Під загрозою забуття

Хрести ховаються у хащах заввишки у метр. Навесні тут проводили толоку-прибирання, але рясні дощі зробили свою справу: цвинтар потонув у рослинності. Продираємося вгору по схилу крізь колючий бур’ян, аби подивитися на давні поховання. Бачимо перші надгробки — на кам’яних хрестах майже не видно написів, вгадуються лише слова «здесь почиває раб Божій». Пам’ятники вкриті шаром моху. Несподівано до нас дістаються ще двоє людей — хлопець та дівчина, обидва в мотоциклістському одязі й із шоломами в руках. Порівнялися. «Як ви тут опинилися?» — запитуємо. «Дізналися про кладовище з одеської передачі «Где идём», ось і вирішили навідатися», — відповідають, роздивляючись навкруги...

Таким ми побачили найстаріше козацьке кладовище півдня України — Куяльницький або, як ще його називають, Сотниківський цвинтар. Він розташований у межах Одеси, а найдавніша могила тут датована 1791 роком, тобто за три роки до офіційного заснування міста.

Але хто тут похований? Існує дві версії. «Перша припускає, що на цьому кладовищі спочивають запорожці, які після зруйнування Січі 1775 року тікали до турків з гаслом «На Тілігул!». Тоді в Тілігульських лиманах Одеської області були великі запаси риби. Козаки просили у турків землі, що підтверджено документами. Друга версія говорить про те, що це були запорожці, які залишилися в підданстві Російської імперії. Для них Григорій Потьомкін створив козацьке Чорноморське військо, а потім подарував землю від Дністра до Південного Бугу», — розповідає історик Тарас ГОНЧАРУК.

Так чи інакше, колишні запорожці в ХIX столітті добували каміння для розбудови Одеси. Працювали під землею, в катакомбах. Серед власників одеських каменоломень зустрічаються запорізькі прізвища, наприклад Шмигора або Гетьманенко. І саме могили їхніх родин і розташовані на Сотниківському кладовищі.

На козацьких могилах встановлені унікальні кам’яні хрести — грецькі, мальтійські, розширені. Отаман Чорноморського Гайдамацького з’єднання Сергій ГУЦАЛЮК розповідає, що традицію ставити кам’яні хрести принесли на південь України саме запорозькі козаки: «Дерева тут не було, а залізні хрести почали робити лише у другій половині ХХ століття. Камінь був єдиним доступним природним матеріалом».

Ще на початку 1990-х були спроби включити кладовище до пам’яток історії та культури щонайменше місцевого значення, однак на облік його не взяли. У відповідь на наш запит Управління з питань охорони об’єктів культурної спадщини Одеської міської ради відповіло, що можливість включення розглядається. Для цього, за словами посадовців, необхідно розробити облікову документацію.

В той самий час, доки чиновники лише розглядають таку можливість, стан хрестів погіршується. «Стан тягне на «слабку трійку». Динаміка погіршення швидка. Вапнякові вироби в межах міста зазнають дії антропогенних факторів, наприклад, кислотних опадів. Подібні хрести в селі Глибокому Татарбунарського району збереглися набагато краще, — розповідає хімік Владислав БАЛИНСЬКИЙ. — Можна продовжити «життя» пам’ятників, використовуючи акрилову ґрунтовку та побілку. Але головна проблема в тому, що першочергове очищення цих виробів (від моху, лишайника, сажі тощо) несе певні ризики і має виконуватися реставраторами. Методика такої реставрації не надто складна, тож нею можуть зайнятися і волонтери, але обов’язково під наглядом спеціалістів».

Треба усвідомлювати, що погіршується стан не просто хрестів, а нашої цивілізаційної спадщини. Поховання на Куяльницькому цвинтарі мають історичне значення. Вони є матеріальним свідоцтвом присутності українського населення, а саме козацтва, в Одеській області з другої половини XVIII століття. Нам є чого повчитися у народу басків, які з пошаною ставляться до історичної спадщини, зокрема до кладовищ. Вони ретельно охороняють і зберігають могили давніх предків, бо то — одна з основ їхньої ідентичності. Вони вміють оберігати себе, свою культуру, мову і традиції в не завжди дружньому оточенні.

«Я прихильник того, аби діти, починаючи з середніх класів, знали події нашої загальноукраїнської та місцевої історії щонайменше 500 — 600-річної давнини. Немов для них боротьба за вихід до Чорного моря ніби відбулася ще вчора. Це стане надійним запобіжником сепаратистським намаганням. Коли люди знатимуть і шануватимуть і минуле, і сучасне»,— говорить Сергій Гуцалюк.

Неподалік кладовища є залишки скельних жител, в яких жили каменярі, а також Хаджибейський парк. Тут можна було б створити рекреаційну зону, яка стала б чудовим місцем для відпочинку. Але поки що це не входить у плани місцевої влади. Сотниківський цвинтар розташований біля Шкодової гори, де колись проходив Чумацький шлях. Подорожнім було незручно йти, вони бідкалися й поговорювали: «Шкода, а не шлях». Дорога до кладовища і досі не перестає бути шкодою, бо пролягає через очерет та розбите дорожнє полотно. Доїхати сюди можна «очеретним трамваєм», який рідко, але проїжджає по колії.