузіастів!» — згадує Олексій Іванович). Зібрано унікальний, багатющий матеріал. У Лобну почали приїжджати колишні партизани. Районна влада часом і сердилася, бо ж бездоріжжя — страшне! («Об’їжджали далеко через ліс, урочище «Гори», у тракторі, у соломі.» — пригадує працівниця музею Люба Григорівна Черевко). У році 68-му без попередження заїхав сам Федоров, поблудив по окрузі, не зразу втрапив на свою ж базу... І коли за дорученням громади Олексій Іванович Бренчук знову поїхав до нього у Київ, Федоров посприяв, щоб проклали в Лобну дорогу.

Старожили розказують, що з простими людьми Федоров все ж не дуже контактував. Як класичну бувальщину, переказують історію з тіткою Мокренькою. Під час війни генерал любив бувати на «вечорках» на хуторах. Любив танці «під гармошку чи під Маркову скрипку», охоче запрошував до танцю дівчат і молодиць. Після війни під час чергового візиту в ранзі народного героя до Лобни з гурту жіночок кинулася до нього тітка Мокренька і почала просити за пенсію (Федоров був міністром соціального забезпечення). А що не могла підібрати слів нагадати про себе, то сказала: «Та ми ж з вами разом... гуляли!» (малося на увазі — веселилися на вечорках...). Тітку тут же відвели під руки міцні хлопці, а Федоров пройшов мимо жінок мов крізь стіну...

Але музей діяв, приїжджали екскурсії, проводилися партизанські зльоти — влада мусила звертати увагу на Лобну. На фермах мав бути «блєск», у селі — «марафет»: спорудили медпункт, магазин, писали до Федорова, щоб допоміг відкрити бібліотеку — і вона діє до сьогодні. Склали технічну документацію на водогін, обіцяли відкрити відділення зв’язку, завод з переробки грибів і ягід (а саме вони годують Лобну!)... Та вже почалася перебудова...

***

У Лобненському музеї партизанської слави тихо, холодно і... вогко. Протікає дах. Екскурсійні автобуси помалу забувають сюди дорогу: перевізники не хочуть бити автобуси по ямах. Проте у річницю приходу федорівців на Волинь чи у День партизана (відзначають традиційно у вересні) у Лобні знову буде мало не престольне свято, на яке запрошують родичів, сходяться люди з сусідніх сіл.

Наталія МАЛІМОН, Любешівський район на Волині. Фото автора
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments